Постанова 4851 № 520/10698/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 квітня 2020 р.Справа № 520/10698/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Жигилія С.П., Суддів: Русанової В.Б. , Перцової Т.С. , за участю: секретаря судового засідання - Ващук Ю.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 року (суддя Спірідонов М.О.; м. Харків; повний текст рішення складено 10.02.2019) по справі № 520/10698/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, ВСТАНОВИВ: Позивач - ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд: - скасувати рішення Державної міграційної служби України № 323-19 від 20.09.2019 року; - зобов`язати Головне Управління державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, буд. 24) про скасування рішення - відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги позивач зазначає, що ним було надано усі відомості, які він мав у своєму розпорядженні, але суд неправомірно поклав обов`язок доказування повністю на позивача. Апелянт наголошує, що обов`язок доказування у відповідній категорії справ покладається на відповідача та третю особу, які, у разі прийняття рішення про відмову, мають спростувати факти, надані заявником, які відповідач вважає неправдивими. При цьому, шукач притулку повинен лише обґрунтувати своє звернення. Апелянт вважає, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки позивач має об`єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров`я в умовах переслідування, дискримінації, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання через свою сексуальну орієнтацію, а тому позов підлягає задоволенню. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Розгляд справи проведено за відсутності сторін, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу у відповідності до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1, 21 березня 2019 року звернувся до відповідача із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також під час розгляду справи встановлено, що позивач зазначає, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , у с. Мутанхаунга, обл. Хурунгве, Республіка Зімбабве. За походженням ОСОБА_1 африканець, належить до етнічної групи народу банту, а саме шона, християнин-католик за релігійними переконаннями. Позивач, громадянин Республіки Зімбабве ОСОБА_1 в своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту повідомив, що з с. Мутанхаунга, обл. Хурунгве, разом з батьками переїхали до м. Гоукве, а потім до м. Гверу, де вже постійно проживав з матір`ю, оскільки батько помер у 2003 році. Повну середню освіту він отримав в середній школі «Флетчер» м. Гверу, Республіка Зімбабве у 2016 році. Також під час розгляду справи судом встановлено, що в зазначеній вище заяві-анкеті від 21.03.2019 року позивач зазначив, що з 17 річного віку почав відчувати, що він не такий як всі чоловіки та почав відчувати, що має сексуальній потяг не до жінок, а до чоловіків та зрозумів, що він нетрадиційної орієнтації, та відноситься до спільноти ЛГБТ. Позивач, відчуваючи дискомфорт пов`язаний з тим, що його однокласники та інші учні дізнаються про його сексуальну орієнтацію вирішив переїхати на навчання до України. Отримавши запрошення на навчання від «Української медичної стоматологічної академії», яка знаходиться в м. Полтава, Україна, позивач почав оформлювати візу, термін дії візи був з 06.04.2017 до 20.05.2017. Національний паспорт громадянина Республіки Зімбабве, ОСОБА_1, вже мав, оскільки оформлював його ще 26.09.2012 року (DN016422 - додано фотокопію до матеріалів справи). Також позивачем було зазначено, що виїхав до України не одразу, оскільки у його матері не було достатньо коштів, щоб оплатити навчання позивачу в Україні. Тому, тільки після того, як грошові кошти були зібрані, позивач 18.05.2017 року вилетів з міжнародного аеропорту м. Хараре, Республіки Зімбабве, транзитом через Південну Африку та Туреччину прибув в міжнародний аеропорт «Бориспіль» м. Києва, Україна, 19.05.2017 року. В аеропорту «Бориспіль» його ніхто не зустрічав, тому він своїми силами дістався до міста Полтава, де вже на автовокзалі його зустрічав чоловік, який займався його справою на навчання. Заявник повідомив, що по прибуттю він оплатив грошові кошти за навчання, однак до навчання ОСОБА_1 так і не приступив. Окрім того віза, на підставі якої заявник прибув до України закінчилась. Таким чином, за рекомендацією своїх друзів, позивач прийняв рішення виїхати до міста Харкова, оскільки саме в цьому місті, за словами позивача. йому допоможуть вирішити його проблеми. Також позивачем в заяві-анкеті зазначено, що 13 грудня 2017 року він згубив свій національний паспорт. За рекомендацією друзів, наступного дня заявник звернувся до Київського відділу ГУ Національної поліції в Харківській області з заявою про втрату документу. Новий паспорт громадянина Республіки Зімбабве не отримував, оскільки боявся звертатися в посольство своєї країни, оскільки думав, що його змусять повернутися на батьківщину. Крім того під час розгляду справи судом встановлено, що у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначає, що основними причинами, які перешкоджають його поверненню до країни постійного проживання, є те, що він нетрадиційної орієнтації, а саме те, що він відноситься до спільноти ЛГБТ. У своєму зверненні від 21.03.2019 року ОСОБА_1 вказує, що культура, традиції та закони Республіки Зімбабве не дозволяють конкретних дій, у зв`язку з якими позивач буде обмежений у своїх правах. Обмеження своїх прав, позивач пов`язує, з тим, що він гомосексуаліст. У ході співбесіди проведеної працівником відповідача з позивачем 08.04.2019 року, ОСОБА_1 повідомив, що «...Мое возвращение на родину, может сопутствовать моєму аресту, потому что в моей стране запрещено гомосексуализм. Мне не так страшно попасть в тюрьму, как мне страшнее высказывание людей в мою сторону. И полиция очень жестко относится к гомосексуалистам, потому что они применяют физическое насилие. Это все...». Рішенням Державної міграційної служби України № 323-19 від 20.09.2019 року позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернувся за їх захистом до суду. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про непов`язаність обґрунтованих побоювань позивача повернутися до країни громадянської належності із бажанням проживати в Україні, тому відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, а відмова в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлена рішенням ДМС України № 323-19 від 20.09.2019 року, обумовлена наявністю підстав, та є такою, що винесена в межах чинного законодавства України. