Ухвала КЦС ВС № 201/6336/23

Ухвала Іменем України 17 січня 2025 року м. Київ справа № 201/6336/23 провадження № 61-17661ск24 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Космачевської Т. В., Халаджи О. В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, про стягнення грошової суми за договором про поділ майна подружжя, ВСТАНОВИВ: У червні 2023 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошової суми за договором про поділ майна подружжя. Позов мотивований тим, що 27 листопада 1999 року між сторонами зареєстровано шлюб. Сторони мають двох малолітніх дітей: доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стосунки в сім`ї згодом не склалися, виникали конфлікти, були припинені подружні відносини і стало питання про розлучення; сторони звернулися до суду і рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року, яке набрало законної сили, їх шлюб було розірвано. 11 листопада 2019 року, між позивачем та відповідачем укладено Договір про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу - Бондар І. М., зареєстрований в реєстрі за № 3201. Предметом цього договору є майно, яке було придбано позивачем та відповідачем в період перебування у шлюбі, перелік якого визначено пункті 1.2 зазначеного договору про поділ майна. Маючи на меті припинення права спільної сумісної власності та встановлення режиму особистої власності щодо зазначеного у тексті договору майна, керуючись при цьому принципом добровільності визначення способів поділу спільного майна подружжя, сторони дійшли згоди про його поділ, з урахуванням особистого внеску кожного у придбання майна, та цим договором юридично закріпили своє взаємне волевиявлення щодо поділу майна, що закріплено пунктом 1.5. договору про поділ майна. У пункті 1.5.12. договору про поділ майна підтверджено, що грошові кошти у розмірі 172 000 дол. США, які належать на праві особистої приватної власності ОСОБА_5 , переходять в особисту приватну власність ОСОБА_6 . Однак, як стверджував позивач, порушуючи умови договору про поділ майна, відповідач грошові кошти у розмірі 172 000 дол. США, станом на 31 травня 2023 року не було передано в особисту приватну власність позивача. ОСОБА_6 просила стягнути з ОСОБА_7 на її користь за договором про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, від 11 листопада 2019 року грошову суму у розмірі 172 000 дол. США, що згідно повідомлення НБУ України від 31 травня 2023 року про офіційний курс гривні до іноземної валюти становить еквівалент 6 289 799,20 грн; судовий збір у розмірі 13 420,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 40 000,00 грн. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2024 року в складі судді Антонюка О. А., в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: 11 листопада 2019 року, між позивачем та відповідачем укладено Договір про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, посвічений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу - Бондар І. М., зареєстрований в реєстрі за № 3201. Предметом цього договору є майно, яке було придбано позивачем та відповідачем в період перебування у шлюбі, перелік якого визначено пунктом 1.2 зазначеного договору про поділ майна; відносно доводів позивача про те, що позивач придбала квартиру за власні кошти, які мала до моменту укладання договору про поділ майна, і які не мають стосунку до вказаного договору, у тому числі, з власних коштів передала завдаток за квартиру у розмірі 12 000 дол. США, та так само надала позику відповідачу у сумі 50 000 дол. США, позивач не долучає до матеріалів справи достатніх та належних доказів того, що мала у своїй особистій приватній власності кошти у сумі 122 000 дол. США на придбання квартири, 50 000 дол. США для надання позики, а записи у трудовій книжці, виписка з ЄДРЮОФОПГФ, виписка з рахунків з 2017 року по 2020 рік ніяким чином не можуть підтвердити, що це саме ті кошти, за які було куплено квартиру, або надано позику, оскільки у призначенні платежу цього не зазначено, і загальної суми також недостатньо, вона є значно меншою аніж 172 000 дол. США. Зі змістом наданих документів, які є фактично виписками по рахункам про рух коштів, які належали позивачу, лише вбачається, що з цих рахунків перераховувались кошти на інші рахунки, здійснювалась оплата податків та інших зборів, але ніяк не вбачається, що на дату укладання договору про купівлю-продаж квартири, договору про надання позики позивач мала у своїй особистій приватній власності 172 000 доларів США. Це лише свідчить про те, що ці кошти витрачались позивачем протягом 2017-2020 року, у тому числі, на потреби сім`ї; позивач не змогла довести належними та достатніми доказами наявність у її особистій приватній власності 172 000 доларів США, окрім тих, що були передані у її особисту приватну власність відповідачем за умовами договору про поділ майна, відсутніми є правові підстави для задоволення позовних вимог позивача. Відповідачу, у свою чергу не має необхідності доводити наявність у своїй особистій власності грошових коштів у сумі 172 000 доларів США, оскільки цей факт зафіксовано сторонами у договорі про поділ майна від 11 листопада 2019 року. Всі інші доводи позивача не були прийнятті до уваги суду, оскільки не мають відношення до предмету та підстав позову. з урахуванням зазначеного, вбачається, що належними та достатніми доказами доводиться факт передання в особисту приватну власність ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 172 000 дол. США, що належали на праві особистої приватної власності ОСОБА_1 ; суд вважав, що не є збігом те, що за квартиру