Ухвала КЦС ВС № 381/4003/19

Окрема ухвала 21 жовтня 2020 року місто Київ справа № 381/4003/19 провадження № 61-9446св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_1 , боржник - ОСОБА_2 , особа, яка звернулася із апеляційною та касаційною скаргами, - ОСОБА_3 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року складі судді Гуль В. В., ВСТАНОВИВ: I. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції заявника Фастівським міськрайонним судом Київської області 18 листопада 2019 року видано судовий наказ про стягнення із ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , аліментів на утримання неповнолітньої дитини, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 1/4 частини від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня звернення до суду і до досягнення дитиною повноліття. ОСОБА_3 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 12 березня 2020 року звернулася до суду із заявою про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами. Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 29 травня 2020 року у задоволенні заяви про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами відмовлено. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу. Стислий виклад змісту рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 29 травня 2020 року повернуто заявнику без розгляду. Ухвала апеляційного суду обґрунтовувалася тим, що апеляційна скарга подана безпосередньо до апеляційного суду, а не через суд першої інстанції, тобто з порушенням порядку її подання з урахуванням розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_3 26 червня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Стислий виклад змісту рішення суду касаційної інстанції Постановою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Ухвалу Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року скасовано, справу передано до апеляційного суду для продовження розгляду. Скасовуючи ухвалу Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року, Верховний Суд дійшов висновків, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права. Верховний Суду зазначив, що особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 355 ЦПК України, підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України), які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд. Інше тлумачення норм процесуального законодавства матиме наслідком порушення судами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в контексті забезпечення права на справедливий суд. Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд застосував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 514/134/17 (провадження № 61-12112сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 145/1330/17, відповідно до яких відсутність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи не створює перешкоди учасникам провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів. Ці висновки не були застосовані апеляційним судом у справі, яка переглядається. Верховний Суд встановив, що висновок апеляційного суду ґрунтується на помилковому тлумаченні підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України. Таким чином, повертаючи апеляційні скарги без розгляду, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. ІІ.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Відповідно до статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу. За правилами частини першої статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду (частина десята статті 262 ЦПК України). Визначаючи наявність підстав для постановлення окремої ухвали у справі, яка переглядається, Верховний Суд встановив наявність численних випадків та тривалість порушень Київським апеляційним судом норм процесуального права, зокрема, правил статті 355 ЦПК України, підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, а також неврахування та незастосування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 514/134/17 (провадження № 61-12112сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 145/1330/17 під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційними скаргами, поданими безпосередньо до суду апеляційної інстанції, а не через суд першої інстанції, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Прикладами порушення Київським апеляційним судом норм процесуального права (правил статті 355 ЦПК України, підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України) та неврахування висновків Верховного Суду під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою безпосередньо до суду апеляційної інстанції, є висновки суду апеляційної інстанції, викладені в ухвалах суду апеляційної інстанції, які у подальшому скасовані постановами Верховного Суду, зокрема: від 16 жовтня 2018 року у справі № 760/15082/18, від 19 жовтня 2018 року у справі № 757/27402/18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 759/10855/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 355/559/15-ц, від 13 листопада 2018 року у справі № 752/10219/18, від 14 листопада 2018 року у справі № 760/1060/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 755/11229/17, від 23 листопада 2018 року у справі № 759/14346/16-ц, від 23 листопада 2018 року у справі № 754/10382/18, від 29 листопада 2018 року у справі № 760/10908/13-ц, від 17 грудня 2018 року у справі № 755/9830/18, від 20 грудня 2018 року