Постанова 4854 № 420/5635/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _______________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 квітня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5635/19 Головуючий в 1 інстанції: Корой С.М. Дата і місце ухвалення: 28.01.2020р., м.Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого - судді : Бойка А.В., суддів: Федусика А.Г., Шевчук О.А., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №180 від 20.09.2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 02.03.2020 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на не повне з`ясування судом обставин справи, не правильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до не правильного вирішення справи. В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної правової оцінки посиланням позивача на актуальну інформацію по країні її походження - Марокко. Відповідно до Керівництва УВКБ ООН по захисту жінок та дівчат, позивач має право на отримання статусу біженця як жертва домашнього насильства та гендерної нерівності, наявної у Марокко. Також, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не застосовано до спірних правовідносин положення Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця і додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649. Вказаними Правилами передбачено обов`язковість посилання у висновку органу ДМС на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ і організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти були опубліковані в мережі Інтернет, тощо. Апелянт стверджує, що подана нею заява про звернення за захистом в Україні не може вважатися очевидно необґрунтованою, оскільки вона має об`єктивні побоювання за своє життя та здоров`я та не підпадає під визначення, перелічені у п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У зв`язку з цим, в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року та прийняття нової постанови - про задоволення позову. Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало письмовий відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.2 ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилася в Королівстві Марокко, м.Мекнес, є підданою Королівства Марокко, за національністю - марокканка, за етнічним походженням - берберка, за віросповіданням - мусульманка сунітського толку. З 04.02.2010 року по 04.03.2016 року позивач була заміжня на території Королівства Марокко; розлучена. Країну громадянської належності ОСОБА_1 покинула 12.04.2017 року на підставі паспорта підданої Королівства Марокко та візи за запрошенням, отриманим у березні 2017 року. По прибуттю до України ОСОБА_1 проживала у м.Київ протягом 7 місяців до середини листопада 2017 року в готелі. Потім переїхала до м.Запоріжжя, де з листопада 2017 року по серпень 2019 року проживала в хостелі. 02.09.2019 року позивач звернулася до Управління у справах біженців ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою №196 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною звернення за захистом у вказаній заяві позивач зазначила, що в Марокко в неї був невдалий шлюб з чоловіком, якого вона не любила та за якого її було видано заміж проти власної волі з ініціативи батьків. Залишивши доньку зі старшою сестрою після розлучення із чоловіком, вона покинула рідне місто Мекнес та переїхала до Касабланки, оскільки побоювалася батьків, які погрожували їй у зв`язку із вчиненням дій, що призвели до розірвання шлюбу. Щодо причин виїзду з країни постійного проживання, то позивач зазначила, що залишила Марокко через сімейні проблеми, а саме через те, що її бив чоловік та погрожував їй. Також, під час анкетування позивач вказала, що вона не зверталась за захистом на території м.Києва, так як не була усвідомлена про існування зазначеної структури у м.Києві. В той же час, у м.Запоріжжя не зверталась за захистом, так як там немає державної міграційної служби. Крім того, зазначила, що ні вона, ні члени її сім`ї не перебували в політичних, військових або громадських організаціях; ні вона, ні члени її сім`ї не були причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами; на неї накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу за правопорушення, передбачене ст.203 КУпАП. З матеріалів справи, також, вбачається, що 20.09.2019 року відповідачем була проведена співбесіда з позивачем, в ході якої ОСОБА_1 повідомила, що почала підготовку документів для виїзду за кордон у березні-квітні 2016 року, тобто до того, як нею було прийнято відповідне рішення - в листопаді 2016 року; метою її виїзду було бажання уникнути спілкування з колишнім чоловіком через те, що він завдавав їй фізичну шкоду. При цьому, вказала, що не може надати доказів на підтвердження її побоювань стосовно колишнього чоловіка. За результатами вивчення матеріалів справи ОСОБА_1 20.09.2019 року головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту в Україні, у якому зазначено, що заява підданої Королівства Марокко на установчі дані ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, тобто відсутності умови, визначені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, у вказаному висновку зазначено, що за результатами розгляду матеріалів особової справи можливо визначити, що ОСОБА_1 не переслідувалася в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, шукач захисту чітко зазначила, що на території країни громадянської належності вона не зазнавала переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання або політичних переконань (протокол співбесіди від 20.09.2019 року). Також, по відношенню до заявниці не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Додатково, ані заявниця, ані її близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами (анкета від 17.09.2019 року). Повідомлена заявницею інформація стосовно можливих спроб переслідування з боку її чоловіка у випадку повернення на територію країни громадянської належності не прийнята до уваги територіальним підрозділом ДМС, оскільки незважаючи на побоювання за власне життя та повідомлені випадки застосування фізичного насилля з боку чоловіка після розлучення у жовтні 2016 року, особа здійснила безперешкодний виїзд із м. Мекнес до м. Касабланка (Марокко), де мала змогу безперешкодно проживати та працювати до моменту виїзду за межі території країни громадянської належності. Також, в цей проміжок часу особа періодично поверталась до м. Мекнес, не зазнавала жодних елементів проблем або переслідувань на період зазначених повернень. У м. Касабланка заявниця жодних погроз не зазнавала, жодних погроз від колишнього чоловіка також не надходило (арк. 2 заяви від 02.09.2019 року; арк. 12 анкетування від 17.09.2019 року). Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції в Одеській області дійшло висновку, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Марокко з позиції визнання біженцем в Україні. Ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявниця не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, підданства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявниці особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі заявниці в країні громадянської належності через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. 20.09.2019р. відповідачем прийнято наказ №180 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». Не погоджуючись з правомірністю наказу №180 від 20.09.2019 року ОСОБА_1 звернулася з даним позовом до суду про його скасування. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що за результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на Батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Марокко, позивач не надала, та обґрунтованих пояснень не навела. За висновками суду першої інстанції, позивач не змогла належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження позивача не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції. При цьому, апеляційний суд виходить з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI. Так, згідно ч.1 ст.5 вказаного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до ч.1 ст.8 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. За правилами ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. З наведеного вбачається, що підставами для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованість заяви, особи яка звернулась за захистом, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. При цьому, слід враховувати, що відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Також, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру. Однак, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання їй статусу біженця або визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та в апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на батьківщині, які б послужили причиною її звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати права позивача від дискримінації та переслідувань. Натомість, під час співбесіди в міграційній службі позивач зазначила, що будь-яких переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань вона не зазнала. Так, посилаючись на неможливість свого повернення до країни громадянської належності, позивач посилається на те, що вона залишила Марокко через сімейні проблеми, а саме через те, що її бив чоловік та погрожував їй. Однак, ні суду першої, а ні суду апеляційної інстанцій позивачем не було надано жодних доказів або переконливих усних тверджень стосовно наявності будь-яких неправомірних дій або примусу по відношенню до неї з боку сторонніх осіб. При цьому, при вирішенні спору колегія суддів враховує, що Сімейним кодексом Марокко підтверджується право жінки на ініціативу розірвання шлюбу, гарантії її захисту від неправомірних дій з боку чоловіка. Однак, опікуном дитини при розлученні являється саме батько, а матір призначається у випадку смерті батька його відсутності або неправоздатності. Натомість, як зазначила позивач під час проведення 20.09.2019 року органом ДМС з нею співбесіди, опікуном дитини за рішенням судових інстанцій було назначено саме ОСОБА_1 , а не її чоловіка. Зазначене, на думку колегії суддів, вказує на сумнівність повідомленої заявницею історії переслідування та неможливість отримання захисту від країни її громадянської належності. Крім того, колегія суддів враховує, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, ОСОБА_1 вперше звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із суттєвими зволіканнями. Так, ОСОБА_1 з липня 2017 року, у порушення чинного законодавства, перебуває на території України у категорії нелегального мігранта. Вперше звернулась до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, лише у вересні 2019 року. Як встановлено відповідачем, на позивача було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу відповідно до ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративне правопорушення за проживання без документів на право проживання. В пункті 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому, як в ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так само і в позовній заяві та апеляційній скарзі, позивачем не зазначено, що їй перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання їй статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті. Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача вказані в заяві та свідчить про те, що дане звернення до ГУДМС України в Одеській області обумовлене лише потребою у легалізації на території України після застосування до неї адміністративного штрафу. Також, колегія суддів враховує, що на території країни громадянської належності без жодних проблем залишились проживати родичі та члени сім`ї позивача, яких, як зазначає сама позивач, як на момент її виїзду з Марокко, так і на теперішній час, ніхто не переслідує за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Зазначене у своїй сукупності свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які вона зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки вона бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись. Також, колегія суддів враховує, що пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Проте, відповідачем вірно вказано на те, що про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності додатково свідчить те, що позивач покинула країну громадянської належності легально, без будь-яких перешкод з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань. Позивачем не вказано жодного факту, який би можливо було розцінювати, як відмову в захисті країни громадянської належності. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань. Відносно додаткової форми захисту, колегія суддів зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не змогла довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. На підставі наведеного у сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визнав обґрунтованим висновок відповідача про те, що з пояснень позивача та матеріалів її особової справи вбачається відсутність побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто, подана позивачем заява є очевидно необґрунтованою. Посилання позивача в поданій апеляційній скарзі на те, що відповідач не дослідив в повній мірі рівень небезпеки в країні походження позивача, який існував станом на час прийняття спірного рішення, колегія суддів вважає безпідставними. Так, зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась інформація щодо країни походження позивача. Зокрема, у висновку від 20.09.2019 року містяться посилання на інформацію по країні походження ОСОБА_1 та джерела такої інформації, що відповідає вимогам Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця і додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649. Більше того, як правильно зазначив суд першої інстанції, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому підстави для скасування цього рішення відсутні. Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлено та підписано 01.04.2020 року. Головуючий суддя Бойко А.В. Судді Федусик А.Г. Шевчук О.А.