Постанова 4851 № 520/11158/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2021 р. Справа № 520/11158/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Кононенко З.О., Суддів: Калиновського В.А. , Макаренко Я.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.12.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Сагайдак В.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 21.12.20 року по справі № 520/11158/2020 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області , в якому просив суд: - скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2020 р. №327-20; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обгрунтування позовних вимог, позивач зазначав, що на його думку рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2020 р. №327-20 є безпідставним, протиправним та порушує права та інтереси позивача. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21.12.2020 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено. Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувате вказане рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції. Так в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що суб`єктивна сторона побоювань позивача полягає у тому, що у випадку повернення до Бангладеш він стане жертвою переслідувань від радикальних ісламістських організацій та терористичних угрупувань, через те, що публічно висловлювався та висловлюється проти релігійного фундаменталізму, критикує релігію та пропагандує атеїзм. Також позивача можуть переслідувати правоохоронні органи Бангладеш за ту ж діяльність, оскільки у країні громадянської належності позивача передбачена кримінальна відповідальність за публікацію в інтернеті інформації, яка ображає «релігійні почуття» або шкодить «репутації держави». Позивач зазначає, що об`єктивну сторону його побоювань підтверджує інформація по країні походження та докази надані до ГУ ДМС України в Харківській області. Позивач зазначає, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Позивач вважає, що необхідно брати до уваги, зокрема, його власне судження про своє положення, його власний досвід, іншими словами - все, що може слугувати доказом того, що основним мотивом його звернення є побоювання. Ці побоювання мають бути обґрунтовані. Перебільшені побоювання, проте, можуть бути досить обґрунтованими, якщо враховуючи всі обставини справи, такий душевний стан може вважатися виправданим. Згідно до положень п. 42 Керівництва, що стосується об`єктивних елементів, то необхідно надати оцінку твердженням заявника. Ці твердження не можуть розглядатися абстрактно, а мають оцінюватися в контексті відповідної вихідної інформації про ситуацію, що склалася. Знання умов країни походження заявника - якщо не основна мета, то дуже важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих заявником. Взагалі, побоювання заявника мають вважатися досить обґрунтованими, якщо він може довести у межах розумного, що його тривале перебування у країні походження стало нестерпним для нього з причин, зазначених у визначенні, або з тих самих причин стало б нестерпним, якби він повернувся назад. На думку позивача, висновок суду першої інстанцій про відсутність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через тривалий проміжок часу між прибуттям в Україну та зверненням за міжнародним захистом, є помилковим, оскільки зазначена обставина сама по собі не може свідчити про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності. Відповідач - Державна міграційна служба України надала до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу позивача. В якому зазначає, що в результаті вивчення матеріалів справи, співбесід та враховуючи результати перевірочних заходів Управління СБУ в Харківській області та перевірку Харківського НДЕКЦ МВС України можна дійти висновку, що заявником надані не достовірні відомості та документи відносно себе, та заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може видавати себе за іншу особу. Тому, що Дергачівським районним судом Харківської області, по кримінальній справі №1-371/05 встановлено ім`я підсудного як - ОСОБА_2 , Дзержинським районним судом м. Харкова (справа 638/8763/18) встановлено ім`я як - ОСОБА_2 , проте сам заявник повідомляє, що його прізвище - ОСОБА_3 , а ім`я - ОСОБА_4 . ОСОБА_1 повідомив, що до України прибув в перший тиждень жовтня 2004 року на підставі паспорту серії W № 0281047 та на запрошення № 0021138 Черкаського державного технологічного університету (далі-ЧДТУ) на ім`я ОСОБА_1 . В співбесіді від 08.02.2019 заявник повідомив, що представник фірми, який зустрів його в аеропорту м. Одесса та привіз його до м. Харків, поселив жити його до квартири, яка знаходилась біля кінотеатру «Росія» в м. Харків. Також, заявник розповів, що в день коли він приїхав до м. Харків він віддав представнику фірми гроші в сумі 5000 доларів США та свій паспорт, також, приїхавши до Харкова він не знав що це м. Харків, а думав що це м. Черкаси. Через тиждень, зі слів заявника, він дізнався, що знаходиться в місті Харків, та через деякий час переїхав жити до іншої квартири, яка знаходиться в районі «медкомплекс» м. Харків та в яку в січні 2005 року прийшла поліція та заявника забрали в відділ поліції (співбесіда від 08.02.2019), а потім і до приймальника-розподільника. Відповідач вважає, що заявник надає недостовірні відомості щодо причин виїзду з Республіки Бангладеш, та є підстави вважати, що він намагається надати своєму зверненню до ГУ ДМС України в Харківській області окрас переслідування через свою журналістську діяльність. З цією метою він свідомо трактує на свою користь інформацію про ситуацію по країні походження та окремі факти. Це свідчить про зловживання та використання процедури визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для легалізації його перебування на території України. Крім того, 05.04.2021 року на електронну адресу Другого апеляційного адміністративного суду від представника відповідача надійшло клопотання про продовження строку для надання відповіді позивача на відзив, в обгрунтування якого зазначав, про необхідність додаткового часу для пошуку документів на підтвердження доводів позивача. Просив перенести судове засідання по цій справі на будь-який день після 25.04.2021 року. Відповідно до приписів статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересі;в юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Також одним із принципів адміністративного судочинства є розумність строків розгляду справи судом. Спір повинен бути вирішений судом, зокрема, своєчасно, з метою забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів особи, яка звернулася за судовим захистом та в розумні строки. Колегія суддів виходить з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи має сторона можливість реалізувати своє право на участь у розгляді справи у визначеному процесуальним законом порядку. Визначення причин, що перешкоджають представнику позивача вчасно подати відповідь на відзив на апеляційну скаргу, поважними є оціночним та залежить від доказів, якими обґрунтовується відповідне клопотання. Проте, в поданому клопотанні не наведено жодних обставин, які б свідчили про об`єктивне існування причин, що перешкоджають представнику позивача вчасно подати відповідь на відзив на апеляційну скаргу, та не надано належних доказів на підтвердження обґрунтованості заявленого клопотання. Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що для даної категорії публічно-правових спорів встановлення обставин, що мають значення для справи, відбувається також на підставі наданих учасниками справи письмових доказів. Таким чином, колегія суддів дослідивши зазначене клопотання дійшла висновку, що представником позивача не наведено жодної поважної підстави для відкладення розгляду справи, а отже колегія суддів вважає за можливе продовжити розгляд справи. На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач - ОСОБА_1 , громадянин Народної Республіки Бангладеш, 23.07.2018р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Заява - анкета про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, була власноруч написана заявником та наданий національний паспорт № НОМЕР_1 виданий 04.03.2015 року Посольством Бангладеш м. Анкара, з терміном дії до 03.03.2017 року, та подовженим терміном дії до 03.03.2019 року Посольством Бангладеш м. Варшава. Відповідачем, відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, на підставі п. 2 ст. 2, ст. 5, 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», наказу МВС України від 07.09.2011 року № 649 її прийнято до розгляду (наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 30 березня 2018 року № 72). Документований довідкою про звернення за захистом № 008553. За результатами розгляду вказаної заяви позивача, на підставі співбесід, інформації по країні походження та інших матеріалів Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області складено висновок по справі №2018 КН0036 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 . На підставі вивчення документів та матеріалів, підтримуючи висновок Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області, Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.07.2020 № 227-20. Під час розгляду справи встановлено, що позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 13.08.2020 №92, в якому вказано, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2020 № 227-20. 