Постанова Київський апеляційний суд № 752/27011/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 752/27011/19 Головуючий у суді І інстанції Мазур Ю.Ю. Провадження № 22-ц/824/8950/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 липня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Ігнатченко Н.В., Голуб С.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Києво-Святошинського відділу поліції Головного управління Національної поліції України в Київській області про стягнення моральної шкоди, створеної та заподіяної бездіяльністю органу державної влади, пов`язаної з невиконанням судового рішення, в с т а н о в и в: У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Києво-Святошинського відділу поліції ГУ НП України в Київській області про стягнення моральної шкоди, створеної та заподіяної бездіяльністю органу державної влади, пов`язаної з невиконанням судового рішення. Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 27 лютого 2020 року позовну заяву визнано неподаною та повернуто позивачу з підстав неусунення ним у повному обсязі недоліків цієї зави, визначених в ухвалі суду від 13 січня 2020 року. Не погоджуючись з указаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів невідповідності висновків суду обставинам справи та порушення норм процесуального права, а матеріали справи повернути до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження та розгляду справи. Окрім того, просив постановити окрему ухвалу з приводу допущення судом першої інстанції очевидних та наявних порушень норм матеріального та процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. На обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив, що районний суд, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, порушив норми процесуального права та дійшов помилкового висновку про повернення позовної заяви, порушивши його право на доступ до правосуддя, закріплене в положеннях Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відзиви відповідачів на апеляційну скаргу до суду не надходили. За правилом пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові). Згідно із частиною другою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37 - 40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. За частиною першою статті 7 ЦПК України розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду від 7 липня 2020 року, розгляд справи здійснено у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не усунув визначені в ухвалі від 13 січня 2020 року недоліки, а саме у порушення вимог пунктів 3, 9 частини третьої статті 175 ЦПК України позивачем не зазначено обґрунтований розрахунок сум моральної шкоди, що стягуються, та попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. Однак із такими висновками суду повністю погодитися не можна. Згідно із положеннями частини першої - третьої статті 185 ЦПК України в редакції, що діяла на час пред`явлення позову, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві. Судом установлено, що 27 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до Державної казначейської служби України, Києво-Святошинського відділу поліції ГУ НП України в Київській області, в якому просив стягнути з держави України в особі Державної казначейської служби України шляхом списання з державного бюджету України на його користь у відшкодування моральної шкоди, викликаної невиконанням судового рішення 2 000 Євро, які на дату набрання рішенням суду законної сили мають бути конвертовані у національну валюту. Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 13 січня 2020 року позовну заяву залишено без руху у зв`язку з невідповідністю вимогам частини третьої статті 175 ЦПК України та надано позивачу строк для усунення її недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня отримання даної ухвали. З матеріалів справи вбачається, що вказана вище ухвала була направлена на адресу позивача 21 січня 2020 року та отримана ним особисто 18 лютого 2020 року. 27 лютого 2020 року на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху до суду першої інстанції надійшла уточнена позовна заява ОСОБА_1 з обґрунтуванням позовних вимог, у тому числі щодо заявленого розміру завданої моральної шкоди, який можливо визначити шляхом призначення відповідної судової експертизи, а також попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які позивач очікує понести у зв`язку з оплатою експертизи. Тобто, у встановлений судом строк, на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху позивач уточнив зміст (предмет) позовних вимог, зазначив обґрунтований розрахунок суми моральної шкоди, яку бажає стягнути в судовому порядку та попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. Незважаючи на це, 27 лютого 2020 року суд першої інстанції постановив ухвалу про визнання неподаною та повернення позовної заяви ОСОБА_1 . Так, процесуальні вимоги до змісту позовної заяви визначені статтею 175 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Згідно з пунктами 3, 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу. З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99). Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року та «Нун`єш Діаш проти Португалії» від 10 квітня 2003 року). Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Проте, визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву ОСОБА_1 з підстав невиконання вимог ухвали суду про залишення цієї заяви без руху, суд першої інстанції зазначеного до уваги не взяв, тому висновок суду є помилковим. Стосовно відсутності відомостей про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, то це також є достатньою підставою для повернення позовної заяви, оскільки згідно з частиною другою статті 134 ЦПК України у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору, від сплати якого, до речі, позивач був звільнений підставі пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір». ЄСПЛ зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (пункт 110 рішення ЄСПЛ від 20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти Росії»). Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»). Виходячи з наведеного, повернення позовної заяви з підстав не зазначення позивачем доказів, що підтверджують завдання йому моральної шкоди, розрахунку суми стягнення у заявленому розмірі, причинно-наслідкового зв`язку між станом здоров`я позивача та діями, бездіяльністю або рішеннями відповідача, та інших письмових доказів, якими позивач може підтвердити викладені обставини та вимоги, суд апеляційної інстанції вважає неприйнятним та виявом надмірного формалізму на стадії вирішення питання про відкриття провадженні у справі. За змістом статей 13, 175 ЦПК України позивач на власний розсуд обґрунтовує свої вимоги з викладом відповідних обставин та зазначенням доказів, що підтверджують такі обставини. Невідповідність зазначених у заяві обставин чи доказів на підтвердження позовних вимог не перешкоджає розгляду справи, оскільки може бути підставою для відмови у задоволенні позову по суті, а не для визнання позовної заяви неподаною. При вирішенні питання про прийняття позовної заяви суддя лише перевіряє, чи має заявник, відповідно до статті 4 ЦПК України право на порушення справи, чи відповідають форма і зміст заяви вимогам, чи дотримані правила підсудності та чи не має інших, встановлених законом перешкод для порушення справи в суді. За частиною першою статті 229 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Відповідно до положень статей 5, 12, 81, 83 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, зокрема, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Таким чином, висновки суду першої не вказують на недоліки позовної заяви, а фактично містять судження, що стосуються суті позовних вимог, які тягнуть постановлення інших за значенням судових рішень, тому зазначені в ухвалі районного суду обставини не можуть бути недоліками в розумінні статей 175, 177 ЦПК України. Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд припустився помилки, вважаючи, що недоліки позовної заяви не усунуто, оскільки звертаючись до суду з уточненою позовною заявою, позивач виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, та додав докази, які вважав за потрібне надати для розгляду позовної заяви. Крім того, виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом та положень статті 15 ЦК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу, очевидним стає висновок про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав та інтересів, у тому числі в правовідносинах про відшкодування шкоди. Отже, у суду першої інстанції не було обгрунтованих підстав визнавати позовну заяву ОСОБА_1 неподаною та повертати її, позивачу належним чином не було забезпечено реалізацію права на доступ до правосуддя, а тому оскаржуване судове рішення не може вважатися законним та обґрунтованим. Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. У прохальній частині апеляційної скарги позивач просив скасувати ухвалу суду від 27 лютого 2020 року а матеріали справи повернути до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження, проте положеннями статті 374 ЦПК України не передбачено повноважень суду апеляційної інстанції направляти справи до суду першої інстанції для вирішення будь яких питань, у тому числі про відкриття провадження у справі. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. За таких обставин, колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, а висновок суду щодо визнання неподаною та повернення позовної заяви є необґрунтованим та не відповідає нормам діючого законодавства, тому відповідно до положень статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. В апеляційній скарзі позивач, серед іншого, просив постановити окрему ухвалу з приводу допущення судом першої інстанції очевидних та наявних порушень норм матеріального та процесуального права. Відповідно до частини десятої статті 262 ЦПК України суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Оскільки реалізація правового механізму, передбаченого нормою статті 262 ЦПК України, є правом суду, а не його обов`язком, та можлива виключно у випадку грубого порушення закону, чого встановлено не було під час розгляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для постановлення окремої ухвали стосовно порушення судом першої інстанції положень законодавства. У той же час колегія суддів враховує, що окрема ухвала є реакцією на ті порушення, що не усуваються рішенням суду, а також на причини й умови вчинення порушень, щоб запобігти їх повторенню у майбутньому. На виконання вимог статей 141, 382 ЦПК України колегія суддів також зазначає, що питання розподілу судових витрат у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції не вирішується, оскільки спір по суті позовних вимог не розглядається. Керуючись статтями 262, 367 - 369, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду. Судді: Н.В. Ігнатченко С.А. Голуб Д.О. Таргоній