у справі № 755/5684/18, від 21 грудня 2018 року у справі № 370/2322/18, від 22 грудня 2018 року у справі № 752/4619/18, від 02 січня 2019 року у справі № 364/1391/16-ц, від 08 січня 2019 року у справі № 755/16776/17, від 10 січня 2019 року у справі № 755/19477/17, від 24 січня 2019 року у справі № 357/8204/18, від 30 січня 2019 року у справі № 334/5459/18, від 08 лютого 2019 року у справі № 361/6026/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 753/7900/18, від 21 лютого 2019 року у справі № 755/369/16-ц, від 21 лютого 2019 року у справі № 373/1038/17, від 25 лютого 2019 року у справі № 363/2633/17, від 05 березня 2019 року у справі № 759/16722/18, від 12 березня 2019 року у справі № 760/21316/16-ц, від 15 березня 2019 року у справі № 364/1128/13-ц, від 19 березня 2019 року у справі № 757/60930/18-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 363/4109/16-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 761/2330/18, від 22 квітня 2019 року у справі № 356/449/18, від 25 квітня 2019 року у справі № 755/19504/17, від 15 травня 2019 року у справі № 756/8412/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 754/6835/18, від 04 червня 2019 року у справі № 761/4489/18, від 05 липня 2019 року у справі № 758/3200/19, від 02 вересня 2019 року у справі № 756/10425/19, від 06 вересня 2019 року у справі № 759/10155/19, від 17 вересня 2019 року у справі № 752/13958/19, від 10 грудня 2019 року у справі № 756/657/19, від 19 грудня 2019 року у справі № 361/8167/19-ц, від 28 грудня 2019 року у справі № 761/14019/19, від 03 січня 2020 року у справі № 757/56645/18-ц, від 08 січня 2020 року у справі № 753/14240/19, від 20 січня 2020 року у справі № 753/4387/19. Наведені ухвали Київського апеляційного суду постановлені ним після викладення у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 514/134/17 (провадження № 61-12112сво18) правового висновку про застосування правил статті 355 ЦПК України, підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, проте цей висновок Верховного Суду судом апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційними скаргами, поданими безпосередньо до суду апеляційної інстанції, не застосовано. Резюмуючи наведене, Верховний Суд констатує наявність системних недоліків у правозастосовчій практиці Київського апеляційного суду з вирішення певних процесуальних питань під час розгляду цивільних справ. Необхідно зазначити, що на відміну від попереднього законодавства, чинне процесуальне законодавство не надає судам першої та апеляційної інстанцій повноважень не враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, тим паче відступати від сформованої Верховним Судом судової практики. Згідно зі статтею 125 Конституції України, частини другої статті 17, частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. У частині четвертій статті 263 ЦПК України закріплено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Наведені правила про врахування судами нижчих інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, відповідають основним засадам (принципам) судочинства, зокрема, принципу єдності та сталості судової практики, принципу правової визначеності. Res judicata (лат. «вирішена справа»), що походить від «Res judicata pro veritate habetur!» (лат. «судове рішення визнається за істину»), означає незмінність рішення і, передусім, необхідність безпосереднього забезпечення його виконання. Принцип остаточності судового рішення є складовою більш широкого принципу - принципу правової визначеності, який, серед іншого, містить такі категорії, як однозначність, чіткість та зрозумілість законодавчих норм. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність і передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Учасники спору завжди повинні мати змогу орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент учинення дії. У рішенні від 29 квітня 1979 року у справі «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вираз «передбачено законом» охоплює дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що цей термін передбачає не лише писане право, як-от норми законів, а й неписане, тобто усталені в суспільстві правила та засади моральності суспільства (§ 47). До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, аби дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Слова «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не тільки повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, а й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті й не є свавільним (§54 рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1988 року у справі «Steel and others v. The United Kingdom»). Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні. У § 179 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) ЄСПЛ нагадує, що наявність конкретної і послідовної практики тлумачення відповідного положення закону була фактором, який призвів до висновку щодо передбачуваності зазначеного положення (рішення у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства» (Goodwin v. the United Kingdom), § 33). Хоча цей висновок був зроблений у контексті системи загального права, тлумачення, здійснюване судовими органами, не може недооцінюватися й у системах континентального права при забезпеченні передбачуваності законодавчих положень. Саме ці органи повинні послідовно тлумачити точне значення загальних положень закону та розсіювати будь-які сумніви щодо його тлумачення (mutatis mutandis рішення у справі «Гожелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), § 65). Консультативна рада європейських суддів (далі - КРЄС) у Висновку від 10 листопада 2017 року № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону (далі - Висновок) зазначила, що єдине застосування закону є визначальним для принципу рівності перед законом. Окрім того, питання правової визначеності й передбачуваності є невід`ємною складовою верховенства права. У державі, яка керується принципом верховенства права, громадяни виправдано очікують, що до них будуть ставитися, як до всіх інших, та що вони можуть покладатися на попередні судові рішення в подібних справах, і таким чином громадяни можуть передбачати юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності. Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, у той час як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права. Єдине застосування закону обумовлює довіру громадськості до судів та покращує громадську думку стосовно справедливості та правосуддя (пункти 5, 6 Висновку). Наведене свідчить, що особа, яка звертається до суду апеляційної інстанції, вправі правомірно та обґрунтовано очікувати на врахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування певних норм права (щодо однозначного розуміння яких у найвищій судовій інстанції сформовано певну правову практику), покладатися на них у своїх процесуальних діях. Особа, звертаючись до суду, вправі розраховувати на певну прогнозованість судового рішення, з урахуванням усіх обставин справи може покладатися на усталену судову практику, сформовану Верховним Судом. Відступ від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, має бути зумовлений істотними міркуваннями, вагомими підставами та ґрунтуватися на правовій позиції. Водночас, за змістом положень статті 403 ЦПК України ініціювати питання про відступ від раніше сформованих правових висновків Верховного Суду вправі виключно суд касаційної інстанції. Тобто суди першої та апеляційної інстанцій не мають таких повноважень та зобов`язані застосовувати висновки, викладені у постановах Верховного Суду, під час вирішення як процесуальних питань, пов`язаних із рухом справи, так і під час вирішення спору по суті заявлених вимог. ЄСПЛ у своїх судових рішеннях зазначив, що розбіжності судових рішень за своєю природою є невід`ємним наслідком будь-якої судової системи, яка базується на мережі судів першої інстанції та апеляційних судів. Разом із тим роль найвищої судової інстанції полягає в тому, щоб вирішувати такі суперечності (рішення ЄСПЛ «Тудор Тудор проти Румунії», 2009, §§ 29-30, «Вінчіч та інші проти Сербії», 2009, § 56). Отже, забезпечення єдності застосування закону є завданням кожного суду та кожної судової інстанції, оскільки впливає на авторитет та повагу до суду як однієї з найважливіших інституцій правової держави. У справі, яка переглядалася, апеляційний суд усупереч існуючий усталеній з червня 2018 року судовій практиці Верховним Судом, порушив норми процесуального права під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Встановлені порушення процесуального права мають системний та тривалий характер, що свідчить про необхідність вжиття Верховним Судом дієвих заходів з метою забезпечення єдності судової практики та дотримання прав учасників судового процесу під час звернення осіб безпосередньо до апеляційного суду із апеляційними скаргами. Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновків про наявність достатніх та обґрунтованих підстав для постановлення окремої ухвали та направлення її до Київського апеляційного суду. Відповідно до частини шостої статті 262 ЦПК України окрема ухвала надсилається відповідним юридичним та фізичним особам, державним та іншим органам, посадовим особам, які за своїми повноваженнями повинні усунути виявлені судом недоліки чи порушення чи запобігти їх повторенню. З метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання (частина сьома статті 262 ЦПК України). Враховуючи характер порушень, встановлених судом касаційної інстанції, а також необхідність їх усунення у найкоротший термін, Верховний Суд встановлює місячний строк для надання відповіді. Виявлені недоліки мають бути невідкладно усуненні за допомогою вжиття дієвих та відповідних заходів з метою приведення зазначених процесуальних правовідносин у стан, що відповідатиме стану правопорядку та забезпечуватиме верховенство права. Керуючись статтями 262, 420 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Постановити у справі окрему ухвалу, яку направити до Київського апеляційного суду. Наголосити та звернути увагу керівництва та зборів суддів Київського апеляційного суду на необхідності усунення зазначених в цій окремій ухвалі та виявлених Верховним Судом недоліків у правозастосовчій практиці цього суду та вжиття дієвих заходів із запобігання їх повторенню у майбутньому. Зобов`язати керівництво Київського апеляційного суду довести текст цієї окремої ухвали Верховного Суду до відома усіх суддів Київського апеляційного суду. З метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в цій ухвалі, Верховний Суд встановлює місячний з дня отримання її копії строк для надання відповіді Київським апеляційним судом. Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко