Постанова 4854 № 420/5238/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _______________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 березня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5238/19 Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В.В. Дата і місце ухвалення: 12.12.2019р., м.Одеса Дата виготовлення повного тексту: 23.12.2019р. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді : Бойка А.В., суддів: Федусика А.Г., Шевчук О.А., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним і скасування наказу №149 від 07.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 24.01.2020 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, не правильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до не правильного вирішення справи. В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної правової оцінки посиланням позивача на те, що на території Афганістану ОСОБА_1 був під ризиком застосування до нього пагубних традиційних практик, зокрема, під час навчання позивача у школі та коледжі він піддавався сексуальному домаганню з боку сусідів, через що у нього наявні обґрунтовані побоювання повернення до країни походження. Також, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не враховано інформації по країні походження ОСОБА_1 , доступ до якої є відкритим. В повідомленні про відмову в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено, що інформація по країні походження позивача була всебічно досліджена. Однак, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не надає інформацію по країні походження з жодного джерела, що свідчить про те, що має місце формальний підхід до розгляду справи. Посилається апелянт і на те, що оскаржуваним рішенням суд першої інстанції порушив фундаментальні права біженця в частині не вислання. У випадку повернення позивача до країни походження його життю та здоров`ю буде загрожувати реальна небезпека та він може бути підданий жорстокому та нелюдському поводженню зі сторони «агентів переслідування». Таким чином, Україною буде порушено ст.ст. 1, 33 Конвенції про статус біженців 1951 року. У зв`язку з цим, в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2019 року та прийняття нової постанови про задоволення позову. Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області 11.02.2020 року подало письмовий відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.2 ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, уродженцем м. Кабул, р-н ОСОБА_2 Афганан, за національністю афганець, за етнічною належністю таджик, за віросповіданням мусульманин (суніт). Протягом 2001-2013 р.р. позивач навчався у ліцеї « ОСОБА_3 » в м. Кабул, з 2014 року по 2016 рік у приватному інституті медичних наук ім. ОСОБА_4 , за спеціальністю фармацевт. У період з 2016 року по 2018 року позивач працював ткачем на ткацькій майстерні батька «Сахель» (Афганістан, м. Кабул). ОСОБА_1 востаннє вибув за межі країни громадянської належності ІНФОРМАЦІЯ_2 авіарейсом м. Кабул (Афганістан) м. Душанбе (Таджикистан), легально, на підставі паспортного документа гр. Афганістану та оформленої візи до Таджикистану. 18.06.2018 року позивач вибув за межі Таджикистану авіарейсом м. Душанбе (Таджикистан) м. Дубай (ОАЕ) м. Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документа гр. Афганістану та оформленої разової візи до України типу «С», виданої 14.06.2018 року у посольстві України в Афганістані та Таджикистані (м. Душанбе, Таджикистан), місце прибуття - міжнародний аеропорт «Бориспіль». У м. Дубай (ОАЕ) позивач перебував транзитом протягом приблизно однієї доби. 24.06.2019 року ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області та 24.06.2019 року подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною виїзду з Афганістану позивач зазначив сексуальне насильство з боку бандитів та невідомих людей. За результатами розгляду заяви та особової справи №2019OD0125 громадянина Афганістану ОСОБА_1 , 07.08.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі №2019OD0125 щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Наказом заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №149 від 07.08.2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», відповідно до п.п. 4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та п.п. 4.3, 4.4 наказу МВС від 07.09.2011 року №649, приймаючи до уваги письмовий висновок заступника начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області, стосовно матеріалів особової справи №2019OD0125 громадянина Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , наказано відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №5/1-250 від 07.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач отримав 20.08.2019 року. Не погоджуючись з правомірністю наказу №149 від 07.08.2019 року ОСОБА_1 оскаржив його в судовому порядку. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що за результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на Батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Афганістану, позивач не надав, та обґрунтованих пояснень не навів. За висновками суду першої інстанції, позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції. При цьому, апеляційний суд виходить з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI. Так, згідно ч.1 ст.5 вказаного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до ч.1 ст.8 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. За правилами ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. З наведеного вбачається, що підставами для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованість заяви, особи яка звернулась за захистом, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. При цьому, слід враховувати, що відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Також, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру. Однак, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та в апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на батьківщині, які б послужили причиною його звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати права позивача від дискримінації та переслідувань. Натомість, як в анкеті особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також під час співбесіди в міграційній службі, позивач зазначив, що будь-яких переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань він не зазнав. Позивач ніколи не перебував членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, та не зазначив про утиски відносно нього на батьківщині за релігійною чи гендерною ознакою. Колегія суддів наголошує, що позивач покинув країну громадянської належності у червні 2018 року, при цьому, останній жодним чином не зміг пояснити причини, які стали підставою для його виїзду з Афганістану саме у цей період. Так, посилаючись на неможливість свого повернення до країни громадянської належності, позивач посилається на те, що на території Афганістану ОСОБА_1 був під ризиком застосування до нього пагубних традиційних практик, зокрема, під час навчання позивача у школі та коледжі він піддавався сексуальному домаганню з боку сусідів, через що у нього наявні обґрунтовані побоювання повернення до країни походження. Однак, ні суду першої, а ні суду апеляційної інстанцій позивачем не було надано жодних доказів або переконливих усних тверджень стосовно наявності будь-яких неправомірних дій або примусу по відношенню до нього з боку сторонніх осіб, враховуючи також відсутність чіткої інформації стосовно обставини їх можливої належності до певного угруповання, їх імен, характеру спрямування їхніх дій, кількості зустрічей з ними та їх характеру тощо, що вказує на неправдоподібність повідомленої ним інформації в цілому. Під час проведених з міграційним органом процедур позивач не зміг належним чином пояснити, чому він сприймає спілкування та запрошення з боку невідомих осіб, спробою його зґвалтування або бажанням здійснення дій сексуального характеру по відношенню до нього. За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача станом на серпень 2019 року не спостерігається наявність будь-яких чітко виражених погроз ані з боку представників певного радикального угруповання, з якими він нібито спілкувався, ані з боку інших агентів. Натомість, ніяких дій фізичного характеру або силового примусу з боку зазначених осіб по відношенню до заявника не застосовувалось (арк. 9 анкети від 23.07.2019 року; арк. 6 протоколу співбесіди від 07.08.1019 року). Незважаючи на відмову позивача приходити за запрошеннями відповідних осіб, жодних протиправних дій по відношенню до нього не застосовувалось, про що останній зазначив при проведенні з ним співбесіди 07.08.2019 року. Водночас, позивач та його родина підтримувала із сусідами нормальні відносини, тривалий час проживали поруч, про що позивач також повідомляв під час проведення з ним анкетувань та співбесід. Більше того, згідно повідомленої позивачем інформації, особи, від яких нібито надходила загроза по відношенню до нього, змінили адресу проживання, вже не є сусідами родини позивача. Також, колегія суддів враховує, що на території країни громадянської належності без жодних проблем залишились проживати родичі та члени сім`ї позивача, яких, як зазначає сам позивач, як на момент його виїзду з Афганістану, так і на теперішній час, ніхто не переслідує за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Зазначене у своїй сукупності свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки він бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача. Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно наголошено, що позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Афганістані. Твердження позивача в позові щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину чи переслідування його родичів. Заявлена позивачем у його заяві, під час анкетування та співбесіди інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Афганістані його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками, які стали підставою для його виїзду з країни громадянської належності. Зазначені висновки суду підтверджуються і тими обставинами, що до України позивач прибув в червні 2018 року, державний кордон перетнув легально. До прибуття в Україну позивач перебував на території Таджикистану та не здійснював спроб щодо звернення за міжнародним захистом. В свою чергу, позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує міжнародного захисту, лише 24.06.2019 року після того, як рік перебував на території України. Як встановлено відповідачем, на позивача було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу відповідно до ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративне правопорушення за проживання без документів на право проживання. Саме у зв`язку із притягненням позивача до адміністративної відповідальності останній подав заяву про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. При цьому, як в ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так само і в позовній заяві та апеляційній скарзі, позивачем не зазначено, що йому перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті. Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача вказані в заяві та свідчить про те, що дане звернення до ГУДМС України в Одеській області обумовлене лише потребою у легалізації на території України після застосування до нього адміністративного штрафу. Обставини щодо звернення позивача до ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, саме з метою легалізації свого перебування на території України підтверджуються і наданими позивачем поясненнями під час проведених відповідачем з ним співбесід, згідно яких позивач чітко вказав на те, що бажає легалізувати своє перебування в Україні з метою законного проживання. Також, колегія суддів враховує, що пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Проте, відповідачем вірно вказано на те, що про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності додатково свідчить обставина безперешкодного отримання позивачем паспортного документа. Позивач мав на руках національний паспорт та покинув країну громадянської належності легально, без будь-яких перешкод з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань. Позивачем не вказано жодного факту, який би можливо було розцінювати, як відмову в захисті країни громадянської належності. Також, як в ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання йому статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, так і в ході судового розгляду справи, позивачем не зазначено та, відповідно, не надано жодних доказів, що свідчать про реальні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань. Відносно додаткової форми захисту, колегія суддів зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. На підставі наведеного у сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визнав обґрунтованим висновок відповідача про те, що з пояснень позивача та матеріалів його особової справи вбачається відсутність побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто, подана позивачем заява є очевидно необґрунтованою. Посилання позивача в поданій апеляційній скарзі на те, що відповідач не дослідив в повній мірі рівень небезпеки в країні походження позивача, який існував станом на час прийняття спірного рішення, колегія суддів вважає безпідставними. Так, зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась інформація щодо країни походження позивача, водночас, на думку останнього, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, яка підлягає дослідженню та оцінюванню, не дала відповідачу підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Також, аналізуючи ситуацію в країні походження позивача, відповідачем було встановлено відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Інформація по країні походження позивача, яка враховувалась відповідачем при розгляді заяви позивача, є додатком до відповідного висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту. Крім того, аналіз актуальної інформації за країною походження (ця інформація також досліджувалась і відповідачем) свідчить про значні успіхи представників органів державної влади щодо нейтралізації діяльності антидержавних угруповань на території Афганістану, покращення ситуації в галузі безпеки. Згідно з інформацією за країною походження НАТО підтверджує прихильність до співробітництва з Афганістаном. В Брюсселі відбулося відкриття зустрічі начальників штабів НАТО, в ході якої готується розгляд перспектив місії військового альянсу в Афганістані. Крім цього, голова військового комітету НАТО зазначив, що ситуація з безпекою залишається непростою, однак афганські сили оборони та охорони правопорядку докладають великих зусиль для того, щоб забезпечити безпеку своєї країни і виключити її перетворення в притулок терористів. Важливим є той факт, що згідно з інформацією за країною походження уряд Афганістану піклується про здоров`я населення, а також про належне медичне забезпечення громадян. Так, доступність медичних центрів суттєво зросла останнім часом (джерело: http://www.bakhtarnews.com.af/ens/health/item/3 7529- world-health- day - marked- in- kabul. html). Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини, відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підстави для скасування цього рішення відсутні. Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2019 року без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлено та підписано 04.03.2020 року. Головуючий суддя Бойко А.В. Судді Федусик А.Г. Шевчук О.А.