було сплачено разом з завдатком 122 000 дол. США, а у розмірі 50 000 дол. США надано позику відповідачу, що у сукупності складає саме 172 000 дол. США; укладання договорів відбулось після укладання договору про поділ майна, що свідчить про те, що позивач отримала ці кошти від відповідача, та розпорядилась ними, як вважала за потрібне, оскільки ці кошти перейшли у її особисту власність за умовами договору про поділ майна. Dказана квартира була придбана позивачкою, коли рішення про розлучення ще не набрало законної сили, а договір, на який посилається позивачка, вже був укладений і фактично виконаний. Належних та допустимих доказів з приводу того, що відповідач не виконав вказаний договір та не передав зазначених позивачкою коштів суду не надано, що є також самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2024 року: задоволено заяву представника відповідача ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на правову допомогу у розмірі 39 500 грн. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: понесені витрати підтверджені належними і допустимими доказами, відповідають критеріям розумності, співмірності та ґрунтуються на вимогах закону, а тому ці витрати підлягають стягненню з позивача. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року: апеляційні скарги ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Самуха А. О., задоволено частково; рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2024 року та на додаткове рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2024 року скасовано та ухвалtyj нове, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 за договором про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, від 11 листопада 2019 року грошову суму у розмірі 172 000 дол. США, що згідно повідомлення НБУ України від 31 травня 2023 року про офіційний курс гривні до іноземної валюти становить еквівалент 6 289 799,20 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що: позивачем доведено обґрунтованість пред`явленого позову, а відповідачем не спростовано вимоги позову; при задоволенні позову апеляційний суд виходив з того, що підтвердження того, що грошові кошти в сумі 172 000 дол. США передані ОСОБА_2 згідно договору від 11 листопада 2019 року матеріали справи не містять; апеляційний суд зазначив, що як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_1 посилався на те, що на виконання підпункту 1.5.12. договору про поділ майна відповідачем було передано в особисту приватну власність ОСОБА_6 172 000 дол. США, за які, у тому числі, нею було придбано нерухоме майно, а саме, квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , в якій, наразі, проживають позивач разом з спільними дітьми позивача та відповідача. Однак, матеріали справи свідчать, що в них відсутній будь який доказ того, що саме грошові кошти в сумі 172 000 дол. США, згідно Договору про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, були передані позивачці в особисту приватну власність, за які на думку відповідача було придбано нерухоме майно, а саме, квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, апеляційний суд виснував, що у жодному з укладених договорів 11 листопада 2019 року не йде мова про те, що саме за грошові кошти в сумі 172 000 дол. США позивачкою буде куплена вищезазначена квартира; апеляційний суд зазначив, що відповідачем не спростовані та не доведені суду належним та допустимим доказом факт покупки квартири за кошти, які були передані позивачці згідно пункту 1.5.12. Договору про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, який укладено 11 листопада 2019 року, та зареєстровано в реєстрі за № 3201. Укладаючи 11 листопада 2019 року договори про поділ спільно нажитого майна, колишнє подружжя ОСОБА_8 в жодному із договорів не зазначили підстави або умови покупки квартири по АДРЕСА_1 , а саме, що на кошти, які переходять в особисту приватну власність ОСОБА_2 , на підставі пункту 1.5.12 в сумі 172 000 дол. США буде придбана вказана квартира. Твердження відповідача про те, що у позивачки взагалі були відсутні особисті грошові кошти на покупку квартири, спростовуються між іншим укладеним в той же день договором позики від 11 листопада 2019 року на суму 50 000 дол. США, які позивачка позичила відповідачу терміном на один рік, а посилання відповідача на те, що ці гроші він «рятував» від колишньої дружини, оскільки остання страждає на алкоголізм, колегія суддів вважала надуманими. ОСОБА_1 29 грудня 2024 року засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення та додаткове рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 11 вересня 2020 року у справі № 608/687/19; від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18; від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22; від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22; від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18; від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц; від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц; від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц; від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що: сума у розмірі 172 000 дол. США не випадково визначена у договорі про поділ майна, а внаслідок чітких домовленостей між його сторонами. На момент укладення договору про поділ майна, сторони домовились, що 122 000 дол. США будуть надані відповідачем позивачці для купівлі квартири, а 50 000 дол. США на власні потреби. Саме тому, у договорі про поділ майна позивачем та відповідачем не було визначено умови передачі грошових коштів у розмірі 172 000,00 дол. США, які були особистою власністю позивача, у тому числі, не визначено у який спосіб повинно бути зафіксовано факт передачі грошових коштів; оскільки укладення договору купівлі-продажу квартири було перенесено з 11 листопада 2019 року на 14 листопада 2019 року і з урахуванням того, що сторони не визначили у договорі про поділ майна умови передання коштів з метою підтвердження факту передання коштів відповідачем позивачу за умовами договору про поділ майна, у розписці було зафіксовано, що грошові кошти у розмірі 110 000 дол. США передано саме відповідачем, а не позивачем; саме за рахунок переданих відповідачем коштів позивачці за договором про поділ майна було внесено завдаток за кватиру у розмірі 12 000 дол. США, внесено остаточну суму за квартиру у розмірі 110 000 дол. США та надано позивачкою відповідачу позику у розмірі 50 000 дол. США, що і складає у сумі 172 000 дол. США. Усі викладені обставини підтверджуються письмовими доказами, показаннями свідків та поясненнями третьої особи. Позивачка у випадку не передання їй коштів за договором про поділ майна, договір не підписувала б та звернулась би з відповідною вимогою до суду, однак зробила це лише 01 червня 2023 року, тобто з пропуском строку позовної давності, про що позивачем було подано відповідну заяву. Позивачка звернулась до суду після того як відповідач звернувся до органу опіки та піклування з відповідною заявою про нецільове використання аліментів на дітей; апеляційним судом не були досліджені та не були взяті до уваги докази, що мають значення для справи, які відповідач не мав можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, що є порушенням норм процесуального права. Апеляційний суд допустив надмірний формалізм та взагалі не урахував подання відповідачем письмових доказів, поданих разом з відзивом на апеляційну скаргу, не зазначивши про них у оскарженій постанові. Відповідачем причини неподання доказів було обґрунтовано тим, що лише після ухвалення судом першої інстанції рішення, відповідачу вдалось знайти скріншоти на месенджері Вайбер; апеляційним судом не були взяті до уваги доводи відповідача та недосліджені докази стосовно того, що саме на кошти, які перейшли у особисту приватну власність позивачки була куплена квартира, у якій вона проживає разом з дітьми. Зокрема, не було досліджено розписку, якою підтверджується факт передачі коштів. Судом першої інстанції ці докази було досліджено та надано оцінку, зокрема зазначено, що сума у розмірі 172 000,00 дол. США не випадково була визначена у договорі про поділ майна, а саме: через чіткі домовленості між сторонами; апеляційним судом не взято до уваги доводи відповідача про те, що позивачка не мала можливості придбати квартиру за власні кошти та не досліджено відповідні письмові докази, які доводять вищезазначені доводи відповідача. Надані позивачкою виписки з особового рахунку не підтверджують розмір отриманого доходу за відповідний період, оскільки зведена облікова виписка по рахунку підтверджує лише рух коштів по відповідному рахунку. Окрім цього, кошти, зазначені у виписках, не були особистою приватною власністю позивачки. Оскільки відповідач перебуваючи у шлюбі, займався підприємницькою діяльністю та запропонував позивачці відкрити ФОП для допомоги з метою збільшення сімейного бюджету; щодо договору позики від 11 листопада 2019 року, то причиною взяття позики було збереження цих коштів у період лікування позивача від алкогольної залежності. Відповідачем виконано свої зобов`язанні в частині 50 000,00 дол. США; щодо заяви (а. с 173), якою підтверджено, що придбана квартира є особистою приватною власністю позивачки, а відтак відповідач не має на неї будь-яких прав, то необхідність в укладенні такої заяви була пов`язана з тим, що на момент укладення договору купівлі-продажу квартири, рішення про розірвання шлюбу між сторонами не набрало законної сили; щодо доводів позивачки та висновків суду апеляційної інстанції про те, що якщо б дійсно грошові кошти у сумі 172 000,00 дол. США було передано відповідачем, то про це було б зазначено нотаріусом у договорі, то такі вимоги не містить жоден нормативно-правовий акт і сторони є вільними в укладенні договору, у тому числі пункту договору про поділ майна подружжя; позивачка мала можливість звернутись до суду з позовом, починаючи з 11 листопада 2019 року, а тому трирічний строк на звернення з даними вимогами сплинув 11 листопада 2022 року. Позов подано 01 червня 2023 року і позивачкою не обґрунтовано причини пропуску строку позовної давності та не просила його поновити. Судом апеляційної інстанції не була взята до уваги заява про застосування позовної давності. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів. Апеляційний суд встановив, що 27 листопада 1999 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб. Сторони мають двох неповнолітніх дітей: доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року в справі № 201/10743/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/85654442): позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено; шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який був зареєстрований 27 листопада 1999 року Амур-Нижньодніпровським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, за актовим записом № 951, розірвано. Вказане рішення набрало законної сили. 11 листопада 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено Договір про сплату аліментів на дітей, визнання місця проживання дітей та умов участі у їх вихованні після розірвання шлюбу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу - Бондар І. М., зареєстрований в реєстрі за № 3200, згідно умовами даного договору місце проживання дітей визначено з матір`ю, за адресою: АДРЕСА_1 , квартира на момент укладання договору не перебувала у власності ані позивача, ані відповідача. 