Постанова 4854 № 420/507/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 липня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/507/20 Головуючий в І інстанції: Радчук А.А. Дата та місце ухвалення рішення: 26.03.2020 р. м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача Шеметенко Л.П. судді Стас Л.В. судді Турецької І.О. розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання прийняти рішення, - В С Т А Н О В И В: У січні 2020 року до Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 09 від 15.01.2020 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів громадянину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року у задоволенні заявленого позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове про задоволення позову, наголошуючи на неповному з`ясуванні судом першої інстанції всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, та порушення норм матеріального права. Представником відповідача поданий відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), згідно якого суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Крім того, колегія суддів враховує, що в поданій апеляційній скарзі позивачем заявлено клопотання про розгляд апеляційної скарги та винесення рішення за відсутності позивача. Поряд з цим, від позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів. Водночас, у вказаному клопотанні позивачем не ставиться питання щодо розгляду справи за його участі, а так само позивач жодним чином не обґрунтував підстав для зупинення провадження у даній справі до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів з урахуванням поданого ним клопотання про розгляд апеляційної скарги за його відсутності та призначення справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження. Крім того, звертаючись до суду апеляційної інстанції із клопотанням про зупинення провадження у справі позивач не послався на жодну норму КАС України, яка б надавала суду підстави для задоволення цього клопотання. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що заявлене клопотання позивача про зупинення провадження у справі є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. Вислухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стать чоловіча, громадянин ОСОБА_3 , місце народження ОСОБА_3 , за національністю конголезець луба-катанга (шаба), віросповідання християнин-протестант, рідна мова суахілі, французька, лінгале, сімейний стан неодружений. На територію України потрапив 14.12.2009, легально, на підставі паспортного документу від 02.06.2009, строком дії до 01.06.2014 та оформленою візою типу О строком дії до 01.07.2010. 23.12.2019 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами розгляду заяви Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області склало висновок від 15.12.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 15.01.2020 року № 9 було відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відмова мотивована тим, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_3 , небажання повернення до країни громадянської належності з позиції визнання позивача біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, відповідач виходив з того, що можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Також, відповідач вказав на те, що за час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було. 21.01.2020 року позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за № 5/1-12 від 15.01.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вирішуючи справу та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що ГУДМС України в Одеській області було вжито всіх заходів для встановлення обставин, за якими позивач звернувся із заявою про надання йому статусу біженця та прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та воно прийняте з урахуванням всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, а тому, суд першої інстанції не знайшов підстав для його скасування та задоволення позовних вимог у повному обсязі. Колегія суддів погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції з огляду на викладене. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI. Так, згідно ч. 1 ст. 5 вказаного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до ч. 1 ст. 8 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. За правилами ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. З наведеного вбачається, що підставами для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованість заяви, особи яка звернулась за захистом, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. При цьому, слід враховувати, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Водночас, як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, виїзд позивача з ОСОБА_3 не був пов`язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди. За матеріалами особової справи судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач ніколи не зазнавав переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань (арк. 6 протоколу співбесіди від 14.01.2020). Близькі родичі позивача також ніколи не переслідувалися за конвенційними ознаками визначення статусу біженця (арк. 6 протоколу співбесіди від 14.01.2020). Також, за матеріалами особової справи відсутня інформація, яка б вказувала на участь позивача або його близьких родичів в релігійних, політичних, військових або громадських організаціях на території країни громадянської належності (арк. 5 протоколу співбесіди від 14.01.2020), що б могло стати причиною для переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. В заяві від 23.12.2019 року позивач зазначив, що наразі не може повернутися до Батьківщини у зв`язку з побоюванням зазнати переслідувань з боку жителів ДР ОСОБА_4 через те, що його дядько був військовим та брав участь в громадянській війні ДР Конго. Позивач зазначає, що побоюється помсти від тих людей, проти кого воював його дядько (арк. 1-2 заяви від 23.12.2019). Разом з цим, як встановлено відповідачем та підтверджено під час судового розгляду справи, позивач не володіє детальною інформацією про повну назву угрупування, де працював його дядько та що входило до його обов`язків. Позивач не має жодних документів, які б підтверджували відношення його дядька до військової служби та участі дядька у військових конфліктах на території країни громадянської належності, та