Постанова 4851 № 520/10668/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2021 р.Справа № 520/10668/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Рєзнікової С.С., Суддів: Бегунца А.О. , Мельнікової Л.В. , за участю секретаря судового засідання Машури Г.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.02.2021, головуючий суддя І інстанції: Мар`єнко Л.М., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 18.02.21 по справі № 520/10668/2020 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд: - скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.07.2020 року №276-20; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти стосовно позивача рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем зазначено про протиправність оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 07.07.2020 року №276-20. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15.02.2021 в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, згідно з якою апелянт просить суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Третя особа не скористалась своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач, ОСОБА_1 , громадянка Республіки Гана, 04.10.2019 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 28.07.2020 позивач отримала повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 83 від 27.07.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У повідомленні зазначено, що підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є рішення Державної міграційної служби України №276-20 від 07.07.2020. Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції та надаючи правову оцінку спірним правовідносинам зазначає наступне. Відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Згідно з п. 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження Як свідчать матеріали справи, позивач повідомила, що середню освіту отримувала в школі, яка знаходиться в місті Кумасі, Гана. У перший клас Римсько-Католицької підготовчої школи «Гуд Шеперд» заявниця пішла в 2000 році, коли їй було 6 років, а закінчила підготовчу школу в 2007 році, у віці 11 років. В 2008 році позивач перейшла до старшої Римсько-Католицької школи «Гуд Шеперд», де провчилась до 2011 року. З 2011 по 2014 рік позивач навчалась в вищій школі « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Після отримання повної середньої освіти в країні походження, позивач повідомила, що виїхала до України з метою навчання (отримання вищої освіти), оскільки, зі слів, в Україні навчався її двоюрідний брат. Після отримання візи України позивач автобусом виїхала з міста Кумасі до міста Аккра, 08.10.2015 року покидає країну громадянської належності та повітряним шляхом, транзитом через Туреччину прибуває 09.10.2015 до України, а саме в місто Дніпро. Зі слів позивача в аеропорту її зустрів двоюрідний брат, який її автобусом відвіз до міста Харків та допоміг з реєстрацією в університеті. Судовим розглядом встановлено, що позивач в період з 26.10.2015 по 01.07.2019 навчалась в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна (далі - ВНЗ). У зв`язку із зарахуванням до університету, позивач документована посвідкою на тимчасове проживання в України серії НОМЕР_1 , терміном дії до 26.10.2018 та 03.01.2019 здійснено обмін посвідки на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_2 , терміном дії до 17.07.2019. За невиконання вимог навчального плану, а саме за академічну неуспішність та за порушення умов контракту, а саме за фінансову заборгованість, позивача наказом від 01.07.2019 №2201-3/429 відраховано з ВНЗ. 11.07.2019 ГУ ДМС України в Харківській області прийнято рішення щодо скасування вищезазначеної посвідки на тимчасове проживання в Україні у зв`язку з відрахуванням іноземця з ВНЗ згідно наказу №2201-3/429 від 01.07.2019. В подальшому позивач поновилась для навчання до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, та у 2021 році закінчує навчання. До відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІОБГ ГУ ДМС України в Харківській області до заяви-анкети 04.10.2019 позивач надала паспорт № НОМЕР_3 виданий Аккра 03.09.2018 з терміном дії до 02.09.2023, з нотаріально завіреними перекладом сторінок паспорту на українську мову; паспорт № НОМЕР_4 виданий ОСОБА_2 10.10.2014 з терміном дії до 09.10.2019 з нотаріально завіреними перекладом сторінок паспорту на українську мову. Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, на підставі ч. 2 ст. 2, ст. ст. 5, 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на виконання наказу МВС України від 07.09.2011 № 649, наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 04.10.2019 № 511, заяву ОСОБА_1 прийнято до попереднього розгляду та заявниця документована довідкою про звернення за захистом в Україні №010703 від 04.10.2019. У своєму зверненні від 04.10.2019 заявниця вказує, що на даний момент в країні її громадянської належності для неї існує небезпека через погіршення ситуації в країні її походження: «У столиці ОСОБА_3 сталася невдала спроба державного перевороту. Через спробу перевороту може виникнути загальна нестабільність в країні в цілому. Оскільки це запланована річ, неясно коли можлива атака, такого роду може статися з моєю країною. Нерегулярні протести серед чиновників політичних партій та деяких керівників, після сумнівних політичних коментарів, які викликають заворушення у моєму місті, викликають нестабільність.» Крім того, позивач повідомила, що в ОСОБА_4 наразі почастішали випадки викрадення людей, здебільшого жінок: « ОСОБА_5 в останні місяці різко зросла кількість викрадень, що викликало хвилю занепокоїть як серед іноземців, так і серед місцевих жителів. Особливо це стосується жінок. Зростаюча кількість викрадень є дуже тривожним, викликає страх і паніку...» В заяві-анкеті та в співбесідах позивач повідомляла, що боїться бути викраденою, через те що наразі в ОСОБА_6 почастішали викладення людей, а саме жінок. Проте, про будь-яке застосування фізичної сили, переслідування до себе або родичів, знайомих в ОСОБА_7 заявниця не повідомила. Відповідно до пункту 51 Керівних положень УВКБ ООН по процедурам і критеріям визначення статусу біженця відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року (далі - Керівництво), не існує загально визначеного поняття «переслідування». Зі статті 33 Конвенції 1951 року можна зробити висновок, що загроза життю і свободі з причини раси, релігії, національності, політичних переконань або приналежності до будь-якої соціальної групи завжди є переслідуванням. Відповідно до статті 9 (1) Директиви 2011/95/Еи від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту, для того, щоб розглядатися як акт переслідування у значенні Статті 1 (А) Женевської конвенції, акт повинен бути достатньо серйозним за своїм характером або повторюваністю, щоб являти собою грубе порушення основних прав людини. Колегія суддів зазначає, що під час співбесіди заявниця не зазначила, що вона коли-небудь зазнавала фізичного насильства, переслідувань в Республіці Гана. Також в співбесіді від 18.10.2019 заявниця зазначила, що з її оточенням, родиною в ОСОБА_6 ніколи нічого не ставалося. Позивач лише визначила, що вона чула та читала в мережі Інтернет про випадки викрадень та лише побоюється, що це може з нею статися у разі повернення до країни походження. За інформацією ООН Рада з прав людини «Доповідь Робочої групи з універсального періодичного огляду: Гана»: «Щодо прав жінок і дітей Міністерство у справах жінок і дітей (МДЖД) відіграє провідну роль у заохоченні та розвитку прав жінок і дітей. Після прийняття Закону про побутове насильство і установи Секретаріату по питань побутового насильства Міністерство розробило національну політику і план дій на підтримку здійснення Закону про побутове насильство. Для широких верств населення, традиційних влади / овдовілих правительок, ЗМІ, поліції та інших зацікавлених сторін були організовані навчальні, просвітницькі та інформаційні заходи з питань побутового насильства і дискримінаційної практики по відношенню до жінок. Закон про побутове насильство був переведений на шість основних мов Гани, а саме: Нзем, га, тві, хауса, еве і дагбані, перекладений скорочений текст закону поширюється серед установ, населення та основних зацікавлених сторін. Гана твердо прихильна курсу на забезпечення прав жінок в питаннях, що стосуються успадкування та власності. В даний час на розгляді парламенту знаходяться два законопроекти: про майнові права подружжя і про порядок спадкування у разі відсутності заповіту. Міністерство юстиції, МДЖД і ряд організацій громадянського суспільства ведуть роботу з парламентським комітетом з тендерних питань та у справах дітей, з тим щоб ці законопроекти швидко стали законами.» З вказаної вище інформації, встановлено, що твердження викладені у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та інформація повідомлена особисто позивачем у ході співбесід, та під час судового розгляду справи щодо її побоювань зазнати фізичного насильства, переслідувань в Республіці Гана відповідно до викладеної інформації в пункті 3 цього Висновку має суперечливий, непослідовний та сумнівний характер та може вважатися неправдоподібною. Як вже вище зазначалось, позивач не довела, що може в майбутньому при поверненні до країни походження зазнати фізичного насильства та переслідування в країні громадської приналежності. Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно позивача. Позивач християнка, до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належала. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не була. З урахуванням вказаного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання її біженцем, відповідно до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Позивач перебуває за межами країни своєї громадянської приналежності, а матеріалами особової справи підтверджено, що позивач територію Республіки Гана залишила свідомо з метою отримання вищої освіти. Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає, що «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню». Директива Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/Еи від 13.12.2011 у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі:(а) смертна кара або приведення її у виконання; (Ь) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання заявника в країні походження та (с) серйозна і індивідуальна загроза життю або особистості цивільних осіб з причин повального насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту. Формування статті 3 Європейської Конвенції та статті 15 Директиви Ради Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/Еи співпадають з підставами для надання додаткового захисту у відповідності до п.13 частини 1 ст.1 ЗУ «Про біженці та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Тобто, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати статтю 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до країни походження, може вважатися такою, що потребує додаткового захисту. Позивач на батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягалась, з цих приводів державними органами не переслідувався. Отже, загроза життю, безпеці чи свободі заявниці в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня. Судом першої інстанції встановлено та не спростовано під час апеляційного розгляду справи, що позивач навчається в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна та закінчує навчання в 2021 році. Таким чином після того, як заявниця звернулась за міжнародним захистом в Україні та документована довідкою про звернення за захистом в Україні, вона поновилась на навчання до університету. Таким чином, суд зазначає, що причиною звернення ОСОБА_1 до міграційної служби не є потреба в захисті, шляхом визнанням біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а виключно спроба будь-якими шляхами легалізуватися на території України. Відповідно до пункту 62 Керівництва мігрант - «це особа, яка з причин, що відрізняється від містяться в визначенні, добровільно залишає свою країну, щоб оселиться в іншому місці. Він може бути рухається бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем». Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що у разі повернення до країни походження, життю, безпеці чи свободі заявниці не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тобто заявниця не підпадає під перелік підстав, викладених у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відтак відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За приписами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.02.2021 по справі № 520/10668/2020 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя С.С. Рєзнікова Судді А.О. Бегунц Л.В. Мельнікова Повний текст постанови складено 18.06.2021 року