13.08.2020 р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №92 від 13.08.2020р. В обґрунтування позову позивачем зазначено, що він був активним учасником та дописувачем (під псевдонім HORUS) на сайті та блозі МУКТО-МОНА (означає «вільний розум») та SOMEWHEREINBLOG, які об`єднували прогресивно мислячих людей. МУКТО- МОНА - це перша онлайн-платформа для бенгало мовних людей, яка об`єднувала вільнодумців, атеїстів, світських блогерів та письменників, що була започаткована Авіджітом Роєм, який був убитий 26 лютого 2015 року. Угрупування Аль- Каїда на Індійському субконтиненті заявила, що вона несе відповідальність за смерть ОСОБА_5 . Позивачем також зазначено, що з 2002 року він практикує ліберальний секуляризм, атеїзм. В часи навчання в університеті він ділився своїми словами, думками із друзями, які навчались з ним в університеті. Дуже швидко познайомився з вільнодумцями, раціоналістами, скептиками, атеїстами та гуманістами на ОСОБА_6 у Дацці. 20 лютого 2003 року позивач зустрів одного із його друзів ОСОБА_7 (він також був членом групи МУКТО-МОНА та зазвичай вів блог в спільнотах для блогів, зокрема Somewhereinblog, використовував псевдонім ОСОБА_8 . 15 лютого 2013 року, після коментарів, які він опублікував в Інтернеті про релігійний фундаменталізм, він був вбитий екстремістами, пов`язаними з партією Джамаат-ал-Ісламі (його зарубали мачете на улиці). В магазині чаю вони з товаришем говорили про політику та релігію. У розмові між собою ображали пророка ісламу ОСОБА_9 . Говорили про те, як ОСОБА_9 може бути посланцем ОСОБА_10 ? Він був вбивцею та розбещувачем малолітніх. Також говорили про ісламську політичну партію в Бангладеш. В кінці кафе сиділи 4 або 5 людей, які були схожі на студентів. Коли вийшли з кафе, раптом, 4 людини почали бити його та його друга. Несподівано 2 особи зайняли їх, а ще двоє людей були поруч з ними. Один чоловік вдарив позивача по обличчю, взяв волосся і кричав, щоб він не ображав пророка та іслам, погрожував вбити нас. Інший чоловік кричав, що їм слід відрізати пальці. Раптом, інші два чоловіки, які прикривали їх, сказали: "ми не готові зараз, але це перше і останнє попередження для вас обох". ОСОБА_1 хотів написати заяву в поліцейській дільниці, але ОСОБА_11 сказав не робити цього, сказавши «Ті, хто пишуть проти уряду та образи релігії, перебувають під загрозою статті 57 та заарештовуються, затримуються та піддаються катуванням поліцією. Бути атеїстом - є одним із соціальних злочинів у Бангладеш до сьогодні, але ми не перестаємо писати чи висловлювати свої думки», - сказав він. Через кілька днів два чоловіки з`явилися перед його будинком та сказали, що хочуть поговорити. Один чоловік сказав: «Я знаю, що ти студент архітектури, і ти походиш з доброї сім`ї. Припини ображати нашу релігію та більше не ходи до ОСОБА_12 знаю, де ти живеш, і я знаю всіх твоїх братів. Наступного разу, коли ми не будемо лише давати поради, ми перейдемо до дій. Не йди до поліції, ми все знаємо». Позивачем також повідомлено, що з того часу він боявся кожного кроку, відчував проблеми з концентрацією, пам`яттю, логічним мисленням та мовою, відчував втрату ініціативи або бажання брати участь у будь-якій діяльності. Члени його сім`ї порадили йому залишити Бангладеш якомога раніше. 27 лютого 2004р. бангладешський письменник, поет та критик, член блогу МУКТО-МОНА ОСОБА_13 став жертвою замаху нападників, озброєних мачете, поблизу кампуса Університету Дакки під час щорічного книжкового ярмарку ОСОБА_14 . Після цього позивач вирішив швидко покинути країну, оскільки він також був дуже активний у блозі МУКТО-МОНА. Позивачем вказано, що він був популярний в районі в Дацці, та більшість людей знали, що він атеїст і пише проти релігії та уряду. 01 березня 2004 року ОСОБА_1 поїхав до Імміграційного відділення за паспортом. Заповнив форму заявки на паспорт та написав «атеїст» в клітці віросповідання у бланку персональних відомостей. Імміграційна поліція повідомила позивача, що перевірить його адресу та членів його сім`ї протягом кількох днів. 04 березня імміграційна служба, поліція прийшли з перевіркою до позивача додому. Позивачем повідомлено суд, що вони погрожували та кричали йому: « ОСОБА_15 не дамо тобі паспорта, виправляй клітинку «віросповідання», атеїсти не релігія, ви народжені в мусульманській сім`ї». Хотіли заарештувати за статтю 57, за шкоду релігійній громаді та гармонії комуни. Після однієї години пригнічень та образ вони отримали переписані документи для верифікації позивача було повідомлено, що він повинен прийти до Відділу поліції Мотіжилу перед від`їздом з Бангладеш. 01.11.2004 року ОСОБА_1 покинув Бангладеш та з того часу не повертався до країни моєї громадянської належності. Позивачем зазначено, що термін дії його попереднього паспорту закінчувався в червні 2014 року. Після направлення відповідного запиту, для отримання паспорту, на офіційну електронну пошту посольства. В телефонній розмові зі співробітником Посольства Бангладеш в Російській Федерації позивача повідомлено, що він може отримати паспорт протягом 7 днів, якщо він дасть йому 1000 доларів. 