Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/3171/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/3171/25 Категорія:113030000 Головуючий в 1 інстанції: Дубровна В.А. Час і місце ухвалення:14:19 год., м. Одеса Дата складання повного тексту:21.07.2025р. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Бітова А.І. суддів Лук`янчук О.В. Ступакової І.Г. при секретарі Алексєєвій Н.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року у справі за позовними заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, В С Т А Н О В И Л А : У травні 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , звернулися до суду з позовом до Державної міграційної служби (далі ДМС) України про: - визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 31 грудня 2024 року №194-24, яким ОСОБА_1 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язання ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 - визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 31 грудня 2024 року №193-24, яким ОСОБА_2 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язання ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_2 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачі вказували, що вони є громадянами Таджикистану. 10 жовтня 2024 року звернулись до ГУ ДМС України в Одеській області із заявами про надання захисту в Україні, проте рішеннями ДМС України від 31 грудня 2024 року за №194-24 та №193-24 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачі не погоджуються з даними рішеннями відповідача, вважають їх протиправним та такими що підлягають скасуванню з огляду на те, що відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження та країні громадянської належності, а оцінка побоювань позивачів повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявами за захистом, що підтверджує наявність підстав для визнання їх особами, яка потребує додаткового захисту. Так, ОСОБА_1 вказує, що є мусульманином сунітом та у 2017 році став членом організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", яка визнана терористичною та заборонена на території Таджикистану, у зв`язку з чим правоохоронні органи Таджикистану неодноразово навідувались до будинку його матері з метою з`ясування його місцеперебування. Вказане на думку позивача має обґрунтовані побоювання щодо можливих переслідувань та позбавлення його волі за релігійні переконання та належність до "Хізб ут-Тахрір", а відтак у разі повернення до Таджикистану може стати жертвою переслідувань з боку державних органів країни походження. ОСОБА_2 вказував, що віро сповідує іслам та піддавалася публічному осуду через носіння традиційного ісламського одягу "хіджабу" та свої релігійні переконання, крім того чоловік ОСОБА_2 є членом організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", яка заборонена та визнана терористичною у Таджикистані, що було причиною неодноразових допитів ОСОБА_2 . Таким чином, позивачі вважають, що вищеперелічені обставини підпадають під перелік підстав для надання статусу біженця або додаткового захисту згідно п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту". Відповідач позов не визнав, вказуючи, що неповнолітні ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не проходили процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні разом з батьком ОСОБА_1 , та внесені до особової справи їх матері - дружини позивача ОСОБА_2 №2024OD0033. Зокрема, вказує що звертаючись із заявою про надання захисту в Україні ОСОБА_1 посилався на те, що він не може повернутися до країни громадянської належності оскільки існує ризик переслідування Позивача через релігійні переконання, а саме через членство в організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", яка визнана терористичною та заборонена на території Таджикистану. З матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених п.п.1, 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Щодо вимог ОСОБА_2 , то підставою звернення до органів ДМС із заявою про надання їй міжнародного захисту стало побоювання за своє життя, стати жертвою і переслідувань через релігійні та політичні переконання, а саме через сповідування нею ісламу та носіння хіджабу в публічних місцях, а також членство її чоловіка в організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", яка заборонена та визнана терористичною у Таджикистані. Разом з тим відповідач стверджував, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач-2 не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності,, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, у зв`язку з не доведенням фактів побоювання шляхом застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи, і покарання. Справу розглянуто за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють в власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ДМС України про визнання протиправними та скасування рішень відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють в власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ставиться питання про скасування судового рішення в зв`язку з тим, що воно постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального та з порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також у зв`язку з тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи. Доводи апеляційної скарги: - в матеріалах міграційної справи наявна постанова Хаджандського міського суду Согдійської області "Про дозвіл на обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту" від 06 лютого 2021 року відносно ОСОБА_7 з нотаріальним перекладом з таджицької на українську мову. Вказаною постановою суд дозволив обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту позивача-1, який обвинувачується за ч.2 прим. З ст. 307 КК Республіки Таджикистан (тяжкий злочин проти основ конституційного ладу та безпеки держави). Також з вказаної постанови вбачається, що особа оголошена в розшук. Також позивач-1 надав Довідку з нотаріальним перекладом з таджицької на українську мову, з якої також вбачається, що відносно нього відкрито розшукову справу №3117. Додаткового в матеріалах міграційної справи наявні скріншоти з месенджеру "WhatsApp", з яких вбачаються систематичні спроби представників правоохоронних органів Таджикистану зв`язатися з ОСОБА_1 та здійснення психологічного тиску через його матір з метою встановити його місцеперебування та змусити написати зізнання у скоєнні ним злочину. ОСОБА_1 22 вересня 2015 року змінив своє прізвище, ім`я та по батькові з " ОСОБА_7 ", що підтверджується наданим Свідоцтвом про зміну прізвища, імені та по батькові НОМЕР_1 , яке наявне в матеріалах міграційної справи з нотаріальним перекладом на українську мову. Всі ці докази були проігноровані судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення; - Ситуацію переслідування Позивача-2 також підтверджують відкриті джерела інформації про країну походження із відповідними посиланнями на електронні адреси, а саме: https://www.unhcr.org/media/guidelines-international-protection-no-6-religion-based- refugee-claims-un der-article-1 а-2; - https://www.ecoi.net/en/document/2107932.html; - https://knews.kg/2024/06/20/verhnyaya-palata-parlamenta-tadz.hikistana-odobrila-zapret- hidzhaba; - ІНФОРМАЦІЯ_3 ecoi. net/en/document/2111969. Ittml; - https://forbes.kz/articles/vtadzhikistane-ofitsialno-zapretili-hidzhab-2 72745; -https.V/www.svoboda.org/a/prezident-tadzhikistana-podpisal-zakon-o-zaprete-cliuzhdoy- odezh dy-/33003443. It tml; https://www.lemonde.fr/en/international/article/2024/08/09/tajikistan-prohibits-black- cloth es-after-hijab-ban_671183 7_4. html; https://www.moroccoworldnews.com/2024/06/363373/tajikistan-passes-bili-to-ban-hijab- despite-98-muslim-population; https://thenewstribe.io/2024/06/24/tajikistan-bans-hijab-imposes-restrictions-on-eid-in- contin ued-crackdown-on-islamic-practices/. Відповідачем використано інформацію по країні походження з джерел, що не є вірогідними та надійними, що підтверджується рішеннями ЄСПЛ. Так, Додаток №2 до рекомендаційного висновку ОСОБА_8 з назвою ст. "Хіджаб: дозволити не можна заборонити" містить загальну інформацію про мусульман, та не відноситься і не стосується саме країни походження позивача, (доступ за посиланням: https://genderindetail.org.ua/season-topic/feminism-in-detail/hidzhab.html); - обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Крім цього, факти жорстокого поводження з особами, які перебувають під слідством або є засудженими в Республіці Таджикистан, встановлено у наступних рішення Європейського суду з прав людини: "Азімов проти Росії", №67474/11, 12 квітня 2013 року §§ 90 - 96, 137; "Савріддін Джураєв проти Росії" §§ 167- 167; "Ходжаєв проти Росії", №52466/08, 12 травня 2010 року, § 97; "Гафаров проти Росії", №25404/09, 21 жовтня 2010 року, §§ 130- 31; "Хайдаров проти Росії", №21055/09, 20 травня 2010 року,§ 104; "Іскандаров проти Росії", №17185/05, 23 вересня 2010 року, §129; - судом першої інстанції не взято до уваги, що у таких країнах, як Німеччина та Великобританія заборона партії "Хізб ут-Тахрір" стосується саме зібрань членів партії, а не переслідувань з подальшою загрозою катувань, як це відбувається у Таджикистані. Тому в даному випадку, не можна ототожнювати заборону партії із загрозою переслідування та застосування катувань до осіб, які лише с її членами. При цьому судом першої інстанції проігноровано доводи позивачів, що Туреччина ратифікувала Женевську конвенцію 1951 року тільки частково. Статус біженця в Туреччині можуть отримати тільки вихідці з Європи та сирійці. Це значить, що афганці, іракці, таджики та інші групи шукачів притулку, ризикують бути депортовані на батьківщину, де їх життя буде поставлене під загрозу У відзиві ДМС України на апеляційну скаргу вказується, рішення суду першої інстанції є обґрунтованим та таким, що не спростовуються доводами апеляційної скарги. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного. Судом першої інстанції встановлені, судом апеляційної інстанції підтверджені, учасниками апеляційного провадження неоспорені наступні обставини. Позивач ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 , є уродженець с. Ісфісор (т.1 а.с.99), за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин, дотримується заповітів Ісламу та ідеології "Хізб ут-Тахрір", починаючи з 2017 року, є громадянином Таджикистану, що підтверджується наявною в матеріалах особової справи копією паспорту виданий 07 лютого 2024 року строк дії до 06 лютого 2034 р., орган видачі Стамбул, Туреччина (т.1 а.с.97-99) За сімейним станом одружений з 19 березня 2017 року за гр. Таджикистану ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_5 (т.1 а.с.104-105), з яким має наступних спільних дітей: - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт Республіки Таджикістан № НОМЕР_2 дата видачі 01 липня 2024 року строком дії до 30 червня 2028 року орган видачі Стамбул. Туреччиена (т.2 а.с.106); - син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт Республіки Таджикістан № НОМЕР_3 дата видачі 18 грудня 2023 року строком дії до 17 грудня 2026 року, орган видачі Стамбул, Туреччина (т.2 а.с.109). В 2011 році вибув з Таджикистану до РФ, де проживав до грудня 2021 року в м. Москва, декілька разів відвідував Батьківщину, востаннє в 2018 році. У грудні 2021 року позивач вибув з Москви до Стамбулу (Туреччина), де проживав до вересня 2024 року, на підставі посвідки на тимчасове проживання строком дії до 02 лютого 2025 року. 02 вересня 2024 року ОСОБА_1 вибув авіарейсом Стамбул (Туреччина) Кишинів (Республіка Молдова) на підставі паспортного документу. У столиці Молдови перебував транзитом. До України прибув 02 вересня 2024 року, легально, через КПП "Старокозаче". 10 жовтня 2024 року ОСОБА_9 звернулась до ГУ ДМС в Одеській області із письмовою заявою-анкетою №36 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною звернення за міжнародним захистом повідомив, що має побоювання повертатися до країни громадянської належності через можливе кримінальне переслідування на території Таджикистану, пов`язане з діяльністю в структурі "Хізб ут-Тахрір", яку офіційно заборонено та визнано терористичною на території Таджикистану. (т.1 а.с.92-94) 11 жовтня 2024 року з ОСОБА_9 проведено анкетування без залучення перекладача. (т.1 а.с.157-164) 15 жовтня 2024 року, 23 жовтня 2024 року та 30 жовтня 2024 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області проведено співбесіду з громадянином Таджикистану ОСОБА_1 (т.1 а.с.189 - 205, 221-230, 234-241) 09 грудня 2024 року заступником начальника ГУ ДМС України в Одеській області затверджений Висновок по справі №2024OD0032 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (т.1 а.с.67-79) Даний висновок вмотивований відсутністю у клопотанні заявника умов, передбачених п.1 ч.1 ст. 1 Закону, и саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповіданні я, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Таджикистану, з огляду на наступне: - не виявлено підстав і для переслідування чи дискримінації за ознаками раси, громадянства, етнічної належності, національності, особистих політичних переконань, належності до певної соціальної групи, що підтверджується заявником самостійно; - населення, яке сповідує традиційний Іслам не зазнає переслідування чи дискримінації за ознакою віросповідання на території Таджикистану. Побічним підтвердженням зазначеного є факт проживання на території країни громадянської належності близьких родичів заявника та його дружини ; - традиційний Іслам є дозволеним на території Таджикистану релевантне ІКП вказує на відсутність переслідування зазначеної категорії віруючих, побічно, це підтверджується індивідуальною ознакою, а саме фактом відсутності переслідування близьких родичів заявника та його дружини на території Таджикистану; - діяльність "Xiзб ут-Тахрір" забороненою на території Таджикистану та рф, члени організації належать до таких суб`єктів, які законно переслідуються відповідно до національного законодавства. Зокрема, згідно з висновками ЕСПЛ, кримінальне переслідування членів "Xiзб ут-Тахрір" не є порушенням Європейської Конвенції з прав людини 1950 року, а також не має належності до переслідування за ознаками релігії та політичних переконань, як це передбачено Конвенцією про статус біженців 1950 та п. 1 ч. 1 статті 1 Закону; - заявник не зазнавав фізичного впливу, відсутні елементи загрози життю, безпеки чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання - заявник не зазнав переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до вимог п.1 ч.1 ст. 1 Закону, а саме а нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, на території Таджикистану. Рішенням ДМС України від 31 грудня 2024 року №194-24 відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, громадянину Таджикистану ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_6 (т.1 а.с.66) Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13 січня 2025 року №5 позивач отримав 24 січня 2025 року, про що свідчить його підпис про отримання на копії повідомлення. (т.1 а.