Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 260/2802/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 260/2802/22 пров. № А/857/27756/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючої судді Хобор Р.Б., суддів Бруновської Н.В., Шавеля Р.М. з участю секретаря судового засідання Слободян І.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року, що ухвалив суддя Луцович М.М. у м. Ужгороді, о 13 год. 52 хв., у справі № 260/2902/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Держаної міграційної служби України про скасування рішення, В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача, у якому просить суд: - скасувати рішення Державної міграційної служби України № 100-22 від 18 липня 2022 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ; - зобов`язати Державну міграційну службу України вирішити питання стосовно надання громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судами при вирішенні цього спору. 23 вересня 2024 року Закарпатський окружний адміністративний суд прийняв рішення, яким в задоволенні позову відмовив. Приймаючи рішення у цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні обставини для визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, а тому відповідач прийняв законне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 . Не погодившись із цим рішенням суду, його оскаржив позивач, подавши апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову про задоволення позову. Таку позицію обґрунтовує тим, що має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні переконання, оскільки, під час проживання в Російській Федерації займався опозиційною діяльністю та підтримував політичні партії, які були опозиційні до чинної влади. Крім того, зазначає, що у Російській Федерації щодо нього безпідставно відкрите кримінальне провадження за його опозиційну діяльність. Також додає, що його дружина та двоє дітей є громадянами України. Позивач вважає, що відповідач надав неналежну увагу його заяві та документам, які він додав до заяви, а також загальній політичній обстановці, яка склалася між Україною та Російською Федерацією. Заслухавши суддю доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань. Позивач є громадянином Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , одружений. Проживає в Україні з дружиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка відповідно до рішення ГУ ДМС України від 15.02.2021 року набула громадянства України за територіальним походженням, відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України», та документована тимчасовим посвідченням громадянина України. Разом з дружиною виховують троє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 проживають в Україні, а також доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка проживає в Російській Федерації. Документами, що посвідчують особу позивача є паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_1 , виданий 29.11.2011 та закордонний паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_2 , виданий 30.03.2012 року, терміном дії до 30.03.2022 року. 02.09.2020 позивач легально, автомобільним транспортом прибув в Україну. Наприкінці листопада 2021 року позивача затримали працівники сектору міжнародного поліцейського співробітництва ГУ НП в Закарпатській області, як особу що є у міжнародному розшуку, з метою арешту та подальшої екстрадиції до Російської Федерації для вирішення питання про притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинення протиправних дій у сфері господарської діяльності. 21.01.2022 року позивач звернувся із заявою по визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Закарпатській області через посадову особу Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань № 9». 10.05.2022 ГУ ДМС у Закарпатській області у справі № 2022UZ0001 склало висновок про відмову позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 18.07.2022 ДМС України прийняло рішення № 100-22 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, у зв`язку із відсутністю стосовно нього умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 26.07.2022 повідомленням № 04.4/5 позивача повідомили про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись із рішеннями відповідача від 18.07.2022 № 100-22 про відмову у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду з цим позовом. Надаючи правову оцінку правильності вирішення судом першої інстанції даного публічно правового спору, суд апеляційної інстанції виходить із такого. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно з дефініціями, наведеними у п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки, така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Частиною сьомою статті 7 Закону № 3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Згідно з ст. 8 Закону № 3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні. Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виходячи зі змісту ст.10 Закону № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч.1 ст.5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива) : обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. За змістом пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані передусім самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. На підставі позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. У такий спосіб, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Згідно ч.2 ст.13 Закону № 3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. До того ж, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або надання додаткового захисту. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до п.5.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649), за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додатковою захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником складається висновок. У висновку викладається обґрунтована пропозиція територіального органу ДМС щодо прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, на яку покладено розгляд справи, погоджується керівником структурного підрозділу територіального органу, до повноважень якого належить реалізація законодавства у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та затверджується заступником керівника територіального органу ДМС, який відповідно до розподілу обов`язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Дослідивши висновок відповідача, складений за результатами розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту, апеляційний суд встановив наступне. У висновку є пояснення позивача, який пояснив, що приймав участь у кількох мітингах проти діючої влади, зокрема у 2017 році в Тюмені та цього ж року в Єкатеринбурзі «Антикорупційний мітинг Навального». Інформація про ці мітинги є у відкритих джерела, які проаналізував відповідач у висновку. Мітинг у Тюмені завершився арештами 11 осіб. Позивач стверджує, що підтримував політику Олексія Навального, більшість мітингів на його підтримку проти діючої в країні влади закінчувалися численними затриманнями її учасників. Відповідач визначає достовірними твердження позивача про те, що більшість мітингів на підтримку Олексія Навального закінчувалися затриманнями його учасників. Крім того, заявник надав відповідачу копії листів вдячності від Тюменського регіонального відділення партії «Россия Будущего». Разом з тим, відповідач встановив, що вказана партія не зареєстрована, як політична партія. У листі від 11.09.2019 року позивачу висловлюється вдячність за проведення агітаційної діяльності в антикорупційному мітингу, який проходив в Єкатеринбурзі. Однак, відповідач зробив висновок про недоведеність тверджень відповідача про те, що він брав участь у мітингах і діяльності партії чи підтримував її, хоча позивач чітко описав події пов`язані із підтримкою партії, в тому числі матеріально та участі у мітингах. Що стосується порушеної 16.11.2018 року щодо позивача кримінальної справи № 11801710053000430 за ч. 4 ст. 159 УК РФ (шахрайство), то позивач пояснив, що рішення про визнання його обвинуваченим прийняте 09.02.2021 року, разом з тим кримінальна справа порушена у період його активної діяльності щодо підтримки політичних партій, які виступали проти діючої влади. Позивач стверджує, що виїхав з Російської Федерації за рік до того, як його визнали обвинуваченим у вказаній вище кримінальній справі. На основі пояснень позивача та зібраної інформації з відкритих джерел, відповідач зробив висновок про те, що позивач не відповідає умовам передбаченим пунктами 1, 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом з тим апеляційний суд зазначає, що, відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Вказана норма передбачає декілька умов для визнання особи біженцем, зокрема, обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками: раси; віросповідання; національності; громадянства (підданства); належності до певної соціальної групи; політичних переконань. При цьому, така особа не може користуватися захистом країни її походження або не бажає користуватися цим захистом внаслідок вказаних вище побоювань. Однак, як видно із рішення відповідача від 18 липня 2022 року № 100-22 про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у повідомленні від 26 липня 2022 року № 04.4/5 відповідач не вказав на підставі яких умов позивач просив визнати його біженцем та чи відсутня ця умова. Тобто відповідач не обґрунтував своє рішення про відмову у визнанні позивача біженцем, а також повідомлення про це ріщення. Разом з тим частина 13 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Однак, відповідач ні в рішенні, ні в повідомленні не навів причин відмови, а лише послався на пункт 1 та 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» про те, що позивач не відповідає умовам вказаним у цих пунктах, хоча у цих пунктах перелічені декілька різних умов. Під час апеляційного розгляду справи, свідок ОСОБА_2 дала показання про обставини переїзду позивача із сім`єю в Україну та проживання в Україні. Одночасно, ОСОБА_2 зазначила, що про обставини прийняття та зміст спірного рішення їй відомо зі слів позивача. Оцінюючи показання свідка ОСОБА_2 , апеляційний суд вважає, що вказані показання не мають доказового значення у даній справі, оскільки свідку особисто не відомо про обставини прийняття та зміст спірного рішення відповідача. Свідок ОСОБА_6 , під час апеляційного розгляду справи, дав показання про політичну діяльність позивача в країні походження. Одночасно, свідок висловив власну оцінку політичної ситуації в країні походження позивача. Також свідок пояснив, що йому відомо про проживання позивача із сім`єю в Україні в даний час. Крім