11 листопада 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, посвічений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу - Бондар І. М., зареєстрований в реєстрі за № 3201. Предметом цього договору є майно, яке було придбано позивачем та відповідачем в період перебування у шлюбі, перелік якого визначено пунктом 1.2 вищезазначеного договору про поділ майна. У договорі про поділ майна від 11 листопада 2019 року вказано, що: грошові кошти у розмірі 172 000 дол. США, які належать на праві особистої приватної власності ОСОБА_1 , переходять в особисту приватну власність ОСОБА_2 (пункт 1.5.12.); після укладання договору право спільної сумісної власності сторін щодо майна зазначеного у цьому Договорі припиняється (пункт 1.7). Позивачкою було направлено відповідачу листа-вимоги від 06 квітня 2023 року щодо повернення вказаних коштів. 11 листопада 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, згідно якого позикодавець ОСОБА_2 передає позичальнику ОСОБА_1 1 225 094, 35 грн, що за курсом НБУ станом на 11 листопада 2019 року становить 50 000 дол. США (1 долар США = 24,501887 грн) з кінцевим терміном повернення 11 листопада 2020 року. Як вбачається із розписки 12 листопада 2020 року ОСОБА_1 отримав кошти згідно договору позики. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19)). Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 СК України). Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Касаційний суд вже неодноразово звертав увагу, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року в справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в справі № 711/679/21 (провадження № 61-18434св21)). Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України). Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року в справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)). Касаційний суд вже звертав увагу, що автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21 (провадження № 61-6001св23)). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Відповідно до норм статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина перша статті 64 СК України). Тлумачення статті 64 СК України дозволяє стверджувати, що: по-перше, договори між подружжям є родовим поняттям і охоплює собою як пойменовані (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, шлюбний договір тощо), так і не пойменовані договори; по-друге, договори між подружжям можуть одночасно бути укладені як щодо роздільного, так і стосовно спільного майна; по-третє, допускається укладення договору поміж подружжям про відчуження «частки в спільній сумісній власності», в якому відбудеться визначення частки і її відчуження на користь іншого із подружжя (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2021 року в справі № 522/627/17 (провадження № 61-21368св19)). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений (статті 69 СК України). Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частини перша, третя статті 626 ЦК України). Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)). Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)). При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21 (провадження № 61-8990св22)). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)). Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року в справі № 759/1534/18 (провадження № 61-8473св23)). Касаційний суд вже звертав увагу, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд зауважив, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)). Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності. Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність(див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 712/8423/17 (провадження № 61-36746св18) вказано, що: «частиною першою статті 64 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно з статтею 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У справі встановлено, що сторони скористалися правом на поділ спільного сумісного майна та, уклавши нотаріально посвідчений договір, визначили, що майнові права відповідно до пункту 3 Договору переходять до сторін після повного виконання пункту 6 цього Договору (пункт 7 Договору). Суди, врахувавши наведені вище норми матеріального права, надавши оцінку умовам, укладеного між сторонами Договору, дійшли обґрунтованого висновку, що відповідач у передбачений умовами Договору строк, грошових коштів позивачу не сплатив, тому не набув особистої приватної власності на спірне майно, та без згоди позивача не мав права виставляти на продаж спільне сумісне майно, тому має сплатити на користь позивача, визначену пунктом 6 Договору суму грошей. Доводи касаційної скарги ОСОБА_2, що апеляційний суд не надав оцінки його доводам щодо виклику і допиту свідків, витребування у позивача оригіналу заяви про визнання боргу від 5 березня 2015 року та безпідставно відмовив у задоволенні його клопотань про призначення у справі почеркознавчої експертизи та технічної експертизи спростовуються наявними в матеріалах справи ухвалами апеляційного суду від 25 квітня 2018 року, в яких наведені мотиви з відповідними посиланням на матеріали справи, за яких у задоволенні вказаних клопотань відповідача було відмовлено. Щодо доводів касаційної скарги про не застосування апеляційним судом до даних правовідносин строку позовної давності слід зазначити