Постанова 4851 № 520/3423/21

Головуючий І інстанції: Полях Н.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 листопада 2021 р. Справа № 520/3423/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Ральченка І.М., Суддів: Катунова В.В. , Чалого І.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.2021, по справі № 520/3423/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому просив скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.12.2020 № 484-20; зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.2021 позовні вимоги залишено без задоволення. Не погодившись із таким рішенням суду позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення, прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування вимог апеляційної скарги заявник посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті постанови норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. При цьому, апелянт наголошував, що ненадання доказів усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. На підставі п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження, у зв`язку з чим фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, учасників судового засідання, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Як встановлено судовим розглядом, ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 2 від 25.10.2018 відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для прийняття вказаного рішення слугувало рішення Державної міграційної служби України від 30.12.2020 № 484-20, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 , з огляду на відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Не погодившись із відмовою, позивач звернувся до суду із даним позовом. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності підтверджень побоювань позивача, які відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є підставами для визнання громадянина шукачем захисту. Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Враховуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, слід зазначити, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Положеннями абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Пунктом 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, зобов`язана вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов`язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені статтею 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року. Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Судовим розглядом встановлено, що позивач Кантамбадуно Фая - громадянин Республіки Гвінея, місце народження - Республіка Гвінея, Гекеду. Обґрунтовуючи наявність підстав для визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що на теперішній час (2020 рік) ситуація у Республіці Гвінея погіршилась, відбуваються протести проти діючої влади, що призводить до смертей серед протестувальників. У зв`язку із ситуацією, що склалась, позивач не бачить можливості повернення до країни походження. Із матеріалів справи встановлено, що позивач покинув Республіку Гвінея у 2008 з метою навчання. Прибув в Україну через Туреччину (Стамбул), кордон перетнув легально на підставі паспорту, мав студентську візу Y03462828. Таким чином, на територію України позивач потрапив легально з метою здобуття вищої освіти та без будь-яких перешкод з боку державних органів країни громадянської належності. У період з 2008 по 2013 позивач проходив навчання Харківському національносму аграрному університеті ім. Докучаєва. Після закінчення навчання повернутись не мав можливості, оскільки, за власними поясненнями, не отримував кошти від батьків для оплати зворотнього квитка. На час звернення із заявою про надання статусу біженця перебуває в Україні нелегально. При цьому, позивач звернувся за міжнародним захистом лише у червні 2020, однак прибув на територію України ще у 2008, та не зазначив, що йому перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту. На теперішній час, неможливість повернення до Республіки Гвінея позивач пояснює політичною ситуацією у країні, що склалась за останні роки. Зі змісту анкети від 10.03.2020, що подавалась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено, що участі у діяльності політичних, релігійних, військових чи громадських організаціях позивач не приймав. На запитання щодо причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, що було пов`язане із расою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами позивач зазначив, що у січні 2007 був затриманий через участь у демонстраціях проти влади Лансана Конте. У той же час, відповідно до протоколу співбесіди від 14.05.2020 № 2020 КН 0032 за питання аналогічного змісту позивач відповів, що такі заходи до нього не застосовувались. Крім того, слід вказати, що фактів переслідувань в країні громадянського походження з будь-яких підстав позивачем не повідомлено. Колегія суддів звертає увагу, що оцінюючи побоювання позивача стати жертвою переслідувань слід також виходити із ситуації у країні походження особи, оскільки суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування мають підкріплюються об`єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника. Так, при аналізі інформації із відкритих джерел встановлено, що в регіоні постійного проживання позивача відсутні будь-які збройні конфлікти, спостерігається поліпшення загальної соціально-політичної ситуації в країні громадянської належності позивача, у тому числі: Рада з прав людини, Положення в області прав людини в Гвінеї, 21 січня 2016, A / HRC / 31/48 (https://www.refworld.org.ru/docid/56d6b2744.html), Доповідь Генерального секретаря про діяльність Відділення Організації Об`єднаних Націй для Західної Африки, 22 грудня 2015 року, S / 2015/1012 (https://www.refworld.org.ru/docid/568fd67b4.html), Гвінея активно співпрацює зі світовим країнами та міжнародними організаціями з питань реінтеграції осіб, клопотання яких були відхилені, шляхом сприяння повернення до країни громадянської належності та подальшого возз`єднання із членами родин, підтримка надається навіть примусово депортованим особам (Бюро з питань імміграції та біженців Канади, https://www.refworld.org/cgi-bin/texis/vtx/rwmain?page=search&docid=5821e22f7&skip=0&query=wanep). Таким чином, ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідні посилання позивача характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про його утиски, або можливість таких. Більш того позивачем не наведено відомостей про події переслідувань та утисків на території Республіки Гвінеї його особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками. За таких обставин колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що позивачем не надано ні до органів державної міграційної служби, ні до суду об`єктивних доказів та доказів щодо суб`єктивного побоювання стати жертвою переслідування у країні походження, та які б були підставою для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до пункту 1, пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Втім, з моменту в`їзду в Україну до моменту звернення за міжнародним захистом позивач тривалий час перебував на території України нелегально, із заявами про оформлення документів для надання міжнародного захисту в інших регіонах України не звертався. Причиною в`їзду в Україну заявник зазначив здобуття вищої освіти, втім навчання завершив ще у 2013 році. За таких обставин колегія суддів зазначає, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов`язано із ситуацією громадянської належності позивача, причини неможливості повернення на Батьківщину складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер. Згідно пункту F Керівництва по процедурах та критеріях визначення статусу біженця, мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. З огляду на викладене, вказана позивачем підстава звернення до відповідача із заявою про надання статусу біженця не відповідає критеріям поняття біженець, а підпадає під поняття мігрант. Таким чином, враховуючи, що позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни по причинам особистого характеру, через що така особа є мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на що оскаржуване рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним та скасуванню не підлягає. На підставі викладеного колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.07.2021 по справі № 520/3423/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач І.М. Ральченко Судді В.В. Катунов І.С. Чалий