Постанова 4854 № 420/453/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _______________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 липня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/453/20 Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н.В. Дата і місце ухвалення: 20.03.2020р., м.Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого - судді : Бойка А.В., суддів: Федусика А.Г., Шевчук О.А., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 березня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: В січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу №4 від 09.01.2020 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 березня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 14.05.2020 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, не правильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до не правильного вирішення справи. В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної правової оцінки посиланням позивача на актуальну інформацію по країні його походження - Гвінеї, внаслідок чого у позивача наявні реальні побоювання щодо можливого завдання шкоди з боку представників влади у зв`язку з політичною діяльністю ОСОБА_1 . Апелянт вважає, що подана ним заява до органу ДМС не може бути визнана очевидно необґрунтованою в розумінні п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також, апелянт посилається на те, що при вирішенні спору та прийнятті оскаржуваного судового рішення суд першої інстанції не правильно застосував положення п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та порушив ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, оскільки у випадку повернення позивача до країни походження його життю та здоров`ю буде загрожувати реальна небезпека і він може бути підданий жорстокому та нелюдському поводженню. У зв`язку з цим, в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20.03.2020 року та прийняття нової постанови - про задоволення позову. Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало письмовий відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідач зазначає, що підставою для виїзду позивача з регіону постійного проживання стало бажання навчатися у ВНЗ України. При цьому, до приїзду в Україну позивач більше 1,5 місяця перебував на території Сенегалу, однак за наданням міжнародного захисту не звертався. Більше 5 років ОСОБА_1 перебував на території України у якості нелегального мігранта, чим порушив вимоги ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, у пов`язане виключно з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. За результатами розгляду матеріалів особової справи встановлено, що ОСОБА_1 не переслідувався в регіоні постійного проживання, відносно нього не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Позивач надає суперечливу інформацію щодо причин, за наявності яких він не взмозі повернутися до країни походження. Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця без наявності на це передбачених законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.2 ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м.Конакрі, республіка Гвінея; за національністю - гвінеєць (маленке), за віросповіданням - мусульманин, за сімейним станом - неодружений, дітей немає. Згідно пояснень позивача, з території Гвінеї він вибув у липні 2013 року автомобілем з м.Конакрі до м.Дакар (Сенегал), звідки у вересні 2013 року вибув авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина) - Дніпро (Україна), на підставі паспортного документу та студентської візи. Територію України з моменту перетину її кордону не покидав. На території України ОСОБА_1 навчався на підготовчому факультеті університету харчових технологій м.Харків протягом 2013-2014 років, однак документів про навчання не надав. Починаючи з середини 2014 року ОСОБА_1 перебував на території України у якості нелегального мігранта. 19.12.2019р. ОСОБА_1 звернувся до Державної міграційної служби України в Одеській області за оформленням документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виїзд з регіону постійного проживання обґрунтовував нестабільним соціально-політичним становищем в Гвінеї. За результатами вивчення матеріалів справи ОСОБА_1 09.01.2020 року головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту в Україні, у якому зазначено, що заява громадянина Гвінеї ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, тобто відсутні умови, визначені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, у вказаному висновку зазначено, що за результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити, що він не переслідувався в постійного проживання за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Аналізом проведених із заявником анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку з ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. Наказом Управління у справах біженців ГУ ДМС в Одеській області від 09.01.2020 року №4 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» громадянину Гвінеї ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі п.п. 4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач отримав 14.01.2020 року. Не погоджуючись з правомірністю наказу від 09.01.2020 року №4 ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду про його скасування. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що за результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на Батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Гвінеї, позивач не надав, та обґрунтованих пояснень не навів. За висновками суду першої інстанції, позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження позивача не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції. При цьому, апеляційний суд виходить з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI. Так, згідно ч.1 ст.5 вказаного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до ч.1 ст.8 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. За правилами ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. З наведеного вбачається, що підставами для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованість заяви, особи яка звернулась за захистом, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. При цьому, слід враховувати, що відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Також, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру. Однак, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та в апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на батьківщині, які б послужили причиною його звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати права позивача від дискримінації та переслідувань. Так, посилаючись на неможливість свого повернення до країни громадянської належності, позивач посилається на те, що він являється прихильником опозиційної політичної партії UFDG (Союз демократичних сил Гвінеї) та до моменту виїзду в Україну (до 2013 року) брав активну участь у організації численних мітингів, акціях протесту вказаною партією. В результаті цього учасники та прихильники партії були незаконно заарештовані та засудженні до позбавлення волі діючою владою за організацію та участь у цих мітингах та акціях протесту. Двоюрідного брата позивача було жорстоко вбито. ОСОБА_1 зазначав, що з тим, аби уникнути арешту та розправи, він змушений був тікати з країни громадянського походження в 2013 році в Україну. Переслідування учасників та прихильників партії продовжується у Гвінеї до цього часу. Позивачу особисто періодично надходять погрози, що в разі повернення до Гвінеї його буде заарештовано та позбавлено волі. У зв`язку з цим, він не може повернутися до Гвінеї, оскільки має реальні та обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через свої політичні погляди та політичну діяльність в Гвінеї до 2013 року. Однак, ні суду першої, а ні суду апеляційної інстанцій позивачем не було надано жодних доказів або переконливих усних тверджень стосовно наявності будь-яких неправомірних дій або примусу по відношенню до нього з боку сторонніх осіб. При цьому, при вирішенні спору колегія суддів враховує наявність суперечностей в поясненнях позивача, якими останній обґрунтовував необхідність надання йому захисту. Зокрема, у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.12.2019 року ОСОБА_1 стверджує, що в 2010 році його брат та батько зазнали фізичного насильства в регіоні їх постійного проживання, в результаті отриманих травм двоюрідний брат помер. Натомість, під час проведення співбесіди 09.01.2020 року ОСОБА_1 вже зазначав, що його брат загинув в 2012 році. Крім того, при співбесіді 09.01.2020 року позивач зазначав, що його рідні є опозиціонерами по відношенню до влади, однак, політикою не цікавляться, свою позицію ніколи відкрито не виказували. Зазначене, на думку колегії суддів, вказує на сумнівність повідомленої заявником історії переслідування та неможливість отримання захисту від країни його громадянської належності. Колегія суддів враховує, що в протоколі співбесіди у відповідь на питання з приводу того, з якою метою ОСОБА_1 прибув на територію України останній зазначив, що його приїзд зумовлений метою здобути навчання. Варто зазначити, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, ОСОБА_1 вперше звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із суттєвими зволіканнями. Так, ОСОБА_1 з 2014 року, у порушення чинного законодавства, перебуває на території України у категорії нелегального мігранта. Вперше звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, лише у грудні 2019 року. В пункті 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому, як в ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так само і в позовній заяві та апеляційній скарзі, позивачем не зазначено, що йому перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті. Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача вказані в заяві та свідчить про те, що дане звернення до ГУДМС України в Одеській області обумовлене лише потребою у легалізації на території України. Також, колегія суддів враховує, що на території країни громадянської належності без жодних проблем залишились проживати родичі та члени сім`ї позивача, яких ніхто не переслідує за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Зазначене у своїй сукупності свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки він бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись. Також, колегія суддів враховує, що пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Проте, відповідачем вірно вказано на те, що про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності додатково свідчить те, що позивач покинув країну громадянської належності легально, без будь-яких перешкод з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань. Позивачем не вказано жодного факту, який би можливо було розцінювати, як відмову в захисті країни громадянської належності. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань. Відносно додаткової форми захисту, колегія суддів зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. На підставі наведеного у сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визнав обґрунтованим висновок відповідача про те, що з пояснень позивача та матеріалів його особової справи вбачається відсутність побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто, подана позивачем заява є очевидно необґрунтованою. Посилання позивача в поданій апеляційній скарзі на те, що відповідач не дослідив в повній мірі рівень небезпеки в країні походження позивача, який існував станом на час прийняття спірного рішення, колегія суддів вважає безпідставними. Так, зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась інформація щодо країни походження позивача. Зокрема, у висновку від 09.01.2020 року містяться посилання на інформацію по країні походження ОСОБА_1 та джерела такої інформації, що відповідає вимогам Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця і додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649. Відповідну актуальну інформацію про країну походження ОСОБА_1 досліджено і судом першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, незважаючи на те, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому підстави для скасування цього рішення відсутні. Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 березня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення. Головуючий суддя Бойко А.В. Судді Федусик А.Г. Шевчук О.А.