Постанова 4854 № 420/5153/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 січня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5153/19 Головуючий в 1 інстанції: Вовченко О.А. Дата і місце ухвалення 05.11.2019р., м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Бойка А.В., суддів: Федусика А.Г., Шевчук О.А., розглянувши у в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 159 від 21.08.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Сенегалу ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2019 року у задоволенні заявленого позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове про задоволення позову, наголошуючи на неповному з`ясуванні судом першої інстанції всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, та порушення норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Сенегалу, уродженець м.Пікін, 05.08.2019 звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 21.08.2019 року т.в.о. заступника начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області - начальником відділу по роботі з шукачами захисту Андрєєвим Ю. було проведено з ОСОБА_1 співбесіду, за результатами якої складено відповідний протокол (а.с.101-114). Того ж дня, 21.08.2019 року, за результатами розгляду особової справи заявника №2019OD0156, а також на підставі проведених анкетування та протоколу співбесіди, управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмови громадянину Сенегалу ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.122-133). Вказаний висновок управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області обґрунтувало тим, що під час проведення процедурних заходів заявник чітко зазначив, що він не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства, віросповіданню, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. За результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи заявника неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань позивач за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Твердження заявника носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, заявник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, заявник не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Також, заявник не надав жодних документальних підтверджень або доказів висловленим побоюванням. Також зазначено, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду ОСОБА_1 з Сенегалу, небажання його повернення до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в У країні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Водночас, як зазначено у висновку, в твердженнях шукача захисту з приводу обставин ймовірного переслідування містяться розбіжності стосовно ключових елементів, що в сукупності з проаналізованими вище обставинами вказують на те, що заявник лише використовує історію вдаваного переслідування з метою обґрунтування причини звернення до ГУ ДМС України в Одеській області. На підставі висновку т.в.о. заступника начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області - начальником відділу по роботі з шукачами захисту, начальником Головного управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області видано наказ №159 від 21.08.2019 року (а.с.138) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Сенегалу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особова справа №2019ОD0156. Повідомлення від 21 серпня 2019 року №5/1-280 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було отримано ОСОБА_1 28 серпня 2019 року (а.с.9-10, 139-141). Не погоджуючись з прийнятим наказом Головного управління ДМС в Одеській області №159 від 21.08.2019 року, ОСОБА_1 оскаржив його до суду першої інстанції. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , з огляду на наступне: Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Сенегалу, уродженцем м.Пікін, департаменту Пікін, за національністю - сенегалець, за етнічною належністю - манджа, за віросповіданням - християнин-католик. Рідна мова - французька. Члени сім`ї, які не супроводжують заявника: ОСОБА_5 (мати), проживає в Сенегалі, м.Джігеншор, є домосподаркою; ОСОБА_6 (брат), проживає в Сенегалі, м.Дакар, не працює; ОСОБА_7 (сестра) проживає в Сенегалі разом з матір`ю у м. м.Джігеншор; ОСОБА_8 (сестра) проживає в Сенегалі разом з матір`ю у м. м.Джігеншор; ОСОБА_4 (батько) помер; ОСОБА_3 (вітчим) - курсує між Францією та Сенегалом, має посвідку на постійне проживання у Франції, працює зварювальником. Позивач на території Сенегалу не працював, так як навчався. ОСОБА_1 14.11.2013 року вперше виїхав з країни громадянської належності на підставі паспортного документу громадянина Сенегалу серії НОМЕР_1 та оформленої одноразової візи до України типу «Д» серії Y05644293 , востаннє виїхав до України на підставі паспортного документу громадянина Сенегалу НОМЕР_2 авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна). У Стамбулі перебував транзитом приблизно 12 годин. На території України позивач навчався протягом 2013-2014 років у м. Луцьку в Східноєвропейському національному університеті ім.Лесі Українки на підготовчому факультеті та протягом 2014-2016 років у м. Івано-Франківську в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу за спеціальністю - видобування нафти та газу. Звертаючись 05.08.2019 року до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також під час анкетування, позивач зазначив, що виїхав з країни громадянської належності через те, що в Україні проживав його друг ОСОБА_9 , громадянин Сенегалу, який знаходився на українській території легально, був студентом, та наразі проживає у Польщі. Також, на території України проживає дядько позивача, про що ОСОБА_1 дізнався лише після їх зустрічі. Після приїзду в Україну ОСОБА_1 протягом 2013-2014 років проживав у м. Луцьк, протягом 2014-2017 року - у м.