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 08.07.2011р. №3671-VI. Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 4 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Згідно із ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 7 статті 7 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Відповідно до Директиви Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Вказані висновки узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 19.09.2018 року по справі №815/2736/17. Згідно із ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Статтею 27 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Згідно ч.ч.2 та 3 ст. 10 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. Відповідно до п. 2.1 "Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом ( 3671-17 ): а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону ( 3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Пунктом 2.4 та п. 2.5 згаданих вище Правил, у разі наявності передбачених Законом (3671-17) підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. У разі використання заявником права на оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби невідкладно видає такому заявникові під підпис довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні. Підставою для видачі зазначеної довідки є відповідне доручення Державної міграційної служби України або, у випадку оскарження в судовому порядку, відмітка (штамп) суду про прийняття позовної заяви, оригінал чи належним чином завірена копія ухвали суду про відкриття провадження у справі, належним чином оформлена судова повістка. Довідка видається строком на два місяці з подальшим щомісячним продовженням її дії на весь час розгляду скарги. Одночасно орган міграційної служби роз`яснює особі порядок реєстрації за місцем тимчасового проживання. Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: - всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; - відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди; - особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди. Той факт, що заявник вже був об`єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду. У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником. Судовим розглядом встановлено, що позивач прибув до України 19.05.2017 року з метою навчання, однак до навчання так і не приступив. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся вперше лише 21.03.2019 року. Отже, позивач покидав територію країни походження добровільно, свідомо обираючи країну вибуття та маючи дозвіл на виїзд. При цьому, метою виїзду з країни походження було здобуття освіти за кордоном. Також колегія суддів вважає доцільним посилання суду першої інстанції на позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 (справа № 820/1502/17), стосовно того що, про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження свідчить дата звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка є значно пізнішою від дат їх прибуття в Україну. Із дослідженої судом особової справи позивача встановлено, що позивач, звертаючись до відповідача із заявою, вказав на побоювання повернутися до країни походження через те, що закони Республіки Зімбабве не дозволяють конкретних дій, у зв`язку з якими заявник буде обмежений у своїх правах. Обмеження своїх прав, заявник пов`язує, з тим, що він відноситься до спільноти ЛГБТ. В ході проведених із заявником співбесід виявлено наявність розбіжностей у твердженнях останнього (а.с. 111-112). Крім того, після того як заявник надав до ГУ свій новий національний паспорт громадянина Республіки Зімбабве, ІНФОРМАЦІЯ_2 він звернувся до Комунального підприємства «Щасливе місто», з метою надання послуги з організації проведення державної реєстрації шлюбу. Таким чином, громадянин Республіки Зімбабве 03.07.2019 року вступив в шлюбні стосунки з громадянкою Азербайджанської Республіки, про що свідчить надана копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 03.07.2019 року. Тобто заявник виявив добровільну волю на укладення шлюбу, повідомляючи про цей факт та долучаючи копію документа до Головного управління під заяву від 03.07.2019. Крім того, матеріали особової справи позивача, не містять доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Зазначені докази, щодо загрози життю та здоров`ю позивача у випадку повернення його до країни походження не були надані позивачем і до суду. Отже, заявник не довів, що він належить до категорії ЛГБТ, а саме те, що він гомосексуаліст за сексуальною орієнтацією, та потребує міжнародного захисту згідно з нормами Женевської Конвенції «Про статус біженців» 1951 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Таким чином, можна зробити висновок, що заявлене побоювання ОСОБА_1 у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазнати переслідування у країні своєї громадянської належності у зв`язку з тим що він гомосексуаліст та відноситься до категорії ЛГБТ не знайшло свого підґрунтя, як з суб`єктивної так і з об`єктивної сторони, окрім того, в заяві-анкеті та у ході співбесід заявник надавав різну, суперечливу інформацію. З цих підстав та з урахуванням того, що ОСОБА_1 до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належав, до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був, відповідач дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань на батьківщині та про будь-які ґрунтовні підстави для побоювання зазнати будь-якої шкоди в Республіці Зімбабве. Згідно з Позицією УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з тим, як встановлено в ході судового розгляду справи, позивач не надав інформацію про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням йому фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності, не обґрунтував та не вказав неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Таким чином, з огляду на все викладе вище, колегія суддів вважає, що відповідачем належним чином проаналізувало всі подані позивачем відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону прийнято правомірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії належним чином не обґрунтовані, не підтверджені наявними матеріалами справи та задоволенню не підлягають. У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 року по справі № 520/10698/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Відповідно до ч. 3 Розділу VI "Прикінцеві положення" КАС України, cтрок, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Головуючий суддя (підпис)С.П. Жигилій Судді(підпис) (підпис) В.Б. Русанова Т.С. Перцова Повний текст постанови складено 13.04.2020 року