Постанова 4855 № 640/14202/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/14202/20 Суддя (судді) першої інстанції: Качур І.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів : головуючий суддя Грибан І.О., судді: Кузьмишина І.О., Лічевецький І.О. розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Громадянки Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом Громадянки Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - УСТАНОВИВ : Громадянка Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області в якому просила: - визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія, ОСОБА_1 . - зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія, ОСОБА_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 квітня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, в якій просить рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 квітня 2021 року скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. В апеляційній скарзі позивач вказує, що шукач притулку не повинен щось доводити, позивач має обов`язок подачі фактів та доказів, які є у його розпорядженні, а обов`язок доказування це зовсім інше поняття, і цей обов`язок вже лежить на відповідачу, який має спростувати факти, надані позивачем, які, на погляд ДМС України, є неправдивими, в свою чергу, пояснення заявника і є доказ. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 травня 2021 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Громадянки Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 квітня 2021 року та на підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України призначено справу до апеляційного розгляду у порядку письмового провадження. 27.05.2021 до суду апеляційної інстанції від Державної міграційної служби України надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 квітня 2021 року залишити без змін. Переглядаючи справу за наявними в ній доказами та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на таке. Судом першої інстанції з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - м. Дессе, Ефіопія, країна громадянської належності - Ефіопія, країна постійного проживання - Ефіопія, національність - тиграй, віросповідання - християнство (православ`я), знання мов - амхарська (рідна), англійська (вільно), тигринья (пасивна розмовна), відношення до військової служби - невійськовозобов`язана, сімейний стан - неодружена. 17 червня 2020 року Позивач отримала Повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (надалі за текстом позову - Третя особа) № 190 від 15.06.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте на підставі рішення Державної міграційної служби України (надалі за текстом позову - Відповідач) № 214-20 від 09.06.2020. Позивачеві було відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Не погоджуючись із таким рішенням Позивач подала скаргу до Державної міграційної служби України на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач, не погоджуючись з вказаними рішеннями відповідачів, вважаючи їх протиправними, звернувся до суду з даним позовом. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, що має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через релігійні причини та систематичне порушення прав людини і змушена покинути країну походження, оскільки не може користуватися захистом цієї країни. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись з заявою до Управління ДМС України в Київській області про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем не надано пояснень чи доказів, щодо побоювань стати жертвою збройного конфлікту чи переслідувань. Водночас, доводи позивача про реальний обґрунтований ризик зазнати в країні походження жорстокого та принижуючого поводження, не знайшли свого підтвердження у зібраних та досліджених судами доказах. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем обґрунтовано прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі. Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною п`ятою статті 5 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до частини шостої статті 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Так, за змістом частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - м. Дессе, Ефіопія, країна громадянської належності - Ефіопія, країна постійного проживання - Ефіопія, національність - тиграй, віросповідання - християнство (православ`я), знання мов - амхарська (рідна), англійська (вільно), тигринья (пасивна розмовна), відношення до військової служби - невійськовозобов`язана, сімейний стан - неодружена. Позивач стверджує, що є громадянкою Ефіопії, на підтвердження чого документів не надала, оскільки, з її слів, паспорт було втрачено на території України (вилучено обманним шляхом невідомою особою, яка за грошову винагороду допомагала позивачу легально перетинати кордони країн). Вищу освіту здобула в Університеті м. Діре-Дауа, Ефіопія ( Dire Dawa University ) та отримала диплом бакалавра економічних наук у 2011, на підтвердження чого надала вказаний диплом із додатком до нього. В Ефіопії позивач працювала репетитором з математики та англійської мови впродовж 2010-2015 (самозайнятість). Як повідомляє позивач вона народилася у м. Дессе (Ефіопія) та проживала там з батьками до 11 років (2000). Однак внаслідок ефіопсько - еритрейського конфлікту 1998- 2000 років її батьки еритрейського походження зникли (були примусово повернуті до Еритреї ), після чого позивач проживала в родині сусідів у м. Аддіс-Абеба до 2007, де зазнавала сексуального насилля з боку чоловіка - господаря будинку, який займався незаконною діяльністю (обмін валют на «чорному ринку»). Як стверджує позивач, вона таємно покинула родину сусідів у 2007 та переїхала до м. Мека, де проживала та навчалася у католицькій школі до 2009, після чого проживала в м. Діре-Дауа, де здобула вищу освіту та у подальшому працевлаштувалася. Зі слів позивача, у березні-квітні 2018, повертаючись з роботи, вона отримала усні погрози від невідомої особи, адресантом яких, на думку заявниці, був господар будинку, з боку якого вона зазнавала сексуального насилля. Саме це, як повідомляє позивач змусило її покинути країну громадянської належності. 