таке. Договір укладений між сторонами має складну правову природу, врегульований нормами сімейного і цивільного законодавства та містить елементи міжгалузевого договору, оскільки перебуває у сфері цивільно-правового регулювання та повинен відповідати таким вимогам цивільного законодавства, як дієздатність його сторін, вільне волевиявлення, відповідність закону та дотримання встановленої форми. Його належність до сфери сімейного права проявляється в особливостях суб`єктного складу цього договору, а також особливістю предмета договірного регулювання, тобто визначенні його сторонами своїх прав та обов`язків саме як подружжям. Врахування правової природи вказаного договору, а саме, що це в першу чергу інститут сімейного права, обумовлює вирішення питання про застосування до договору норм цивільного законодавства. При визначенні у договорі правовідносин власності подружжя норми цивільного і сімейного законодавства України співвідносяться як загальні та спеціальні. Статтею 20 СК України законодавчо встановлено, що позовна давність до вимог, які випливають із сімейних відносин, не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 СК України. Отже, законодавцем визначено чіткий перелік вимог, які випливають із сімейних відносин, до яких застосовуються позовна давність. Так, статтею 72 СК України встановлено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимог про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу застосовується позовна давність у три роки. У частині п`ятій статті 261 ЦК України визначено, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Відповідно до загальних вимог частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Як убачається зі змісту укладеного між сторонами договору, зокрема пункту 6 - інша частина компенсації в розмірі 100 000,00 євро має бути сплачена ОСОБА_2. ОСОБА_1. в наступному порядку: 30 000,00 євро не пізніше 1 січня 2014 року; 70 000,00 євро не пізніше 1 серпня 2014 року. Разом з цим в силу пункту 7 вказаного Договору до моменту сплати відповідачем на користь позивача коштів у розмірі 100 000 євро спірне майно залишається в режимі спільної сумісної власності сторін. Як встановлено судами позивач про порушення свого права ОСОБА_1 дізналася в день розміщення відповідачем оголошення про продаж будинку - 29 червня 2017 року». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Апеляційний суд встановив, що: в порушення умов договору про поділ майна подружжя, відповідачем не було передано в особисту приватну власність позивача ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 172 000,00 дол. США і матеріали справи доказів зворотного не містять. Таким чином, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог. Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційним судом не були досліджені та не були взяті до уваги докази, що мають значення для справи, які відповідач не мав можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин є необґрунтованим з наступних підстав. У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18) зазначено, що: «частинами другою, третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Таких обставин апеляційним судом встановлено не було». Аргумент касаційної скарги про те, що позивачкою пропущено позовну давність необґрунтований з наступних підстав. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Натомість, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (абзац перший частини п`ятої статті 261 ЦК України). Положення частини п`ятої статті 261 ЦК України не суперечать загальному правилу визначення моменту початку перебігу позовної давності, закріпленому у частині першій цієї статті, а лише конкретизує дату, погоджену сторонами при укладенні договору, з якої кредитор міг та повинен був довідатись про порушення свого права. Отже, за змістом статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням наведеного, початок перебігу позовної давності за зобов`язаннями у договірних правовідносинах з визначеним строком виконання, починається зі спливом цього строку (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21)). Потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18)). Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) розділ VII «Прикінцеві положення» СК України доповнено пунктом «2-1» такого змісту: «2-1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 72, 128, 129, 139 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) від 30 березня 2020 року № 540-IX доповнено пункт 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України установлено карантин. Надалі, постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений лише з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №

651. Позивачка в цій справі звернулася з позовом в червні 2023 року. Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 11 вересня 2020 року у справі № 608/687/19; від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18; від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22; від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22; від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18; від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц; від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц; від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц; від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц є необґрунтованим, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, про стягнення грошової суми за договором про поділ майна подружжя. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат І. О. Дундар Є. В. Краснощоков