того ОСОБА_6 зазначив, що про обставини прийняття та зміст спірного рішення йому відомо зі слів позивача. Отже, показання, надані свідком ОСОБА_6 , або вказані зі слів позивача, або відображають особисті переконання свідка. Оцінюючи показання свідка ОСОБА_6 , апеляційний суд вважає, що вказані показання не мають доказового значення у даній справі, оскільки свідку особисто не відомо про обставини прийняття та зміст спірного рішення відповідача. Крім того, враховуючи індивідуальний характер рішення, що оскаржується, апеляційний суд встановив, що свідки ОСОБА_2 та ОСОБА_6 не володіють інформацією, яку перевіряє суд у справах щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, визначену частиною 2 статті 2 КАС України. Тому, при оцінці рішення, що оскаржується апеляційний суд не бере до уваги показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_6 . З приводу тверджень позивача про відсутність під час проведення співбесіди під час попереднього розгляду заяви та після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту перекладача та адвоката, то апеляційний суд зазначає наступне. Відповідно до частини 2 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за бажанням заявника участь у попередньому розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бере адвокат. Призначення адвоката для надання правничої допомоги заявникові здійснюється в установленому порядку. Однак, апеляційний суд встановив, що у матеріалах справи немає відомостей про те, що позивач заявляв про бажання мати адвоката під час проведення співбесіди. Тому, апеляційний суд вважає необґрунтованим твердження позивача про те, що відповідач порушив правила проведення співбесіди із позивачем в частині присутності адвоката, що визначені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Частиною 3 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Однак, як видно із протоколу співбесіди, позивач заявив, що володіє російською мовою, а тому перекладача не потребував. Тому, апеляційний суд вважає необґрунтованим твердження позивача про те, що відповідач порушив правила проведення співбесіди із позивачем в частині присутності перекладача, що визначені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Підводячи підсумок наведеного вище, апеляційний суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України № 100-22 від 18 липня 2022 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 необхідно скасувати. Зважаючи на необґрунтованість спірного рішення, апеляційний суд вважає, що другу позовну вимогу необхідно задовольнити шляхом зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21.01.2022 року про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, при повторному розгляді заяви позивача відповідач зобов`язаний врахувати те, що відповідач, відповідно до пункту 17 частини 2 статті 27 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» сприяє особам, які подали заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яких визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист, у розшуку та возз`єднанні з членами їхніх сімей в Україні або за її межами. Крім того, відповідач зобов`язаний врахувати те, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Отже, вказані висновки є підставою для часткового задоволення позову шляхом: - скасування рішення Державної міграційної служби України № 100-22 від 18 липня 2022 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ; - зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21.01.2022 року про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, неправильно встановив обставини справи, а тому прийняв незаконне рішення. Таким чином, апеляційний суд вважає доводи апеляційної скарги такими, що частково спростовують висновки суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково та прийняти постанову, якою рішення суду першої інстанції скасувати, а позов задовольнити частково шляхом: - скасування рішення Державної міграційної служби України № 100-22 від 18 липня 2022 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ; - зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21.01.2022 року про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Що стосується розподілу судових витрат, то апеляційний суд зазначає наступне. Відповідно до частини 1 та 3 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Апеляційний суд встановив, що за подання позову позивач не сплатив судовий збір, а за подання апеляційної скарги сплатив в сумі 1488,60 грн. Отже, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути 1488,60 грн. Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 317, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року в справі № 260/2802/22 скасувати та прийняти постанову, якою позов задовольнити частково. Скасувати рішення Державної міграційної служби України № 100-22 від 18 липня 2022 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 . Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21.01.2022 року про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У задоволенні інших позовних вимог відмовити. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України судовий збір в сумі 1488,60 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуюча суддя Р. Б. Хобор судді Н. В. Бруновська Р. М. Шавель Повний текст постанови складений 26.02.2025 року