01.12.2018 згідно слів позивача вона легально вибула з Ефіопії повітряним шляхом, країна призначення - Німеччина. Прямуючи через транзитну країну Туреччину (м. Стамбул), 02.12.2018 позивач прибула до України (м. Львів). 16.04.2019 позивач звернулася за захистом до органів міграційної служби України, вказавши, що в інших країнах або регіонах України за захистом раніше не зверталась. Причиною звернення за захистом в Україні у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява) вказувала загрозу бути вбитою у випадку повернення до країни громадянської належності через прагнення агента переслідування змусити її мовчати про події у минулому. В ході аналізу повідомлених заявником фактів Державною міграційною службою України встановлено ряд суттєвих непослідовностей та суперечностей, які впливають на загальну оцінку правдоподібності заяви шукача захисту під час розгляду його скарги. В ході співбесід від 24.04.2019 та від 09.07.2019 заявник повідомляє, що у 2000, коли вона знаходилась у школі, її батьків, еритрейців за походженням, схопила поліція Ефіопії і змусила виїхати до Еритреї у зв`язку з конфліктом між вказаними країнами, про що шукачка захисту дізналася від сусідки, яка і запропонувала позивачу, жити в їх родині. Такі твердження заявника виглядають непереконливими, зокрема, з огляду на те, що їй невідомо про наявність у її батьків документів громадян Ефіопії, а також про те, чому поліція схопила батьків з метою примусового повернення, а їх неповнолітню дитину (тобто, заявника), громадянку Ефіопії, залишили без офіційного опікуна та житла, оскільки, зі слів, позивача, уряд привласнив будинок її батьків. Наявна інформація по країні походження (далі - ІКП) та інформація з відкритих джерел підтверджує факт існування конфлікту між згаданими країнами та витіснення населення Еритреї зі спірних територій: «Появление Эритреи отрезало Эфиопию от портов на Красном море, а после введення в 1998 году Асмзрой собственной валюти - накфьг - и установлення високих пошлин за транзит эфиопских товаров в эритрейский порт Ассаб, начались сначала конфликты, а затем (с мая 1998 г.) крупная война. [...] В основном конфликт возник из-за спорного региона Бадаме , находящегося примерно в 100 милях к востоку от Судана. В 1990-ые годы многие бывшие эфиопские партизани переселились в Бадаме и занялись там фермерством на небольших участках земли, вытесняя многих проживающих там эритрейских крестьян. К августу 1997 года эфиопские вооруженные сили вигнали гражданских эритрейских администраторов из деревни Бада . В октябре 1997 года Эфиопия випустила новую официальную карту, на которой Бада вместе с большей частью региона Бадаме были обозначены как эфиопская территория». ІНФОРМАЦІЯ_2 У ході розгляду заяви позивача відомо, що вона народилася та проживала з батьками у м. Дессе, звідки, з її слів, їх у 2000 витіснили у ході конфлікту. Відповідно до цитованої вище інформації, витіснення еритрейців відбувалося фактично до початку військового конфлікту, з 1990 по 1997, виключно зі спірного регіону Бадме (Васіте , нині є територією Еритреї), відстань від якого до м. Дессе складає близько 766 км, а не як стверджуэ заявник, з м. Дессе, у 2000 році. Враховуючи вищевикладене, немає вагомих підстав вважати, що в разі повернення до Ефіопії буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявниці та інші суттєві порушення прав людини або заявниця зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Ефіопії. Жодних переконливих конкретних фактів особистого переслідування або загрози застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання заявницею не було надано та не повідомлено. Отже, серед фактів, повідомлених позивачем, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону. Таким чином, причини, які позивач вказує, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами та доказами. Як вбачається з анкети позивача, позивач безперешкодно та легально виїхав за межі території країни громадянської належності, адже мав дозвіл влади на виїзд з країни. У даному контексті суд зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині. Крім того, позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких він не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Як вбачається з матеріалів справи, звернення до органів ДМС пов`язане не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно з пошуком шляхів легалізації в країні з кращою економічною ситуацією. Якщо особа переїжджає виключно через економічні причини, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем. Таким чином, у розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН позивача можна класифікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні "біженець", добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов`язано з бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Водночас, правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами, а не Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З аналізу особової справи позивача можна дійти висновку, що вона не обґрунтувала наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавала жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства). Позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження. За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Стосовно шукача захисту ніколи не висувалися офіційні звинувачення за політичними мотивами в країні громадянської належності. За наведеного, на думку суду, відсутні підстави вважати, що позивач може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи. За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 329, 331 КАС України, суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Громадянки Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України. Головуючий суддя І.О. Грибан Судді О.М. Кузьмишина І.О. Лічевецький (повний текст постанови складено 30.06.2021р.)