Постанова 4854 № 420/8297/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/8297/25 Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М. Час і місце ухвалення: м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Лук`янчук О.В. суддів Бітова А. І. Ступакової І. Г. розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одеса адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення від 21.02.2025 року №07-25 та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.02.2025 року №07-25, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначається, що повідомленням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 19 від 05.03.2025 року на підставі рішення Державної міграційної служби України № 07-25 від 21.02.2025 року ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а саме у зв`язку з тим, що подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту, а отримана інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою з чим не погоджується позивач. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2025 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення від 21.02.2025 року №07-25 та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій зазначає про порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. В своїй скарзі апелянт зазначає, що керуючись останньою позицією УВКБ ООН, щодо шукачів захисту з Сирії, наразі ще зарано стверджувати, про безпеку повернення та перебування у цій країні, оскільки ризики невибіркового насилля, переслідувань, порушення прав людини не зникли. Апелянт вказує, що під час проживання в Україні у позивача народилася дитина, яка є громадянкою України. На думку апелянта, ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне. Судом першої інстанції встановлено, що до України позивач вперше прибув 01.11.2008 року, на підставі паспортного документу гр. Сирії для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 та приватної візи типу П-1 серії Y02632889. За матеріалами справи встановлено, що 21.02.2011 року з боку ВГІРФО ГУ МВС України в Івано-Франківській області ухвалено рішення про примусове видворення стосовно ОСОБА_1 , із забороною в`їзду терміном до 21.02.2012 року, вказане рішення позивачем не виконано. 19.05.2011 року заявник вперше звернувся із заявою про визнання біженцем до територіального органу ДМС (ОС № ODS 11/133), у зверненні повідомив про політичні переслідування з боку сирійського уряду. Рішенням ДМС від 22.04.2013 року №269-13 особі відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначене рішення у судових інстанціях не оскаржено. В подальшому, ОСОБА_1 підтвердив, що звернення за міжнародним захистом в 2011 році відбулося виключно з метою легалізації на території України, що в свою чергу дозволяло працевлаштуватися. 15.10.2013 року позивач вдруге звернувся до ДМС з заявою про надання міжнародного захисту (ОС №2013OD0206) після подання заяви позивач зник, на процедурні та реєстраційні заходи не з`явився. 15.03.2016 року позивач втретє звернувся до ДМС із заявою про надання міжнародного захисту (ОС №2016OD0042), звернення відбулось із зволіканнями, особу притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП. В 2016 році, під час третього звернення із заявою позивач повідомив, що він планував у 2013 році повернутися до Сирії, тому вирішив не проходити процедуру з міжнародного захисту, вважав, що не зможе зворотно перетнути державний кордон, якщо виїде з країни та отримує відмову в захисті. Відповідно до наказу територіального органу ДМС від 22.03.2016 року №55 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке було оскаржено до суду. Так, на виконання ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду по справі №815/3243/16 прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Територіальним органом ДМС проведено три співбесіди від 04.05.2017 року, 01.09.2017 року та від 26.04.2018 року. Однак, процедуру розгляду заяви не завершено, заявник зник, відповідно до наказу від 02.01.2020 року №1 розгляд заяви призупинено. На підставі письмового клопотання позивача від 13.11.2024 року (вх. №5/1-271) розгляд заяви поновлено наказом від 13.11.2024 року №228, особу притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП. Таким чином, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, востаннє позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 15.03.2016 року, тобто через майже 8 років після потрапляння на територію України. Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. При цьому вказав, що доводи позивача ґрунтуються на суб`єктивних твердженнях, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Колегія суддів надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції з урахуванням доводів апелянта виходить з наступного. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Так, відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі. Пунктом 8 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - заява-анкета встановленого зразка, в якій іноземець або особа без громадянства просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням та обґрунтуванням однієї з підстав для такого визнання, зазначених у пунктах 1 і 13 частини першої цієї статті. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно п.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, відсутні. Згідно з статтею 7 Закону України № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. За правилами частин 1, 2 статті 9 Закону України від 08.07.2011 року №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Згідно частини 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011 року №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Слід враховувати, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з цим, відповідно до Керівництва з процедур та критеріїв статусу біженця, наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, які розділяються владою, сама по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця. Шукач захисту повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання. Це передбачає, що прохач є носієм поглядів, які є неприйнятними для влади, оскільки він критикує її політику та методи. Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Також, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації. Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Отже, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Як вбачається з матеріалів справи, аргументуючи позовні вимоги, позивач наголошує на побоюванні за своє життя з огляду на складну політичну та соціально-економічну ситуацію в Сирійській Арабській Республіці. З даного приводу, суд першої інстанції , враховуючи надану учасниками справи інформацію по країні громадянської належності, індивідуальні обставини позивача, правомірно зазначив, що не існує розумної можливості того, що саме позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. Також суд зауважує, що можливість військових зіткнень, складний економічний стан й критична гуманітарна ситуація в Сирійській Арабській Республіці є сумнівною підставою для надання позивачу міжнародного захисту в Україні - державі, в якій понад десять років триває війна та щоденною є загроза зазнання фізичних ушкоджень та смерті через регулярні масовані обстріли. Щодо посилання апелянта на країну походження, то колегія суддів зазначає, що така інформація сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 06 серпня 2020 року по справі №420/3327/19, від 06.03.2019 по справі №826/14576/16, від 06.03.2019 по справі №815/2505/17, від 04.03.2019 по справі №815/2505/17. За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача орган ДМС обґрунтовано встановив відсутність жодних елементів переслідувань, утисків або дискримінації по відношенню до нього за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період його проживання на території країни громадянської належності, позивач має та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині. При цьому судом першої інстанції правомірно вказано, що позивач не був і не є на даний час членом жодної політичної, релігійної, військової організації, а також, не здійснював на території Сирії активної публічної політичної діяльності, спрямованої на повалення чинної влади, не був і не є на даний час відомою публічною особою, що неминуче привернуло б увагу представників компетентних державних органів, а зворотного апелянтом не надано та такі висновки не спростовано. Крім того колегія суддів також хоче зазначити, шо виходячи з обставин цієї справи, колегія суддів враховує, що до України позивач вперше прибув 01.11.2008 року, на підставі паспортного документу гр. Сирії для виїзду за кордон серії 004072057 та приватної візи типу П-1 серії Y02632889, водночас із заявою про набуття міжнародного захисту лише 15.03.2016 року, тобто через майже 8 років після потрапляння на територію України. Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1: "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. В свою чергу, територіальним органом ДМС проведено три співбесіди від 04.05.2017 року, 01.09.2017 року та від 26.04.2018 року. Однак, процедуру розгляду заяви не завершено, заявник зник, відповідно до наказу від 02.01.2020 року №1 розгляд заяви призупинено. Так, відповідаючи на доводи апелянта, що керуючись останньою позицією УВКБ ООН, щодо шукачів захисту з Сирії, наразі ще зарано стверджувати, про безпеку повернення та перебування у цій країні, оскільки ризики невибіркового насилля, переслідувань, порушення прав людини не зникли, колегія суддів зазначає таке. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. При вирішенні спору колегія суддів враховує загальновідомий факт, що 08 грудня 2024 року сирійська опозиція увійшла до Дамаска і проголосила падіння режиму Башара Асада. Військова операція під керівництвом «Хаят Тахрір аш-Шам» («ХТШ») поклала кінець жорстокому правлінню родини Асадів у Сирії, яке тривало десятиліттями. Лідер «ХТШ» Абу Мохаммед аль-Джолані пообіцяв об`єднати Сирію. Прем`єр-міністр перехідного уряду Сирії Мохаммед аль-Башир заявив, що для сирійців настав час «насолоджуватися стабільністю та спокоєм». У Дамаску поступово відновлюється повсякденне життя: у сирійській столиці знову відкрилися магазини, а урядовий персонал, за повідомленнями, повернувся до роботи. Сирійці, які святкують падіння режиму Асада, кажуть, що сподіваються на краще майбутнє. Багато сирійських біженців почали повертатися до Сирії з Туреччини та Лівану. Таким чином, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Окремо слід також враховувати і ту обставину, що позивач протягом тривалого строку, прибувши на територію України, за міжнародним захистом не звертався. З цього приводу слід зазначити, що згідно пункту 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Колегія суддів враховує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додатково свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Враховуючи викладене, оскільки під час звернення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не навів обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про його переслідування, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження тощо, такі обставини не підтверджуються і інформацією по країні громадянської належності заявника, доводи позивача є очевидно не переконливими, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість і правомірність оспорюваного рішення органу міграційної служби та відсутність підстав для його скасування. Повідомлені заявником обставини не створюють підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Стосовно посилання апелянта на той факт, що під час проживання в Україні у позивача народилася дитина, яка є громадянкою України, колегія суддів зазначає таке. Слід зазначити, що наявність дитини, яка народилась в Україні не підпадає під критерії сфери міжнародного захисту щодо збереження єдності сімей, але є підставою для реалізації прав, передбачених Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-ІІІ. З цього приводу, на думку колегії суддів, згідно положень Керівництва можна дійти висновку, що скоріш за все позивач є мігрантом, а не біженцем. Твердження скаржника стосовно існування на теперішній час небезпеки, яка загрожує особисто йому в країні походження є безпідставними і не мають реального підґрунтя, оскільки з встановлених матеріалами справи можна дійти висновку, що останній звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації та ним не наведені конкретні факти щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, доказів переслідування в країні походження з боку властей за відношення до певної групи. Надані позивачем відомості та його поведінка в процесі процедури надання міжнародного захисту дають підстави стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем). Таким чином, суд вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому підстав для його скасування немає. З підстав визначених статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. "а"- "г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Керуючись ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів , - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України Повний текст постанови складено та підписано 30 вересня 2025 року. Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук Суддя: А. І. Бітов Суддя: І. Г. Ступакова