Постанова 4854 № 420/10519/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 березня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/10519/20 Головуючий в 1 інстанції: Марин П.П. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Шляхтицького О.І., суддів: Семенюка Г.В., Домусчі С.Д., секретар Недашковська Я.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог. У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з вищевказаним адміністративним позовом, у якому просив: - визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління ДМС в Одеській області №192 від 07.10.2020 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне управління ДМС України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Ліберії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області не прийняло до уваги його реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Ліберії. Також позивач акцентую увагу на тому, що у випадку повернення до Ліберії, його життю на свободі буде загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам ст. 3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950 р., де вказано, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Позивач вказав, що відомості про країну його походження та факти, що підтвердять реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Ліберії будуть надані суду додатково після ознайомлення з особовою справою. Посилаючись на приписи ст. 13 Закону України «Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №192 від 07.10.2020 , позивач вважає незаконним та необґрунтованим, оскільки він зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо нього не виявлено компрометуючої інформації. Відповідачем проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив на адміністративний позов, у якому зазначив, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем-або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон) та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Представник відповідача також зазначив, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов зазначених в п.13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 17 грудня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовив. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, у зв`язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити. Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення: - обов`язок довести правомірність оскаржуваного рішення покладено на відповідача, який у встановленому законом порядку не довів правомірності прийнятого ним рішення; - суд першої інстанції не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності Ліберії; - ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. Особи, що беруть участь у справі, про дату, час і місце судового розгляду були належно сповіщені відповідно до статей 124-130 КАС України, в судове засідання не з`явились, враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів у відповідності до частини 2 статті 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін. Згідно зі статтею 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення. Обставини справи. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в республіці Ліберія, графство Магрібі, м. Каката, не відносить себе до окремої релігійної течії, канонів релігії дотримується на 85 відсотків. За національністю ліберієць. За етнічною належністю маленке. Рідна мова маленке, заявник також на достатньому рівні володіє англійською, на початковому рівні володіє французькими мовами. За сімейним станом офіційно неодружений, ніколи не був одружений, дітей не має. Наразі вже протягом приблизно року спільно проживає з дівчиною, гр. України на установчі дані ОСОБА_2 , планує в подальшому офіційно оформлювати стосунки у випадку отримання легалізації на території України. Заявник має середню освіту, яку здобув протягом 1993-2006 років навчаючись у арабській школі «Коранік Мохаммед Шеріф» (Ліберія, м. Каката), сертифікат про отримання освіти у зазначеному закладі загублено заявником в період проживання на території Ліберії. В подальшому заявник не навчався ані на території країни громадянської належності, ані в Україні через відсутність необхідної фінансової підтримки. Також, відповідно по інформації наданої позивачем під час анкетування, на Батьківщині заявник офіційно не працював, у 2005 році за отримання грошової винагороди від представників «Libaty party» приймав участь у незаконному розгоні мітингів та демонстрацій, влаштуванні безладів на території країни громадянської належності (Ліберія, м. Монровія). Після приїзду на територію України, починаючи з 2018 року заявник неофіційно працює вантажником на промисловому ринку « 7-й кілометр» (Україна, м. Одеса). Шукач захисту є невійськовозобов`язаний, не проходив військову службу в жодних угрупованнях ані на Батьківщині, ані на території України. Зі слів позивача, в анкеті від 17.09.2020 та протоколі від 05.10.2020 зазначено, що ані він, ані його близькі родичі ніколи офіційно не приймали участь у діяльності жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій ані на Батьківщині, ані на території України. 