с.64) Позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 є громадянкою Таджикистану, уродженкою м. Гафуров (Таджикистан), за національністю таджичка, за віросповіданням дотримується традиційних канонів Ісламу, паспорт № НОМЕР_4 , дата видачі 28 лютого 2017 року , строком дії до 27 лютого 2027 року, орган видачі МВС у м. Гафуров.(т.2 а.с.99-102), До особової імміграційної справи ОСОБА_2 №2024ОБ0033 внесені її неповнолітні діти ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 27 вересня 2021 року вибула з Таджикистану до РФ (м. Москва), де перебувала до грудня 2021 року. У грудні 2021 року вибула з Москви до ОСОБА_12 , де проживала до вересня 2024 року, на підставі посвідки на тимчасове проживання. 02 вересня 2024 року вибула авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Кишинів (Республіка Молдова) на підставі паспортного документу. У столиці Молдови перебувала транзитом. До України прибула 02 вересня 2024 року, легально, через КППІ "Старокозаче". 10 жовтня 2024 року ОСОБА_2 звернулась до ГУ ДМС в Одеській області із письмовою заявою - анкетою №37 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною звернення за міжнародним захистом стало небажання повертатися до Таджикистану з дітьми без чоловіка ОСОБА_13 стосовно якого вірогідніше всього здійснюється кримінальне переслідування пов`язане з належністю до забороненої організації "Xiзб ут-Тахрір" та побоювання переслідування правоохоронними органами та публічного осуду у зв`язку із носінням традиційного ісламського одягу хіджабу. (т.2 а.с. 94) 11 жовтня 2024 року з ОСОБА_2 проведено анкетування без залучення перекладача. (т.2 а.с.140-145) 16 жовтня 2024 року, 24 жовтня 2024 року та 31 жовтня 2024 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області проведено співбесіду з позивачем (т.2 а.с. 171-180, 199-203, 206-208) 09 грудня 2024 року заступником начальника ГУ ДМС України в Одеській області затверджений Висновок по справі №2024OD0033 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (т.2 а.с.81-90) Даний висновок вмотивований відсутністю у клопотанні заявниці умов, передбачених п.1 ч. 1 ст. 1 Закону, а саме обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Таджикистану, з огляду на наступне: - не виявлено підстав і для переслідування чи дискримінації за ознаками раси, громадянства, етнічної належності, національності, особистих політичних переконань, належності до певної соціальної групи, що підтверджується заявницею самостійно; - населення, яке сповідує традиційний Іслам не зазнає переслідування чи дискримінації за ознакою віросповідання на території Таджикистану, про що з поміж іншого свідчить факт проживання на території країни громадянської належності близьких родичів заявниці та ії чоловіка, а висловлені заявнице побоювання через носіння хіджабу не можна кваліфікувати як переслідування через відсутність елементів, що суттєво впливають на життя чи зачіпають основоположні права; - законне кримінальне переслідування чоловіка заявниці відповідно до національного законодавства Таджикистану (проаналізовано рекомендаційній позиції ОС20240D0032) не містить жодних ознак, які б вказували на ймовірне переслідування шукача захисту у випадку повернення на Батьківщину. Рішенням ДМС України від 31 грудня 2024 року №193-24 відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Таджикістану ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_5 , разом з нею відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітнім дітям: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.2 а.с.80) Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13 січня 2025 року №6 позивач отримав 27 січня 2025 року, про що свідчить її підпис про отримання на копії повідомлення. (т.2 а.с.71) Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що факт тривалого зволікання із зверненням за захистом України ставить під сумнів реальність загрози життю позивачів та вказує на те, що дане звернення із заявами обумовлено лише потребою у легалізації на території України. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Крім того , як вбачається з матеріалів міграційної справи ОСОБА_1 , а саме арк.5-7 анкети від 11 жовтня 2024 року, арк. 5, 12, 16 співбесіди від 15 жовтня 2024 року та матеріалів міграційної справи ОСОБА_2 , а саме арк.1, 5 анкети від 11 жовтня 2024 року, арк. 5, 9 співбесіди від 16 жовтня 2024 року позивачі підтвердили, що перебуваючи легально в Туреччині на підставі посвідок на тимчасове проживання строком дії до лютого 2025 року, впродовж 2021-2024 років не зажадали отримати міжнародний захист, та з міркувань фінансового характеру прибули до України. Наведені обставини свідчать про те, що позивачі не тікають від небезпеки, а лише обирають для себе більш привабливіше місце для проживання, а до міграційної служби звернулися не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Суд першої інстанції погодився із висновком відповідача про відсутність умови, зазначені п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки матеріалами справи та фактичними обставинами справи не підтверджується переслідувань позивачів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; або обставин/фактів побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішень ДМС України від 31 грудня 2024 року №114-24, яким ОСОБА_1 , було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та від 31 грудня 2024 року №193-24, яким ОСОБА_2 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам Конституції України, ст.