Постанова 4854 № 420/10255/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 лютого 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/10255/20 Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н.В. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Вербицької Н.В., суддів Джабурії О.В., - Кравченка К.В., при секретарі судового засідання Болтушенка А.О., за участю представника апелянта адвоката Смірнова В.С., представника відповідача Сотнік О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А: 07 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДМС України в Одеській області, в якій просив: визнати неправомірним та скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області №184 від 25.09.2020 про відмову Ндяє ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 07.09.2020 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що вважає оскаржуваний наказ необґрунтованим. Відповідачем об`єктивно та належним чином не встановлено наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. При прийнятті оскаржуваного рішення ГУ ДМС України в Одеській області не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов`язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту. Відповідач заперечував проти позову, зазначаючи, що не визнає даний адміністративний позов. Співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що останній не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. 12.12.2019 позивач вже звертався із заявою про визнання його біженцем, але наказом від 27.12.2019 № 249 йому було відмовлено в оформлені документів. Даний наказ оскаржувався позивачем в судовому порядку, проте позовні вимоги Одеським окружним адміністративним судом та П`ятим апеляційним адміністративним судом залишено без задоволення. Відповідач звертає увагу, що в період з 16.07.2020 (дата відмови Верховним Судом у відкритті касаційного провадження ) до 07.09.2020 (повторне звернення до відповідача) позивач не звертався за міжнародним захистом та більш того, протягом зазначеного строку перебував на території України у якості нелегального мігранта. Звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить зазначене рішення скасувати та прийняте нове, яким задовольнити його позовні вимоги. Зокрема, апелянт зазначає, що заява позивача відповідає критеріям визначеним Директивою Ради Європейського союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» 2011/95/ЕС від 13.12.2011. Ситуація в країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими. Рішення по справі прийнято без дослідження інформації по країні походження. Заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок встановлення всіх фактичних обставин особової справи не може перекладатися з відповідного працівника ДМС на особу, що звертається за захистом. Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін в зв`язку із необґрунтованістю доводів апелянта. Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається наступне. Ндяє ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Республіки Сенегал (місце народження - Дакар), що підтверджується паспортом А 01853876 від 05.05.2017, виданого Головним управлінням прикордонної поліції (т.1, а.с. 157). Матеріали особової справи №2020OD0105 свідчать, що позивач з Республіки Сенегал виїхав 21.08.2019 авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина). У м. Стамбул (Туреччина) здійснив пересадку на авіарейс - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). Державний кордон України перетнув 22.08.2019 легально, на підставі паспортного документу та разової візи типу «С» строком дії до 18.09.2019. 12 грудня 2019 року позивач вперше звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2, а.с. 60). Відповідно до наказу ГУ ДМС в Одеській області від 27 грудня 2019 року № 249 Ндяє ОСОБА_2 відмовлено в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує захисту (т.2, а.с. 128). Зазначений наказ оскаржено до суду, проте рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23.03.2020 по справі №420/212/20, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24.06.2020, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 16.07.2020 по справі №420/212/20 позивачу відмовлено у відкритті касаційного провадження (т.2, а.с. 23). 07 вересня 2020 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням тих самих підстав, що і у першій заяві (т.1, а.с. 78). 25 вересня 2020 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову громадянину Республіки Сенегал Ндяє ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (т.1 а.с. 121-133). В даному висновку зазначено, що заява позивача є очевидно необґрунтованою, тобто в неї відсутні умови, зазначені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 25 вересня 2020 року з урахуванням висновку ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ №184 про відмову Ндяє ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 143). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ ГУ ДМС в Одеській області від 25 вересня 2020 року № 184 прийнятий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, а доводи позивача, якими він обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, є необґрунтованими. Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Предметом спору в даному випадку є правовідносини пов`язані з попереднім розглядом заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Для правильного вирішення оскаржуваних правовідносин необхідно з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах. Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ч. 1 ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон України № 3671-VI). Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України № 3671-VI під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 13 цієї ж статті Закону України № 3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Частиною 6 ст. 8 Закону України № 3671-VI рішення (наказ) про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Отже, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту чи визнання її біженцем або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання або є очевидно необґрунтованою. В наявному в матеріалах справи висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.09.2020 року зазначається, що заява шукача захисту (позивача по справі) є необґрунтованою, тобто не містить умов, передбачених п. 1 чи п.13 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI. Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви). «Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства, оцінивши обставини справи та наявні в її матеріалах заяву-анкету від 07.09.2020, протокол співбесіди від 22.09.2020 у порівнянні із первісно поданими заявою-анкетою від 12.12.2019 та протоколом співбесіди від 26.12.2019, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у задоволені позову. Апелянт стверджує, що наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, проте не є обов`язковим елементом його доказової бази. Судова колегія погоджується з такими доводами, проте зазначає, що відсутність матеріальних доказів не позбавляє заявника обов`язку доведення достовірності своїх тверджень. Вказані позивачем обставини мають характер припущення небезпеки для нього та в свою чергу не підтверджені жодними доказами, в тому числі чіткими усними поясненнями, що свідчить про очевидну необґрунтованість заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вірними є висновки суду першої інстанції, що протоколи проведених співбесід з Ндяє ОСОБА_2 свідчать про розбіжності в зазначенні ним ряду фактів, зокрема, щодо моменту коли позивач усвідомив, що відноситься до представників сексуальних меншин (т.1, а.с. 115, т.2, а.с.62,96). Позивачем повідомлено, що його не переслідували на території країни громадянської належності за ознакою раси, громадянства, національності, віросповідання, належність до певних політичних переконань, але переслідували за ознакою належності до певної соціальної групи (т.1, а.с. 114). Виїзд з країни громадянської належності, зі слів позивача, відбувся через те, що він отримував погрози на свою адресу, до нього застосувалися тортури через те, що він належить до спільноти ЛГБТ, але відповідно до арк. 5 протоколу співбесіди від 22.09.2020 не зміг більш докладно повідомити про погрози, навіть приблизно повідомити про кількість погроз чи назвати періоди часу застосування до нього фізичного насилля, зважаючи на те, що позивач зазнавав утисків протягом півроку, оскільки він повідомив, що першу погрозу отримав у грудні 2018 року та останню погрозу - за 2 місяці до виїзду з Сенегалу (т.1, а.с. 114). При цьому, Ндяє ОСОБА_2 вказано, що ані в нього, ані в його родичів не виникало проблем з представниками органів державної влади чи недержавних угрупувань в країні громадянської належності, не займався активістською або громадською діяльністю на території Сенегалу (не приймав участі в агітаціях та мітингах), не належить до жодної організації, зазначає, що не має проблем з урядом Сенегалу, не знаходиться в офіційному розшуку на території Сенегалу, його не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм (т.1, а.с. 116-117). Позивач також мав можливість вільного переміщення на території громадянської належності. Так протягом двох місяців він вільно проживав у м. Мбур, де робив документи, не отримував погроз на свою адресу та мав змогу там спокійно проживати. Вірними є висновки суду першої інстанції, що позивач міг здійснити в якості альтернативи внутрішнє переміщення. Нормами УВКБ ООН закріплено, що розумною альтернативою внутрішнього переміщення можна вважати, тільки якщо в місці передбачуваного переселення особа матиме доступ до притулку, базових послуг, зокрема, санітарно-гігієнічних умов, медичної допомоги, а також можливості отримання засобів для існування. Так, за матеріалами особової справи спостерігається, що позивач при перебуванні в ОСОБА_3 користувався усіма правами та обов`язками, мав доступ до державних інституцій, до житла та роботи. Позивач мав можливість вільного переміщення територією Сенегалу, не зазнаючи порушень власних прав, які б мали характер особистої дискримінації. Судова колегія також враховує, що в протоколі співбесіди від 22.09.2020 Ндяє ОСОБА_2 вказано про неможливість доведення своєї належність до ЛГБТ (т.1, а.с. 119). Він зазначив, що не приймав участі у відповідних парадах, ані в Сенегалі, ані на території України, не цікавиться подіями, що пов`язані із спільнотою ЛГБТ в Україні (т.1, а.с. 117). Судова колегія враховує, що у позивача не було проблем як з виїздом з країни громадянської належності, так і отриманням візи до України (т.1, а.