Постанова 4824 № 755/4544/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 755/4544/20 Головуючий у суді І інстанції Яровенко Н.О. Провадження № 22-ц/824/7039/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 1 липня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 24 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії, в с т а н о в и в: У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації в особі посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. На обґрунтування позову зазначено, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 січня 2020 року, яке набрало законної сили 3 березня 2020 року, у справі № 755/16975/19 встановлено юридичний факт про вимушене переселення позивача у червні 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Луганської області України. Від початку збройної агресії Російської Федерації проти України, позивач, як громадянин України, отримав душевне хвилювання, постійно перебуваючи у пригніченому стані, у нього знизився життєвий тонус і погіршилося загальне самопочуття. Душевна травма, яка отримана ним під час знаходження в окупованому Луганську та через відсутність змоги повернутися до рідного міста, негативно позначилися на його стосунках з рідними та друзями, у зв`язку з чим доводилося додавати зусиль для налагодження нормального життя. Позивач вважає, що неправомірними діями Російської Федерації йому особисто завдано моральної шкоди, яка підлягає стягненню з Російської Федерації. Враховуючи характер душевних страждань та погіршення соматичного здоров`я, які позивач зазнав у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України та, в першу чергу, з його безпосередньою участю в супротиві агресії, пов`язаною із ризиком для життя та здоров`я, приймаючи до уваги факт протиправної окупації частини території України і беззаконня, яке панує на цій частині території України, позивач вважає, що у результаті протиправних дій Російської Федерації йому особисто завдана моральна шкода. Зважаючи, на множинний характер грубих порушень конституційних прав, їх обсяг та тривалість, завдану йому моральну шкоду позивач оцінив у розмірі 1 500 000 грн, що, на його думку, відповідає практиці Європейського суду з прав людини щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди у разі порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2020 року відмовлено у відкритті провадження в справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд виходив з того, що даний спір за своїм суб`єктним складом не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у національних судах України. При цьому суд, не піддаючи сумніву той факт, що Російська Федерація є державою-агресором відносно України і внаслідок збройної агресії Російської Федерації має місце тимчасова окупація частини території України, дійшов висновку, що Російська Федерація як держава, користується судовим імунітетом та не може бути учасником справи у суді загальної юрисдикції держави Україна без явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це її органів чи посадових осіб. У разі відсутності такої згоди рішення національних судів України можуть не визнаватися Російською Федерацією, а відповідно не будуть виконуватися, що не призведе до реального захисту та відновлення прав позивача. Не погоджуючись з указаним судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати, з мотивів невідповідності висновків суду обставинам справи і порушення норм процесуального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі. Апеляційна скарга мотивована тим, що безпосереднім суб`єктом, внаслідок дій якого позивачу завдана моральна шкода, є Російська Федерація, її збройні сили, а також створені нею військові формування, які підтримуються, спонсоруються та фактично керуються цієї державою. Саме в результаті військової агресії Російської Федерації проти України було порушено невід'ємне право на життя позивача, передбачене статтею 27 Конституції України та статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 2950 року. Відповідно до вимог частини першої статті 1166 ЦК України, частини шостої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частини четвертої статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленою Постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, та Заяви Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян», схваленої Постановою Верховної Ради України від 4 лютого 2015 року № 145-VIII, Російська Федерація повинна нести відповідальність по відшкодуванні завданої шкоди. Відзив відповідача в особі посольства Російської Федерації в Україні на апеляційну скаргу до суду не надійшов. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. За правилом частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України «Про міжнародне приватне право», який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом. Стаття 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема в якості відповідача. Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і непідпорядкованість держави іншим державам. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Отже, бути відповідачем в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб. Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації в особі посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресіїРосійської Федерації проти України. Суд першої інстанції правомірно, з посиланням на відповідні норми законодавства, вказав на те, що іноземна держава має в Україні судовий імунітет, а отже необхідна наявність її згоди висловленої через уповноважених осіб або компетентні органи на участь у цивільній справі в якості відповідача. Разом з цим статтею 4 ЦПК України закріплено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (а отже, і рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості). Згідно положень про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93, Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. Пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Положення зазначеної норми міжнародного договору конкретизовано у статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право». Відмовивши у відкритті провадження у справі безпосередньо після надходження позовної заяви, суд першої інстанції не звернув уваги на вказані особливості участі іноземної держави у цивільній справі в якості відповідача та в порушення наведених норм права перед вирішенням питання про відкриття провадження у справі не надіслав відповідачу позовну заяву із додатками і не з`ясував, чи наявна згода Російської Федерації, висловлена через уповноважених осіб або компетентні органи, на розгляд даного спору в судах України. З`ясування цього питання має істотне значення, оскільки від нього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії. За відсутності такої згоди іноземна держава не може одержати правового статусу відповідача в цивільному процесі України. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 13 травня 2020 року у цивільній справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19) та постанові від 3 червня 2020 року у цивільній справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Колегія суддів зазначає, що усунути вищевказані недоліки, враховуючи повноваження апеляційного суду та межі розгляду справи судом апеляційної інстанції (статті 367, 374 ЦПК України) на стадії апеляційного перегляду неможливо. Статтею 379 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. За таких обставин, колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, а висновок суду щодо відмови у відкритті провадження у справі є передчасним та не відповідає нормам діючого законодавства, тому у відповідності до статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Оскільки справа передається для продовження розгляду до суду першої інстанції, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 24 березня 2020 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній