Постанова 4851 № 520/6823/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 січня 2021 р.Справа № 520/6823/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бартош Н.С., Суддів: Григорова А.М. , Подобайло З.Г. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Зінченко А.В.) від 04.08.2020 року (повний текст рішення складено 11.08.20 року) по справі № 520/6823/2020 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив: - скасувати рішення ДМС України від 23.04.2020 р. № 66-20; - скасувати наказ ГУ ДМС у Харківській області від 06.02.2020р. № 54 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України у Харківській області прийняти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог вказує, що оскаржувані рішення та наказ відповідачів є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась в країні походження, оскільки відповідачем не враховано Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Єменську Республіку, не враховано практику Європейського суду з прав людини. Позивач вказує, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 04.08.2020 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Вказує, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про правомірність відмови позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту. Зазначив, що судом першої інстанції не було враховано, що з моменту попереднього звернення позивача з`явилась велика кількість інформації, яка свідчить на корить висловлених тверджень щодо існування загрози життю, безпеці та свободі позивача у країні громадянської належності через існування ситуації загальнопоширеного насильства та системного порушення прав людини. ДМС України подано відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. В судовому засіданні представник відповідачів проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Позивач та його представник у судовому засіданні підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено під час розгляду справи, позивач є громадянином Єменської Республіки, прибув до України у жовтні 2013 з метою навчання у вищому навчальному закладі з території Королівства Саудівська Аравія. 20.08.2018 року позивач звернувся до ГУ ДМСУ в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС України від 25.02.2019 року №40-19 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач оскаржив його у судовому порядку. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2019 року по справі №520/2352/19, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09.07.2019 року та постановою Верховного Суду від 05.12.2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено. 06.02.2020 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМСУ в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 06.02.2020 року позивач отримав повідомлення ГУ ДМСУ в Харківській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 9 від 06.02.2020 року, яким повідомлено, що згідно з частиною 6 статті 5 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту наказом ГУ ДМС України в Харківській області № 54 від 06.02.2020 р. позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодився із вказаним рішенням, позивач направив скаргу до ДМС України, у якій просив скасувати вищевказаний наказ про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 26.05.2020 року позивачем отримано повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області №40 від 12.05.2020р., в якому було зазначено, що ДМС України прийнято рішення від 23.04.2020 р. № 60-20 про відхилення його скарги на рішення ГУ ДМС України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись із вказаними рішеннями, позивач звернувся до суду із даним позовом. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов до висновку про їх необґрунтованість. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наступне. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 08.07.2011р. № 3671-VI (далі - Закон України № 3671-VI). Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 4 статті 1 Закону України №3671-VI передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Згідно із ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 7 статті 7 Закону України №3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до пункту 195 вказаного Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, врегульована нормами Правил, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011 (далі - Правила). Відповідно до пункту 2.1 Розділу ІІ Правил, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом N 3671-VI, в тому числі, перевіряє дотримання заявником передбаченого ст.5 цього Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; а також протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Нормами частини шостої статті 5 Закону N 3671-VI встановлено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно пунктом 2.4 Розділу ІІ Правил у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: - видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; -вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. Як встановлено під час розгляду справи, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вперше звернувся 20.08.2018 року. Рішенням ДМС України від 25.02.2019 року №40-19 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач оскаржив його у судовому порядку. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.04.2019 року по справі №520/2352/19, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09.07.2019 року та постановою Верховного Суду від 05.12.2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанції Верховний Суд вказав, що позивачем ні під час співбесіди, ні під час розгляду справи судом не зазначено на чому саме ґрунтуються його побоювання щодо можливої загрози його життю. Позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів ведення ним (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної, суспільної або релігійної діяльності як на території Батьківщини, так і на території інших країн. Доказів належності позивача до певних політичних партій, суспільних рухів, соціальних прошарків тощо також до матеріалів справи не подано. Також, Суд зазначив про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту. Наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону N 3671-VI. Подібна правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема, у постанові від 05 квітня 2018 року по справі № 815/170/17. При таких обставинах Верховний Суд дійшов висновку, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових доказів наявності погроз у її бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо її слів. Позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію країни добровільно. Згідно з положеннями статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26.06.2013 "Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)" з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду. На основі проведення порівняльного аналізу положень Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС "Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту" №2013/32/ЕU від 26.06.2013 та норм національного законодавства у вказаній сфері можна дійти висновку, що "повторна заява" означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та частини першої статті 1 Закону N 3671-VI, після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин. Поняття "нові обставини" може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 20.05.2020 року по справі №826/11556/17, яка в силу вимог ч. 5 ст.242 КАС України має бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. На думку позивача, при повторному зверненні існують передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки вказані у першому зверненні умови змінилися. Натомість, колегія суддів зазначає, що у повторній заяві позивач наводить факти і підтверджує їх матеріальними елементами, які тотожні відомостям, що спростовні під час судового розгляду в межах розгляду справи № 520/2352/19 під час провадження за попередньою заявою. Будь-яких інших посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено. У зв`язку з цим, слід зазначити, що нові умови, які з`явилися у правовій дефініції "додатковий захист" можуть бути застосовані лише у випадку наявності загрози життю, безпеці чи свободі заявника, оскільки вони є похідними від вказаних обставин. Проте наведений елемент (наявність особистої загрози життю, безпеці чи свободі заявника) визнано недостовірним, тому він не може бути взятим до уваги. На підставі вищевикладеного, оскільки передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI умови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не змінились у період з першого звернення, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість відмови позивачу у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Положеннями ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення. Колегія суддів відхиляє доводи заявника апеляційної скарги щодо не дослідження інформації про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних реальних побоювань позивача стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності, оскільки інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Зазначена позиція відображена у постановах Верховного Суду від 29.05.2020 року у справі №420/6199/18, від 15.10.2019 у справі №420/5266/18 та від 04.03.2019 року у справі № 815/1190/17. При цьому, позивач ані під час повторного звернення із заявою, ані під час судового розгляду справи не зазначив, які саме умови змінились за період з першого звернення, за яким йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Судова колегія посилання апелянта на факт смерті родича, як на одну з нових змін та умов після попереднього прийняття рішення про відмову в наданні статусу біженця, розцінює як підтвердження наявності збройного конфлікту в Ємені, а не наявність цих змін та умов для прийняття його заяви відповідачем. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують з наведених вище підстав. Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (№ 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (№ 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні. Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.08.2020 року по справі №520/6823/2020 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді(підпис) (підпис) А.М. Григоров З.Г. Подобайло Повний текст постанови складено 25.01.2021 року