с. 117, т.2, а.с. 97). Суд першої інстанції вірно звернув увагу, що позивачем нових обставин переслідувань в порівнянні з першим зверненням до відповідача 12.12.2019 не вказано. При цьому, в рамках розгляду справи №420/212/20, зокрема, в постанові П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24.06.2020 сформовано висновки, що зазначені ОСОБА_1 обставини переслідувань є непереконливими та як наслідок такими, що не дають підстав вважати його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Відмовляючи в задоволені позовних вимог в рамках розгляду справи №420/212/20 судом вже встановлювалася наявність суперечностей у викладених історіях переслідування позивача, а також відсутність жодних доказів, підтверджуючих його побоювання. Вищенаведене з урахуванням відсутності нових обставин переслідувань додатково вказує на необґрунтованість заяви-анкети позивача від 07.09.2020 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Слід зазначити, що на території Сенегалу наразі немає війни, під час проживання там позивач не був причетний до насильницьких зникнень та викрадень, не був причетний до свавільних арештів, затримань, позасудових рішень на території Сенегалу, органи державної влади наразі функціонують, позивач мав можливість вільного доступу до державних, комерційних, медичних установ під час проживання на Батьківщині, міг вільно переміщуватися територією Сенегалу, регіон постійного проживання забезпечений водою та електричною енергією, на території громадянської належності позивач мав роботу (арк. 7,8 протоколу співбесіди від 22.09.2020), мав доступ до отримання освіти на території Сенегалу (арк. 9 протоколу співбесіди від 22.09.2020). Не може бути залишеним поза увагою і той факт, що в протоколі від 22.09.2020 (т.1, а.с.110) позивач зазначає, що прагне отримати відповідні документи, легально проживати та працювати на території України. Разом з тим, сімейні або інші причини особистого характеру, прагнення змін та покращення рівня життєвих умов, коли особа переїжджає виключно з економічних міркувань, свідчать, що така особа є економічним мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Судова колегія враховує, що як первісне звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області 12.12.2019, так і повторне 07.09.2020 відбулися із значними зволіканнями. Вперше він звернувся через три з половиною місяці після перетину кордону України, повторно через два з половиною місяці з дня набрання рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі №420/212/20 законної сили, яким у задоволені позову ОСОБА_1 щодо оскарження наказу про першу відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовлено. Суд першої інстанції також вказував на зволікання позивача із зверненням щодо отримання статусу біженця, проте останнім до суду апеляційної інстанції жодних пояснень та обґрунтованих доводів на спростування вказаних висновків не надано. Стосовно доводів апелянта, що відповідачем не досліджено належним чином інформацію по країні походження, судова колегія зазначає наступне. Як вбачається з висновку від 25.09.2020, відповідачем досліджено інформацію по країні походження позивача та встановлено, що ОСОБА_3 є однією з найдемократичніших країн Африки та ним здійснюється кроки щодо вирішення питань, в тому числі, дискримінації пов`язаної із сексуальною орієнтацією. В свою чергу ОСОБА_1 у позовній заяві та апеляційній скарзі не вказано жодного посилання на будь-яку інформацію про його країну походження, яка могла б спростувати висновок міграційного органу про очевидну необґрунтованість звернення позивача. Доводи апелянта, що подана ним заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не носить характеру зловживання у розуміння п. 6 ст. 8 Закону України № 3671-VI , не спростовують факт необґрунтованості даної заяви. Ураховуючи викладене, судова колегія зазначає, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань та реальної небезпеки для останнього стати в Республіці Сенегал жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. За таких обставин, наказ Головного управління ДМС України в Одеській області від 25 вересня 2020 року № 184 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» прийнятий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття. Оцінюючи викладене в сукупності, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно та у достатньому обсязі встановив обставини справи, і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ст.316 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Підстав для скасування чи зміни постанови суду першої інстанції колегія суддів не вбачає, а доводи апеляційної скарги вважає такими, що висновків суду не спростовують. Судова колегія зазначає, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, що підтверджується ухвалою суду про відкриття провадження від 12.10.2020. Тому постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена лише з підстав, передбачених пп. "а"- "г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Керуючись ст.ст.308,310,315,316,321,322,325,328 КАС України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України. Повний текст постанови складений та підписаний колегією суддів 18 лютого 2021 року. Головуючий: Н.В.Вербицька Суддя: О.В.Джабурія Суддя: К.В.Кравченко