18.11.2017 авіарейсом Аккра-Стамбул-Київ, на підставі паспортного документа та багаторазової візи до України типу D прибув до України. Мета поїздки навчання. Відповідно до листа Головного управління ДМС України в Донецькі області від 16.10.2020 №1401.3.1/41519-20, повідомлено, що за клопотанням ДВНЗ «Приазовський державний технічний університет» громадянин Ліберії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно 29.12.2017 був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 строком дії до 01.10.2018. 25.07.2018 останній відрахований з вищого навчального закладу за невиконання навчального плану, що стало підставою для прийняття рішення про скасування посвідки від 02.08.2018 . 27.07.2018 знятий з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . 14.08.2018 ОСОБА_1 був притягнутий до адміністративної відповідальності за скоєння правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 203 КУпАП та прийнято рішення про примусове повернення з України з подальшою забороною в`їзду терміном на 3 (три) роки (а.с. 119). 02.09.2020 ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою до Приморського районного суду м. Одеси (вх. №89351/20 від 02.09.2020) про оскарження рішення Центрального районного відділу у м. Маріуполі Головного управління ДМС від 14.08.2018 відносно громадянина ОСОБА_1 про примусове повернення та заборону в`їзду на 3 роки (а.с. 186-193). Відповідно до інформації з Єдиного реєстру судових рішень, станом на 16.12.2020 рішення у справі № 522/14869/20 не прийнято. Так, згідно заяви позивача від 13.11.2019 про надання статусу біженця, громадянин Ліберії, ОСОБА_1 зазначив, що приїхав на територію України 18.11.2017 з метою навчання. Заявник вказав, він не сплатив за навчання, тому керівник навчального закладу звернувся до ДМС, щодо примусового повернення. При цьому заявник зазначив, що добровільно він не виконав рішення, оскільки вирішив продовжити проживати на території України. Наразі заявник не бажає повертатись до країни громадянської належності, оскільки представники партії, з якою він приймав участь у бійці, наразі при владі на території Ліберії. Заявник побоюється, що вони можуть ув`язнити у випадку повернення з помсти (а.с.84-91). Наказом Головного управління ДМС в Одеській області № 192 від 07.10.2020, приймаючи до уваги письмовий висновок заступника начальника відділу по роботі з шукачами захисту Юрія Андрєєва стосовно матеріалів особової справи № 2020ОD0114, відмовлено громадянину Ліберії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.182). Відповідно до зазначеного висновку від 15.11.2019 міграційною службою встановлено, що аналізуючи наявність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до положень п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року слід зазначити, що під час проведення процедурних заходів позивач чітко зазначив, що він не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме, за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, або політичних переконань (арк. 10 протоколу співбесіди від 05.10.2020). Також, за матеріалами особової справи неможливо визначити, що позивач може зазнати переслідувань у зв`язку з належністю до певної соціальної групи. За результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи шукача захисту неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань позивача за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку його повернення на територію країни громадянської належності. Зокрема, жодним чином не підтверджується вірогідність переслідування позивача за ознакою політичних переконань у випадку повернення на територію країни громадянської належності, на що вказують наступні елементи: ані позивач, ані його близькі родичі не приймали офіційну участь у діяльності жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території країни громадянської належності (арк. 6 анкети від 28.09.2020; арк. 8 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач ніколи публічно, через ЗМІ не висловлював власну позицію з приводу тих або інших актуальних питань розвитку країни громадянської належності (арк. 7,9 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач ніколи не займався активістською або громадською діяльністю на території країни громадянської належності (арк. 8 протоколу співбесіди від 05.10.2020 року; позивач не вважає себе особою, яка знаходиться в опозиції по відношенню до органів державної влади країни громадянської належності (арк. 8 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач ніколи не приймав конкретних дій, спрямованих проти діючої влади на території країни громадянської належності, не займався протиправною діяльністю на території Ліберії (арк. 8-9 протоколу співбесіди від 05.10.2020), не приймав участь у діяннях, спрямованих на повалення діючого політичного та державного устрою на території країни громадянської належності (арк. 9 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач не має та ніколи не мав стійкої політичної позиції стосовно ситуації на території Ліберії (арк. 9 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач не займається політичною діяльністю на