документи, які б підтверджували смерть дядька. Позивач надає лише загальновідомі твердження стосовно діяльності його дядька, пояснюючи це тим, що це було дуже секретно (арк. 2-3 дод. протоколу співбесіди від 15.01.2020). Крім того, судом першої інстанції вірно враховано, що позивач плутається в своїх твердженнях стосовно участі його дядька у військовому конфлікті. Так, під час анкетування від 28.12.2019 вказує, що дядько брав участь у військовому внутрішньому конфлікті в 2009 році (арк. 3 анкетування від 28.12.2019). Під час протоколу співбесіди від 14.01.2020 позивач зазначив, що дядько брав участь у військовому конфлікті в 2002 році (арк. 6 співбесіди від 14.01.2020). Під час додаткового протоколу співбесіди від 15.01.2020 називає наступні дати участі дядька у військовому конфлікті: 1996, 2003 та 2007 роки (арк. 3 дод. протоколу від 15.01.2020). З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно вказано, що можливо дійти висновку, що участь дядька у військових діях мали місце ще задовго до виїзду позивача з країни громадянської належності в 2009 році. При цьому, позивачу до 2009 року, як він сам зазначає, нічого не загрожувало і він мав загальні права та виконував обов`язки, спільні для усіх громадян ДР Конго (арк. 10 співбесіди від 14.01.2020). Крім того, члени його родини не зазнавали жодних проблем чи дискримінації під час проживання на Батьківщині (арк. 10 співбесіди від 14.01.2020). Також, судом першої інстанції вірно наголошено, що, як вбачається з протоколу співбесіди, позивач чітко зазначив, що він не зазнавав жодних протиправних арештів або затримань, фізичного насилля під час проживання на території ДР ОСОБА_4 , ані він, ані його близькі родичі ніколи не мали жодних проблем з представниками органів державної влади країни громадянської належності або антидержавних формувань (арк. 10 протоколу співбесіди від 14.01.2020). Окрім цього, на додаткову обставину необґрунтованості висловлених позивачем побоювань стосовно повернення на Батьківщину вказують обставини, у відповідності до яких його наразі не розшукують на Батьківщині (арк. 10 протоколу співбесіди від 14.01.2020), він мав можливість вільного переміщення територією країни громадянської належності (арк. 10 протоколу співбесіди від 14.01.2020), на території ДР Конго у позивача ніколи не виникало проблем або конфліктів з цивільним населенням країни громадянської належності (арк. 10 протоколу співбесіди від 14.01.2020), ані позивач, ані його родичі не зазнавали жодних пригнічень, обмежень або дискримінації (арк. 8-10 протоколу співбесіди від 14.01.2020). Обставини, за яких позивач безперешкодно особисто отримав паспортний документ та без жодних проблем перетнув державний кордон ДР Конго, свідчить про відсутність у нього відповідних проблем на Батьківщині (арк. 7 співбесіди від 14.01.2020). Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що проведеним аналізом матеріалів особової справи можливо також визначити, що позивачеві не загрожуватиме смертна кара, тортури або нелюдське поводження чи покарання у випадку повернення на Батьківщину (арк. 8 протоколу співбесіди від 14.01.2020), під час проживання в ОСОБА_3 його основоположні права та свободи не порушувались (арк. 6 протоколу співбесіди від 14.01.2020), будь-які докази ймовірних загроз життю, свободі чи безпеці особи відсутні (арк. 4 протоколу співбесіди від 14.01.2020). Позивач мав вільний доступ до лікарень, державних та комерційних установ на території країни громадянської належності, заявника також не звинувачували на території ДР Конго у порушенні соціальних або моральних норм (арк. 10 протоколу співбесіди від 14.01.2020), що вказує на відсутність елементу дискримінації його або членів його родини на території ДР ОСОБА_4 . Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно зазначив, що надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем). Крім того, вирішуючи справу, судом першої інстанції вірно враховано, що позивач з 14.12.2009 по 23.12.2019 не звертався за міжнародним захистом. Цим самим позивач порушив вимоги ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». На підставі наведеного у сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визнав обґрунтованим висновок відповідача про те, що з пояснень позивача та матеріалів його особової справи вбачається відсутність побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто, подана позивачем заява є очевидно необґрунтованою. Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Колегія суддів наголошує, що в поданій апеляційній скарзі позивачем не зазначається про будь-які переслідування щодо нього або членів його сім`ї за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань. Твердження позивача, як в позові, так і в апеляційній скарзі, щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в країні його громадянської належності, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач, як в позові, так і в апеляційній скарзі, не наводить переконливих доводів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину чи переслідування його родичів. Так само позивач не наводить будь-яких фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Посилання позивача в поданій апеляційній скарзі на те, що відповідач не дослідив в повній мірі рівень небезпеки в країні походження позивача, який існував станом на час прийняття спірного рішення, колегія суддів вважає безпідставними. Так, зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась інформація щодо країни походження позивача, водночас, на думку останнього, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, яка підлягає дослідженню та оцінюванню, не дала відповідачу підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Також, аналізуючи ситуацію в країні походження позивача, відповідачем було встановлено відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини, відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підстави для скасування цього рішення відсутні. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 241, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі відмовити. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення постанови в повному обсязі безпосередньо до Верховного Суду. Судове рішення складено у повному обсязі 09.07.2020 р. Суддя-доповідач: Л.П. Шеметенко Суддя: Л.В. Стас Суддя: І.О. Турецька