Постанова 4854 № 420/4544/22

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 березня 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/4544/22 Головуючий першої інстанції Хурса О.О. Час та місце ухвалення судового рішення «--:--», м. Одеса Повний текст судового рішення складений 14.12.2022р. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Крусяна А.В., суддів Єщенка О.В., Яковлєва О.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання прийняти рішення, - В С Т А Н О В И В: 23.02.2022р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 11.05.2021р. №147-21 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання прийняти рішення про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що рішення Державної міграційної служби України від 11.05.2021р. №147-21 є протиправним та необґрунтованим, оскільки у відповідності до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вона має обґрунтовані підстави для визнання її біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.12.2022р. позов задоволений частково; визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 11.05.2021 №147-21, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Суд першої інстанції дійшов до висновку про формальне ставлення відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, чим порушено принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з ухваленим у справі судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції при вирішенні справи норм матеріального та процесуального права, тому просить рішення суду скасувати та прийняти нове про відмову у задоволенні позову. Апелянт зазначає, що ним обґрунтовано встановлена відсутність умов, зазначених п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо позивача, а тому на підставі п.6 ст.8 вказаного закону правомірно прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню. Судом першої інстанції встановлено, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Афганістану, уродженкою м. Бадахшан. Державний кордон України позивач перетнула 03.10.2018р. легально, на підставі національного паспорта та разової візи типу С, дійсної до 26.12.2018р. /т.1 а.с.85-86/ 29.11.2018р. ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. /т.1 а.с.81-83/ Наказом Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 13.12.2018р. №239, на підставі висновку від 13.12.2018р., відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. /т.1 а.с.172/ Відповідно до зазначеного висновку Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 13.12.2018р. по справі №2018ОD0203 міграційною службою за результатами аналізу матеріалів особової справи заявника було встановлена відсутність умов, зазначених п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на підставі п.6 ст.8 вказаного Закону доцільним є прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 . /т.1 а.с.157-165/ Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02.09.2019р. у справі №420/6757/18 (набрало законної сили 27.02.2020р.) визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 13.12.2018р. №239 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту»; зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вирішити питання, щодо яких громадянка Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулась з заявою №211 від 29.11.2018р., з урахуванням їх правової оцінки, наданої судом у рішенні; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. /т.1 а.с.152-195/ 17.03.2020р. Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання громадянки Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно позивача. /т.1 а.с.199/ Наказом Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 17.03.2020р. №52, на підставі вищезазначеного висновку та ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вирішено здійснити оформлення документів для надання статусу біженця або тимчасового захисту громадянці Сирії Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 /т.1 а.с.200/ За результатами розгляду документів щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проведених співбесід Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок від 07.04.2021р. у справі №2018OD0305, яким рекомендовано відмовити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. /т.1 а.с.32-76/ Рішенням Державної міграційної служби України від 11.05.2021р. №147-21 відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. /т.2 а.с.106-108/ Не погоджуючись з вказаним рішенням міграційного органу, позивач звернулася до суду з даним позовом. Перевіривши матеріали справи, судова колегія приходить до наступних висновків. Згідно з ч.1 ст.14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (надалі - Закон України №3671-VI). Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951р. також надано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Відповідно до ч.2 ст.1 Протоколу щодо статусу біженців від 04.10.1967р. для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 01 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2). Пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як передбачено у ч.5 ст.5 Закону України №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно з ч.1 ст.7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 11 ст.9 Закону України №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Відповідно до п.п.45 та 66 Керівництва для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до ч.1 ст.5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011р. «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Загальновідомо, що світова спільнота та структури ООН (зокрема, Генеральна асамблея ООН, Верховний комісар ООН із прав людини, Рада із прав людини ООН та інші) неодноразово засуджували застосування збройних сил проти мирного населення в Сирії. Враховуючи вищезазначену інформацію для підтвердження наявності підстав застосування Конвенції 1951 року, слід дослідити, чи може відмова від несення військової служби стосуватися примусу до участі у діяльності, яку можна вважати порушенням основних правил людської поведінки. ІКП, яка зазначена нижче підтверджує факт того, що конфлікт в Сирії характеризується високим рівнем насильства і постійним порушенням норм міжнародного гуманітарного права. Отже, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Водночас, слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Як вбачається із встановлених судом обставин справи, заявниця як підставу надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, указує на побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, належності до певної соціальної групи (жінка) та не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань країни своєї громадянської належності, а також на побоювання за своє життя в ситуації систематичного порушення прав людини в країні громадянської належності і не бажання повернутися до неї внаслідок цих побоювань. Разом з тим, міграційний орган вважає, що за результатом розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту обґрунтовано встановлена відсутність умов, передбачених пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які б дозволяли повторно розглянути заяву позивача в контексті визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. /т.1 а.