23 березня 2015 року позивач подав скаргу та офіційний запит до радника з міжнародних справ та спеціального представника почесного прем`єр-міністра Уряду Народної Республіки Бангладеш до Інтерполу та Департаменту кримінальних розслідувань Бангладеш. 29 березня 2015 року позивачу зателефонував посол Бангладеш в Російській Федерації, він просив відкликати скаргу, повідомив, що є дипломатом і згідно з Женевськими Конвенціями з ним все буде добре, а у позивача можуть бути проблеми в Бангладеш, через те, що позивач завдає шкоди релігійним настроям та ображає мусульманське суспільство, повідомив, що знає чим займаються блогери МУКТО-МОНА та SOMEWHEREINBLOG. Позивачем в обґрунтування позову також зазначено, що у 2013 році було широко поширено список з 84 атеїстів, вільнодумців, противників ісламістських політичних партій та світських блогерів. ОСОБА_16 , псевдонім ОСОБА_17 в їх чорному списку, який опублікували майже всі газети в Бангладеш. У 2015 році угрупування Ansarullah Bangla Team - ісламістська джихадистська організація у Бангладеш, направила лист до засобів масової інформації, про те що загрожує вбити 19 блогерів, художників, міністрів та вчителів за те, що вони є «сатанинськими блогерами», «ворогами ісламу» та «атеїстами». У цьому списку також було ім`я ОСОБА_1 . З урахуванням вищевикладених обставин, позивач висловлює свої побоювання, що така ж доля може чекати й на нього, через те, що він публічно висловлював та висловлюю свої погляди. Багато членів МУКТО-МОНА та SOMEWHEREINBLOG разом з його засновником за останні роки було вбито ісламськими екстремістами, оскільки, уряд Бангладеш здійснює переслідування блогерів, публіцистів, журналістів, які висловлюються на релігійну тематику. Зокрема на підставі закону про ІКТ (Інформаційні та комунікаційні технології) 2018 року надає права правоохоронцям. Вказаний закон передбачає, що якщо будь-яка особа або група навмисно публікує або передає на веб-сайті або в будь-якій іншій електронній формі будь-який матеріал, який створює ворожнечу та ненависть між різними групами чи спільнотами, або завдає шкоди гармонії комуни, або створює нестабільність або анархію, або можливість погіршення правопорядку, діяльність буде розглядатися як злочин. Такий злочин матиме максимальне покарання у вигляді позбавлення волі на п`ять років. У Бангладеш його може бути пред`явлено обвинувачення навіть в аеропорту, якщо повернеться до Бангладеш, оскільки владі відомо все про нього. Позивач, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернувся за їх захистом до суду. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про скасування рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2020 р. №327-20 та зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з наступних підстав. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пункт 13 статті 1 Закону надає визначення особі, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців унормовано, що, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України (ч.5 ст.5 Закону). Проаналізувавши наведені правові норми, дослідивши матеріали справи колегія суддів зазначає, що так, дійсно, позивач прибув до України 06.10.2004 року легально на запрошення Черкаського державного технологічного університету з метою навчання. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся вперше лише 23.07.2018 року. Посилаючись на практику Верховного Суду викладену у постанові від 14.03.2018 у справі №820/1502/17 (адміністративне провадження №К/9901/2164/17) колегія суддів погоджується з даним висновком, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності (в нашому випадку 2004 рік), прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (23.07.2018 рік), свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Отже, аналізуючи наведені норми права, колегія суддів приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження з урахуванням дати звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та датою його прибуття в Україну. Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань. Колегія суддів аналізуючи наведені норми права, наголошує, що під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави та немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та урегульовано частиною 1-2 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин ( ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"). Натомість, як зазначено представником відповідача, після проведення співбесід та детального вивчення і огляду наданого паспортного документа який посвідчує особу заявника встановлені обставини, які викликали сумнів у дійсності наданого національного паспорта. А саме, під час зіставлення наданого вищевказаним громадянином національного паспорта серії НОМЕР_2 , виданого у 2015 році, встановлено його невідповідність новому зразку національного паспорта Народної Республіки Бангладеш від 2014 року, розміщеному в електронній інформаційно-довідковій системі Національної поліції Королівства Нідерландів. За інформацією з відкритих джерел мережі Інтернет, Народна Республіка Бангладеш перейшла до випуску машино зчитуваних паспортів з 2010 року, а всі раніше видані рукописні паспорти були вилучені після закінчення строку їх дії до листопаду 2015 року. Тому, на виконання частини восьмої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI до Управління СБУ в Харківській області ГУ ДМС України в Харківській області направлено листа щодо перевірки дійсності національного паспорта серії НОМЕР_2 , громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до матеріалів отриманих з Управління СБУ в Харківській області (лист №70/2-13046 від 27.09.2018) в ході перевірочних заходів стосовно бланка паспорта громадянина Бангладеш серії НОМЕР_2 на ім`я ОСОБА_18 та другого аркуша, де розташоване фотозображення, виявлені наступні ознаки: - невідповідність форми та розміру наскрізної перфорації на ламінуючій плівці та другому аркуші бланка; - наявність складок (покоробленість) паперу у місці розташування фотокартки. Перелічені вище ознаки свідчать про те, що в паспорті громадянина Бангладеш серії НОМЕР_2 на ім`я ОСОБА_18 , присутні ознаки можливої заміни фотозображення шляхом видалення первісної фотокартки. З урахуванням чого, ОСОБА_1 не довів, що паспортний документ серії НОМЕР_2 отриманий у встановлений законом спосіб, та викликає сумнів дійсність наданого національного паспорта. Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року). Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач, як особа, яка звернулась до міграційного органу з заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в приписів національного законодавства та міжнародних засад надання притулку, не звільнена від обов`язку надавати докази. Окрім того, колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які узгоджуються з п.F Конвенції про статус біженців, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Позивачем в обґрунтування заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано ні відповідачеві, ні судам першої та другої інстанції доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволили зробити висновок про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Крім того, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Колегія суддів зазначає, що позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв`язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження. Враховуючи вищевикладене, вбачається непов`язаність обґрунтованих побоювань позивача повернутися до країни громадянської належності із бажанням проживати в Україні. Слід звернути увагу, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Поряд з цим, ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження. Однак, надаючи оцінку заяві позивача суд відмічає, що ним не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни йогогромадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Крім того, з матеріалів справи вбачається, позивач прибув до України 06.10.2004 року легально на запрошення Черкаського державного технологічного університету з метою навчання. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся вперше лише 23.07.2018 року. В силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 (зареєстр. в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов`язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС та ДМС України. Так, п.2.1 Правил урегульовано, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник. Набуття таких повноважень можливо лише після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що унормовано п. 5.1 Правил, згідно яких, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): а) проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви. Враховуючи викладене, дослідивши матеріали справи, аналізуючи наведені норми права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, а тому відмова у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлена рішенням ДМС України №327-20 від 30.07.2020 року, обумовлена наявністю підстав, та є такою, що винесена в межах чинного законодавства України. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, відмовив у задоволенні позовних вимог. Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.12.2020 року по справі № 520/11158/2020 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог позивача. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.12.2020 по справі №520/11158/2020 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко Судді(підпис) (підпис) В.А. Калиновський Я.М. Макаренко