ст. 2, 6-12, 77 КАС України, Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, виходячи з наступного. Відповідно ч.2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно п.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, відсутні. Пунктами 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно ч.5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Отже, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, зокрема з анкети-опитування ОСОБА_1 повідомив, що в країні громадянської належності він вірогідніше перебуває у внутрішньому розшуку через належність до "Хізб ут-Тахрір". Про зазначене дізнався від матері у 2021 році, після того, як через неї відбулися спроби встановити місце перебування заявника , що стало підставою для міграції родини з рф до Туреччини, при цьому детальною інформацією про кримінальне переслідування позивач не володіє, у тому числі станом на поточний період. ОСОБА_2 в свою чергу не заперечує , що не є членом вказаної організації , крім того згідно арк. 4,8 . співбесіди від 16 жовтня 2024 року та арк.3 співбесіди від 24 жовтня 2014 року вказує, що наразі її ніхто не переслідує та не розшукує на території країни громадської приналежності. Колегія суддів зазначає, що відповідно до матеріалами справи, не встановлено будь-яких елементів переслідування позивачів через членство у організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" на території Таджикистану чи рф, при цьому припущення позивачів про здійснення в Таджикистані кримінального переслідування на цій підставі не підтверджується жодними доказами окрім усних тверджень щодо спроб встановити його місцеперебування. Також колегією суддів не встановлено підтверджених доказами обставин психологічного або фізичного насильства з боку уряду за релігійні переконання, також не надано жодної переконливої інформації, яка б підтверджувала існування у Таджикистані реальної загрози їх життю, при цьому позивачами не заперечується, що на території Таджикистану (м. Гаферов) продовжують проживати їхні близькі родичі. Колегія суддів також наголошує, що на думку Європейського суду з прав людини (далі- ЄСПЛ) "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих) є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади (відповідно до рішення ЄСПЛ по справі "Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії" (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, №26261/05; 26377/06). Крім того, аналіз рішень Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ) у рішеннях, що стосуються діяльності "Хізб ут-Тахрір", а саме "Hizb ut-Tahrir mа інші прокти Німеччини" та "Касимахунов та Сайбаталов проти Росії" об`єктивно вказує на відсутність порушень ст.ст. 9 з боку держав-учасниць (свобода думка, совісті і релігії), 10 (свобода вираження поглядів), 11 (свобода зібрань та об`єднання), 13 (право на ефективний засіб правового захисту) або 14 (заборона дискримінації) Європейської Конвенції з прав людини 1950 року щодо членів "Хізб ут-Тахрір" в контексті законності їхнього переслідування відповідно до звичайного права (додаток №10 до висновку). Також, заборона діяльності "Хізб ут-Тахрір" не створює ситуації переслідування послідовників вказаної організації за "політичними мотивами" за змістом Конвенції про статус біженців 1951 року. Зокрема, через неприйняття загальних демократичних цінностей структура не здійснює офіційної реєстрації власної політичної сили в країнах, де вона здійснює власну діяльність. Отже, за змістом проаналізованих рішень ЄСПЛ встановлено, що заборона діяльності "Хізб ут-Тахрір" не створює порушення на свободу вираження поглядів відповідно до статті 10 Європейської Конвенції з прав людини 1950 року. Матеріали справи також не містять достовірних доказів переслідування позивачів у країні походження. Колегією суддів також не встановлено підтверджених доказами обставин переслідування заявників, психологічного або фізичного насильства з боку уряду за власні релігійні переконання. З наведеного можливо зробити висновок про відсутність конкретних підстав, через які позивачі можуть бути визнані біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Більш того, матеріали справи взагалі не місять належних доказів приналежності позивачів до "Хізб ут-Тахрір". Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що організація "Хізб ут-Тахрір" не зареєстрована в Україні як офіційна політична партія чи релігійна організація. Відомості про неї відсутні в державному реєстрі політичних партій України. Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що надані копії довідок не можуть бути прийняті судом як належний та допустимий доказ членства позивачів у "Хізб ут-Тахрір", а інших доказів, крім усних тверджень позивачів, матеріали справи не місять. Будь-яких інших обґрунтованих підстав для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, ними зазначено не було і в ході розгляду справи судом не встановлено. Щодо існування дискримінації на території Таджикистану, пов`язаної із певними обмеженнями щодо носіння хіджабу для жінок, то судом аналізуючи протоколи співбесід позивачки, встановлено, що внаслідок прийняття в Республіці Таджикистан Закону про регулювання традицій і обрядів №2048 від 20 червня 2024 року яким заборонено носіння хіджабу, остання побоюється шкоди зі сторони працівників правоохоронних органів, публічного осуду та ризику отримати штраф через порушення закону в разі носіння хіджабу. Дійсно, у 2024 році у Таджикистані було прийнято закон, яким заборонено носіння хіджаба в громадських місцях. Разом з тим, випадки непрямої дискримінації, що проявлялась у забороні публічного носіння одягу, який закривав обличчя, були предметом розгляду в справах "Дакір проти Бельгії" (заява №4619/12; рішення від 11 липня 2017 року) та "Белкасемі і Оуссар проти Бельгії" (заява №37798/13; рішення від 11 липня 2017 року), у яких Суд встановив відсутність порушення. Зокрема, у справі "Белкасемі і Оуссар проти Бельгії" Суд зробив висновок, що турбота про забезпечення поваги до мінімальних гарантій життя в суспільстві може розглядатися як елемент "захисту прав і свобод інших" і що заборона була виправданою в принципі лише тією мірою, якою вона прагнули гарантувати умови "спільного проживання". Йдеться про захист умов взаємодії між окремими особами, які для держави є важливими для забезпечення функціонування демократичного суспільства. Таким чином, питання про те, чи буде вуаль, що закриває обличчя, прийнятою в бельгійській публічній сфері, було вибором суспільства. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заборона носіння хіджаба у країні громадянської належності не є безумовною підставою для визнання позивачки біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на те, що Таджикистан є державою, в якій переважна більшість населення сповідує іслам та через відсутність обґрунтування з боку позивачки, що подібна заборона спрямована саме проти певної релігійної групи. Будь-яких інших обґрунтованих підстав для визнання позивачки біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, нею зазначено не було і в ході розгляду справи не встановлено. Крім того, колегія суддів також не приймає до уваги посилання ОСОБА_2 на те, що при прийнятті спірного рішення відповідач не проаналізував та не врахував інформацію по країні походження заявника, оскільки вказані доводи спростовуються матеріалами справи. Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо спірних правовідносин. Колегія суддів констатує, що з обсягу встановлених судом першої інстанції обставин випливає, що позивач порушив вимоги ч.5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме "особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України". Водночас, згідно інформації по країні походження населення Республіки Таджикистан в переважній відсотковій кількості сповідує іслам, в країні відкриті мечеті та функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту. Контраргументів з цього приводу апеляційна скарга не містить. Як підтверджується обставинами, з`ясованими судом першої інстанції, під час прийняття оскаржуваних рішень від 31 грудня 2024 року №194-24 та №193-24 відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізовано належним чином інформацію, повідомлену позивачем. В постанові від 07 вересня 2020 року по справі №420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року у справі №815/1190/17, від 15 жовтня 2019 року у справі №420/5266/18. Оцінюючи наведені сторонами аргументи, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Республіці Таджикистан жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". На підставі викладеного суд першої інстанції правильно дійшов висновку про те, що рішень ДМС України від 31 грудня 2024 року №194-24 та №193-24 відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи. Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків суду першої інстанції не спростовують, тоді як факти та мотивування яких повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об`єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні справи. За таких обставин, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Колегія суддів не змінює розподіл судових витрат відповідно ст. 139 КАС України. Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, ст. 328, 329 КАС України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 09 вересня 2025 року. Головуючий: Бітов А.І. Суддя: Лук`янчук О.В. Суддя: Ступакова І.Г.