с.70/ Колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 в`їхала на територію України 03.10.2018р. на законних підставах, і практично одразу, без зайвих зволікань 29.11.2018р. звернулася до міграційного органу із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В анкеті при проведенні співбесіди від 29.11.2018р., 19.12.2018р. вказано, що позивач виїхала з Афганістану з наступних причин: чоловік позивача був військовим, працював у поліцейському відділку пров. Баглан, м. Пулі Хумрі, мав звання майора, у той же час позивач обіймала посаду директора декількох навчальних закладів. Наслідками від таких працевлаштувань стали переслідування з боку представників радикального руху Талібан, які починаючи з 2005 погрожували родині позивача. У 2014р. поблизу родового будинку позивача відбувся вибух, що стало причиною переїзду родини до м. Кабул. У квітні 2018р., в результаті чергового нападу з боку угрупування Талібан, отримавши кульові поранення загинув чоловік позивача, що в подальшому стало причиною її виїзду з країни громадянської належності. /т.1 а.с.98-99, 118, / Аналогічні покази надано і під час співбесіди від 05.06.2020р. /т.1 а.с.204-211/ Крім того, позивач надала міграційному органу документальні підтвердження своєї діяльності у сфері освіти та документів, які підтверджують діяльність чоловіка у військовій сфері, а також листи, які підтверджують погрози та смерть чоловіка. /а.с.87-110/ З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необґрунтованості припущень відповідача у висновку від 07.04.2021р., про непослідовність та суперечність наданої інформації, існування загрози її життю заявника зі сторони представників Талібану, а також не можливість використання наданих матеріалів у якості підтвердження існування прямої загрози життю особи у випадку повернення до Афганістану. Обґрунтоване побоювання стати жертвою є лише припущенням, яке має об`єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо, у зв`язку з чим без повного офіційного з`ясування всіх обставин не можливо зробити висновок щодо наявності підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відсутність об`єктивного підтвердження суб`єктивних побоювань позивача щодо повернення до країни громадянської належності повинна бути доведена достовірними доказами, які виключають будь-які сумніви законності прийнятого відносно позивача рішення. Відповідно до ч.3 ст.78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Як вбачається з загальновідомої інформації в 15.08.2021р. за допомогою терору та вбивств Талібан остаточно взяв під свій контроль владу над всією територією Афганістану. Таліби збираються відновити Ісламський емірат Афганістан (назва Афганістану з 1996 по 2001 р.р.). Наразі спостерігаються озброєні напади на мирних жителів, що є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права. Громадяни Афганістану покидають її внаслідок насильства озброєних талібів, які періодично здійснюють напади на мирних громадян. Згідно із позицією УВКБ ООН щодо повернення осіб до Афганістану від 25.08.2021р. №366/21, УВКБ ООН закликано всі країни дозволити особам, які покидають Афганістан в`їхати на їхні території та забезпечити дотримання принципу недопущення висилки в усіх випадках, включаючи недопущення відмови на кордоні. Аналогічний підхід застосовується до тих осіб, які уже знаходилися в країнах притулку до початку останньої фази ескалації насильства в Афганістані. Стосовно осіб, чиї заяви були відхилені до останніх подій в Афганістані, поточна ситуація в цій країні може зумовлювати факт зміни обставин, який необхідно враховувати в разі подачі нової заяви про надання захисту. Позиція також підкреслює, що, з огляду на нестабільність ситуації в Афганістані, УВКБ ООН не вважає доречним відмовляти у наданні міжнародного захисту громадянам Афганістану та особам, які раніше постійно проживали в цій країні, на підставі альтернативи втечі чи переміщення всередині країни. УВКБ ООН занепокоєне небезпекою можливих порушень прав людини щодо цивільних осіб, включаючи жінок і дівчат, а також щодо афганців, яких Талібан вважає такими, що зараз пов`язані або раніше були пов`язані з афганським урядом, з присутніми в Афганістані міжнародними військовими силами чи з міжнародними організаціями, що провадять свою діяльність у країні. Таким чином, на теперішній час в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування та ненадання документального доказу усних тверджень чи спірність щодо автентичності наданих доказів в підтвердження обґрунтування заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не повинно бути перешкодою в прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Отже, відповідач при прийняті спірного рішення не взяв до уваги інформацію по країні походження позивача. Оцінка побоювань позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано дійшов до висновку, що звернення позивача із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не є елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту, оскільки під час перебування в країні громадянської належності, заявник може зазнавати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у неї наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у випадку повернення до країни громадянської належності. Враховуючи вищевикладене, рішення Державної міграційної служби України від 11.05.2021р. №147-21 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та підлягає скасуванню, із одночасним зобов`язанням Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. На підставі викладеного, оскільки судом першої інстанції при вирішенні справи правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції в порядку ст.316 КАС України підлягає залишенню без змін. Керуючись ст.ст.311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання судового рішення. Головуючий суддя Крусян А.В. Судді Єщенко О.В. Яковлєв О.В.