Івано-Франківськ, а з 2017 року проживає у м.Одеса. Під час анкетування ОСОБА_1 зазначив, що він не зміг продовжити навчання та за порадою друга переїхав до Одеси, оскільки останній порадив, що саме тут можна знайти роботу. Позивач повідомив, що у нього не виникло проблем з виїздом за межі Сенегалу, та що візу до України він оформлював в посольстві України у м.Дакар (Сенегал) для того, щоб продовжувати навчання в Україні, про що і зазначив при перетині українського корону. Також, ОСОБА_1 зазначив, що він вирішив виїхати за межі Сенегалу, так як йому розповідали, що якщо людина навчається в Європі, то зможе знайти хорошу роботу на території Сенегалу. З відміток у паспортному документі позивача встановлено, що він вибував з території України 22.07.2016 року до м. Дакар (Сенегал) та в подальшому повернувся із Сенегалу до України (дата вибуття з м. Дакар (Сенегал) 02.02.2017 року. Позивач пояснив, що до Сенегалу він повертався оскільки захворів, а цю хворобу могли вилікувати лише в Сенегалі. На період повернення до Сенегалу проживав у м. Пікін за попередньою адресою проживання. На період повернення до Сенегалу суттєвих проблем не виникало, оскільки він не виїжджав до міста його батька. Заявник вирішив повернутись до України з метою продовження навчання. При зверненні ОСОБА_1 зазначив, що особисто він не був членом політичних, релігійних чи військових організацій, однак його батько був представником організації «Рух демократичних сил Казамансо» з 1988 року по 2005 рік, займався диверсійною діяльністю, розставляв міни, грабував автомобілі, які перетинали кордон Казамонсо. В подальшому, вказаний рук почав втрачати сили та батько позивача перейшов до урядових сил, які набирали потужності. Як пояснив ОСОБА_1 , «Рух демократичних сил Казамансо» є сепаратистським рухом, який боровся за відділення Казамансо від решти Сенегалу. Представники групи, з якою раніше співпрацював батько позивача дізнались, що він перейшов до центрального уряду та 13.07.2006 року прибули до його будинку, побили батька позивача та вбили його великим ножем «мачете». Позивач зазначив що він не бажає повертатись до Сенегалу, оскільки як йому повідомили, зважаючи на те, що батько зрадив сепаратистів, йому як чоловіку будуть мститися. З відомостей, повідомлених позивачем під час анкетування вбачається, що особисто по відношенню до заявника спроб помсти не приймалось, оскільки він в подальшому втік із зазначеного регіону і проживав в м. Дакар з 2002 року. В свою чергу, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI. Так, згідно ч. 1 ст. 5 вказаного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до ч. 1 ст. 8 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. За правилами ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. З наведеного вбачається, що підставами для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованість заяви, особи яка звернулась за захистом, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. При цьому, слід враховувати, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Разом із тим, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на батьківщині, які б послужили причиною його звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни його попереднього постійного проживання захищати права позивача від дискримінації та переслідувань. Вирішуючи справу, колегія суддів враховує, що позивач прибув в Україну легально, згідно повідомлених в анкеті відомостей, проживав протягом 2013-2014 років у м. Луцьку, де навчався на підготовчому факультеті Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, а протягом 2014-2017 років в м. Івано-Франківськ, де навчався в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу (протягом 2014-2016 років), а вперше звернувся до міграційного органу із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише у серпні 2019 року. Тобто, позивач, в порушення вимог ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», лише через 6 роки після прибуття в Україну звернувся за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області. Колегія суддів вважає, що ці обставини, а також факти безперешкодного повернення позивача до країни походження та перебування його у Сенегалі у період з 23.07.2016 року по 02.02.2017 року, вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідувань у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті, та свідчать, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадянської належності, а бажає залишитись в Україні для здобуття освіти, пошуку роботи тощо. Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом, який становить 6 років, ставить під сумнів реальність загрози життю позивача з тих обставин, що ним були повідомлені. При вирішенні справи, судом першої інстанції вірно враховано, що за твердженням позивача він побоюється стати жертвою переслідувань у країні свого громадянства - Сенегалі за те, що його батько був представником організації «Рух демократичних сил Казамансо» з 1988 року по 2005 рік, однак, в подальшому перейшов до урядових сил. Як пояснив ОСОБА_1 , представники групи, з якою раніше співпрацював батько позивача дізнались, що він зрадив їх, перейшовши до центрального уряду та 13.07.2006 року прибули до його будинку, побили батька позивача та вбили його. Позивач зазначив, що він як чоловік, побоюється стати жертвою помсти за дії батька. Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, згідно інформації, повідомленої заявником, його батька вбито у 2006 році, однак позивач до 2013 року проживав у Сенегалі та не зазнавав ані погроз, ані фізичного насильства з боку вищевказаних осіб. Також з пояснень встановлено, що родичі та члени сім`ї позивача, в тому числі його брат, знаходяться на даний час у Сенегалі та позивачем не повідомлялося про їх утиски, переслідування через події, які сталися, на теперішній час. З протоколу співбесіди від 21.08.2019 року судом першої інстанції вірно встановлено, що у позивача ніколи не виникало проблем з налагодженням соціальних зв`язків, населенням країни громадянської належності; у позивача не виникало конфліктів зі співгромадянами під час проживання на території Сенегалу; позивач та його близькі родичі не зазнавали та не мають обґрунтованих побоювань зазнати в подальшому проблем, пригнічень або дискримінації з боку органів державної влади країни громадянської належності; позивач мав доступ до отримання освіти на території Сенегалу; позивач мав можливість безперешкодного доступу до лікарень, державних та комерційних установ на території країни громадянської належності; позивач особисто вказує на відсутність елементів порушень його прав та прав його близьких родичів на території країни громадянської належності; позивач мав можливість вільного переміщення по території Сенегалу; у позивача не виникало проблем ні при виїзді за межі країни громадянської належності, ні при поверненні на Батьківщину; відносно позивача не застосовувалось фізичне насилля з боку будь-яких агентів на території країни громадянської належності; За матеріалами особової справи не спостерігається фактів із підтверджуючими доказами переслідування заявника в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Судом першої інстанції також вірно враховано, що позивач не відмовляється від користування захистом країни своєї громадської належності, оскільки він у 2015 році звертався до посольства Сенегалу у м. Києві для оформлення нового паспорту. Позивач безперешкодно вибув з країни громадянської належності, перебував на території України протягом 2013-2017 років на території України, і у цей період безперешкодно повертався у країну походження. Будь-яких проблем з перетинанням кордонів країни у нього не виникало. Також позивачем не було повідомлено про наявність такої небезпеки як напад з боку сепаратистів під час його останньої поїздки до Сенегалу. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань. Матеріали справи свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні. Крім того, погоджується з висновком відповідача, що елемент побоювання позивача зазнати фізичної розправи з боку представників іншої сторони конфлікту є необґрунтованим, оскільки позивач не надав належних доказів цьому, не зазначив, які є об`єктивні причини побоюватись розправи після спливу 13 років з моменту обставин гибелі його батька. В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що головною причиною його вимушеного виїзду з Сенегалу є війна, відсутність належного рівня безпеки та страх за своє життя. Також зазначає. що він був змушений виїхати з країни громадянського походження через розпал збройного сепаратизму к раїні його громадянства. Однак, вказані позивачем обставини його виїзду з країни громадянства не підтверджуються матеріалами справи. В ході анкетування позивач на питання щодо соціально-політичної ситуації в країні громадянської належності повідомив, що крім проблеми в Казамансі інших проблем не існує, ситуація стабільна, в регіоні його постійного проживання на території країни громадянської належності активні військові зіткнення не проводятьсяю Суд першої інстанції вірно зазначив, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано. При цьому суд зазначив, що позивачем у позовній заяві зазначалось, що відомості про країну походження та факти, які підтвердять реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя в разі повернення до країни громадянської належності будуть надані до суду після ознайомлення з особовою справою позивача, однак станом на момент винесення судом першої інстанції рішення жодних доказів позивачем до суду не надано. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи позивача є надуманими, останнім не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими ймовірними побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. В даному випадку позивач не відповідає критеріям поняття «біженець», а згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Колегія суддів вважає, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини, а тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції стосовно того, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким позивачу відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга, відповідно до ст. 316 КАС України, підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін. Одночасно колегія суддів вважає можливим зазначити, що за ознаками, визначеними пунктом 20 частини 1 статті 4 КАС України, дана справа віднесена до категорії справ незначної складності в розумінні частини 6 статті 12 КАС України. Обставини, які є критерієм для віднесення справи до категорії таких, які підлягають розгляду за правилами загального позовного провадження у розумінні частин 3 та 4 статті 12 КАС України, а також випадки, які б виключали можливість застосування положень пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України, відсутні. З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що постанова оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Керуючись ст.ст. 241, 243, 250, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2019 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку, відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України, не підлягає. Суддя-доповідач: А.В. Бойко Суддя: А.Г. Федусик Суддя: О.А. Шевчук