період перебування на території України (арк. 9 протоколу співбесіди від 05.10.2020), не висловлює власну політичну позицію жодним чином на території України (арк. 10 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач ніколи не надавав консультації з приводу тих або інших питань розвитку країни громадянської належності на період проживання на території Ліберії (арк. 14 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач ніколи не приймав активної участі у політичних процесах на території країни громадянської належності, не балотувався на виборні посади, не приймав участь у розробці доленосних для країни рішень (арк. 15 протоколу співбесіди від 05.10.2020), що вказує на те, що діяльність позивача не мала суттєвого значення в контексті політичного життя країни і не могла становити загрози для представників органів державної влади країни громадянської належності. На цілковиту необізнаність позивача з політичним середовищем країни громадянської належності додатково вказують обставини неволодіння ним інформацією про політичну систему, вищі органи державної влади Ліберії (арк. 15 протоколу співбесіди від 05.10.2020). Водночас, позивач мав та безперешкодно користувався можливістю прийняття участі у виборчих голосуваннях на території країни громадянської належності (арк. 15 протоколу співбесіди від 05.10.2020), що вказує на те, що його виборчі та політичні права на території Ліберії жодним чином не порушувались. Також у висновку вказано, що під час процедури розгляду заяви від 17.09.2020 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вказує на обставину власної діяльності на «Libaty party» на території країни громадянської належності (арк. 4 анкети від 28.09.2020). Так, відповідач дійшов висновку, що жодним чином не підтверджується обставина можливості переслідування позивача у зв`язку з підтримкою ним та прийняття участі у діяльності «Libaty party» на території Ліберії. Натомість, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача не встановлено обставини стійкого зв`язку та регулярного прийняття ним участі у заходах, організованих «Libaty party», що могло б створювати для нього потенційну загрозу у випадку повернення на територію країни громадянської належності: позивач стверджує, що він не мав регулярного та офіційного зв`язку з представниками партії (арк. 12 протоколу співбесіди від 05.10.2020), він прийняв участь лише у одному заході, організованому представниками партії, який відбувся ще у 2017 році (арк. 13-14, 17 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач не укладав офіційного контракту з представниками «Libaty party», не отримував членський квиток або посвідчення, за яким існувала б можливість його ідентифікації як члена партії (арк. 12 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач ніколи не проходив за офіційними обліками від партії, не залишав контактних або установчих даних стосовно себе, за якими б існувала можливість встановлення його зв`язку із зазначеною організацією (арк. 12 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач не мав жодних контактів, стійких договірних зв`язків з представниками різних політичних сил на території країни громадянської належності (арк. 12 протоколу співбесіди від 05.10.2020); позивач безпосередньо не займався політичними питаннями, розробленням політичних програм під час діяльності на партію (арк. 16 протоколу співбесіди від 05.10.2020 року); партія, на яку нібито працював позивач на території країни громадянської належності є легальною та дозволеною, наразі продовжує приймати участь у виборах на території країни громадянської належності, має розгалужену систему філіалів та широку підтримку населення Ліберії (арк. 16-17 протоколу співбесіди від 05.10.2020); У висновку вказано, що у відповідності до міжнародних рекомендацій з питань набуття міжнародного захисту, при визначенні достовірності та правдоподібності тверджень заявників з приводу тієї або іншої обставини, важливе значення відіграє послідовність та детальність наданої інформації. Водночас, позивач не може повідомити чітку та детальну інформацію стосовно порядку та алгоритму організації власної діяльності на «Libaty party», контактних осіб від партії, складу групи, в якій він займався відповідною діяльністю, графіку роботи та статутного документу, яким керувалася група при здійсненні відповідної діяльності тощо, що піддає обґрунтованому сумніву саму обставину участі позивача у діяльності від «Libaty party». Разом з тим, відповідач дійшов висновку, що обставина прийняття позивачем участі у діяльності організації пов`язана не з наявністю у нього свідомої політичної позиції, а з бажанням отримати додатковий заробіток (арк. 14 протоколу співбесіди від 05.10.2020), він мав можливість продовжувати безперешкодно проживати на території Ліберії, не займаючись жодною політичною діяльністю (арк. 14 протоколу співбесіди від 05.10.2020). Під час проведення протоколу співбесіди від 05.10.2020 позивач стверджує, що від «Libaty party» він приймав участь на мітингу на підтримку кандидата у президенти ОСОБА_3 , який від партії приймав участь у президентських перегонах 2017 року на території Ліберії. Натомість, як спостерігається з інформації з відкритих джерел, ОСОБА_4 ніколи не був представником «Libaty party», представляючи її головного політичного опонента - «Партію єдності», водночас, від партії, яку нібито підтримував заявник, балотувався її лідер Чарльз Брамскін . Зазначене, за твердженнями відповідача, вказує на обставину неправдоподібності висловленої позивачем інформації щодо прийняття ним участі у акції на підтримку кандидата від «Libaty party» на президентських перегонах 2017 року; - на неправдоподібність висловленої позивачем обставини зв`язку з представниками «Libaty party» на території Ліберії додатково вказує обставина цілковитого неволодіння особою інформацією стосовно зазначеної партії, її ідеологічних засад та розбіжностей з основними конкурентами, особи лідера вказаної партії та емблеми партії, дати її заснування, опозиційних структур по відношенню до вказаної партій, обставини наявності, установчих та контактних даних представників від партії в органах виконавчої та законодавчої влади (арк. 15-17 протоколу співбесіди від 05.10.2020). Також, позивач вник у додатку 1 до анкети від 28.09.2020 зазначає назву партії, як «Libaty party», водночас, за офіційними обліками вона зазначається, як «Liberty party» («Партія свободи»). Стосовно проблематики загрози, яка може очікувати на нього у випадку повернення на територію країни громадянської належності позивач повідомив, що під час проведення одного мітингу на території країни громадянської належності він разом з іншими прихильниками «Libaty party» прийняв участь у бійці з представниками «CDC party», внаслідок чого побоюється погроз та помсти з боку останніх у випадку повернення на територію країни громадянської належності (арк. 6 анкети від 28.09.2020). Повідомлена позивачем інформація із зазначеного приводу визнається ГУ ДМС України в Одеській області необґрунтованою та такою, що не містить ознак визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача не виявлено жодної підтвердженої інформації, яка б взагалі вказувала на обставину прийняття особою участі на мітингах та/або демонстраціях прихильників «Libaty (Liberty) party» на території країни громадянської належності. Так, шукач захисту вказує, що не може надати до ГУ ДМС України в Одеській області підтвердження (фотографії, роздруківки) обставині прийняття участі у відповідному мітингу (арк. 9 протоколу співбесіди від 05.10.2020), що б могло стати доказом зазначеної обставини. Також, позивач вказує, що обставина можливості зазнати погроз на території країни громадянської належності є лише його припущенням, яке не підкріплено жодними конкретними об`єктивними фактами (арк. 6 протоколу співбесіди від 05.10.2020). Так, він не отримував жодної інформації про обставину погроз по відношенню до себе на території Ліберії на період проживання на території України (арк. б протоколу співбесіди від 05.10.2020). Натомість, у твердженнях позивача із зазначеного приводу міститься низка розбіжностей, суперечностей та неспівпадінь, які позивач не зміг належним чином обґрунтувати, що додатково знижує рівень довіри до зазначеного елементу в цілому. За таких обставин відповідачем прийнято оскаржуваний наказ. Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими. Висновок суду першої інстанції. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що історія позивача щодо причин неможливості повернення до країни постійного проживання неправдива та надумана з метою легалізації перебування на території Україні у пошуках кращих умов життя. Перевірка по країні походження вказує на відсутність загрози життю позивача, або інших критеріїв, які відповідають критеріям п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду. За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватись цим притулком. Згідно статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 (надалі - Закон України № 3671-VI від 08.07.2011) визначено поняття «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Згідно з частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 , поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Законом України від 21.10.1999 ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН (надалі - УВКБ ООН) у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. УВКБ ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Згідно зі статтею 6 Закону України № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Відповідно до частини 7 статті 7 Закону № 3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Позицією ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно пункту 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Колегія суддів звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час. Відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України № 3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. На підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця. Виходячи із змісту зазначеної норми, апеляційний суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Крім того, Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС від 07.09.2011 р., № 649, визначено процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Розділом ІІ Вирішення питання щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено: 2.1. Уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц - зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник. Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Згідно з частиною 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців. Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, Директива Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Вказані вимоги не були дотримані апелянтом, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності, наявна суперечливість у повідомлених позивачем обставинах, не надано жодного доказу щодо обставин, на які позивач посилався. Як встановлено судом першої інстанції, причиною виїзду з країни громадянської належності заявником у своїй заяві про надання статусу біженця від 17.09.2020, зазначав те, що він хотів навчатися та наразі заявник не бажає повертатись до країни громадянської належності, оскільки представники партії, з якою він приймав участь у бійці, наразі при владі на території Ліберії. При цьому, апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції, який правильно врахував ту обставину, що позивачем під час анкетування зазначалась суперечлива інформація щодо участі ним в акція протесту та мітингах від партії «Libaty party», а всі доводи позивача ґрунтувалися лише на припущеннях. Під час анкетування від 17.09.2020 та 05.10.2020 заявник пояснив, що на Батьківщині за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, політичними поглядами, належністю до певної групи ОСОБА_1 ніколи не переслідували та, що у разі повернення до Ліберії його можуть переслідувати через участь у мітингах від партії «Libaty party». При цьому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, жодних доказів, які б свідчили про отримання позивачем погроз на свою адресу ним не надано. Крім того, позивачем надані різні свідчення щодо кількості мітингів в яких він приймав участь. При цьому, позивач зазначив, що участь у мітингу він приймав з метою отримання грошей, а не за політичним переконанням. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зазначені ОСОБА_1 причини неможливості повернення на Батьківщину, а саме відсутність родини та побоювання за власне життя у випадку повернення до м. Монровія, складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер. Крім того, у позивача є можливість поїхати до іншого міста своєї Батьківщини. Таким чином, позивач не надав жодних переконливих пояснень або підтверджень щодо побоювань повертатись в країну громадянського походження. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, 02.08.2018 ОСОБА_1 перебуває на території України без законних підстав, а звернувся він до міграційної служби лише 17.09.2020. Таким чином, значна тривалість проміжків часу між закінченням строку перебування на території України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. В свою чергу, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Колегія суддів зазначає, що факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації на території України. Вищезазначене дає підстави для висновку щодо незацікавленості позивача в питанні найшвидшого отримання будь-якої форми захисту. Натомість це свідчить про те, що звернення позивача обумовлено пошуком кращого життя та бажанням отримати документ для легального перебування в Україні. Отже, правильним є висновок суду першої інстанції, що позивачем було порушено приписи, відповідно до абзацу 1 частини 5 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких він не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаним біженцем в України або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення строку перебування на території України. Таким чином, колегія суддів вважає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше: встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 192 від 07.10.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймався з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи. Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. В ході розгляду справи позивач не довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову. Доводи апеляційної скарги. Доводи апелянта, що у разі повернення до Ліберії, існує ризик переслідувань позивача колегія суддів відхиляє, адже ані до органу міграційної служби, ані до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині надано не було. Водночас слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи . Також слід зазначити, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Тому, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час. Позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно з метою покращення рівня життєвих умов. Інші доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб`єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції. Отже, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року у справі № 420/10519/20 залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий суддя Шляхтицький О.І. Судді Семенюк Г.В. Домусчі С.Д.