Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/27874/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 31 березня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/27874/23 Перша інстанція: суддя Токмілова Л.М., П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Турецької І. О., суддів Градовського Ю. М., Шевчук О. А. розглянувши, в порядку письмового провадження, апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог. У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом до Державної міграційної служби України (далі ДМС України) в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення від 01.09.2023 №143-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що у вересні 2022 року звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі ГУ ДМС в Одеській області) із заявою про надання захисту в Україні, але рішенням ДМС України від 01.09.2023 №143-23 їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У цій заяві позивачка вказувала, що вона є громадянкою Російської федерації, за віросповіданням є мусульманкою, та не може повернутись до країни походження, оскільки існує ризик переслідування її чоловіка через його релігійні переконання іслам, та за ознаками належності до певної соціальної групи осіб, які мають проукраїнську та антивоєнну позицію. Свої побоювання позивачка обґрунтовувала наявною інформацією по країні походження щодо переслідування через релігійні переконання, масові безпідставні звинувачення мусульман в тероризмі, щодо нелюдського поводження з особами, які висловлюють незгоду з офіційною позицією влади стосовно війни проти України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2024 року, ухваленого за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Суд визнав протиправним та скасував рішення ДМС України від 01.09.2023 №143-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язав відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з врахуванням висновків суду у цьому рішенні. У задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив. Вирішуючи справу по суті та задовольняючи позов частково, суд першої інстанції врахував, що позивачці особисто нічого не загрожує в країні походження, причиною її виїзду на територію України було саме возз`єднання з чоловіком та дитиною. Однак, на думку суду, ураховуючи, що її чоловіку ОСОБА_2 у зв`язку з його релігійними переконаннями (сповідує іслам) та проукраїнською і антивоєнною позицією може загрожувати тюремне ув`язнення в країні походження, є обґрунтованим посилання позивачки в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту про наявність загрози життю, безпеці та свободі її чоловіка. При цьому суд першої інстанції врахував судові рішення в межах справи №420/27873/23, якими встановлений факт недослідження інформації по країні походження ОСОБА_2 (чоловіка позивача) з достовірних джерел та передчасність висновків міграційного органу щодо очевидної необґрунтованості заяви чоловіка позивача та відсутності щодо нього умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі Закон №3671-VI). Суд першої інстанції виходив із того, що наявність підстав для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слід встановлювати із сукупної оцінки доводів заявника щодо неї та її чоловіка, а також обставин справи в контексті актуальної інформації по країні їх походження. Суд вважав, що повідомлені позивачем обставини про себе та свого чоловіка, стосовно відкритого вираження ним своєї проукраїнської позиції до повномасштабного вторгнення 24.02.2022р., так і після нього, в сукупності з актуальною інформацією по країні його походження, дають підстави для висновку, що позивачка змушена залишатися в Україні разом зі своєю сім`єю, оскільки існують реальні загрози життю, безпеці та свободі її чоловіка в країні його походження, через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, внаслідок ситуації, яка склалась в РФ, і обумовлена порушенням з боку органів влади РФ прав та свобод людей, які займають проукраїнську позицію та засуджують військову агресію РФ. Отож, підсумовуючи встановлені обставини, суд виснував, що не дослідження наведеної в позовній заяві актуальної інформації по країні походження з різних джерел, призвело до передчасних висновків органу міграційної служби про очевидну необґрунтованість заяви позивача, а відтак оскаржуване є протиправним та підлягає скасуванню. Відмовляючи у задоволенні позову, в частині зобов`язання органу міграційної служби прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважав, що це є передчасним та буде мати ознаки втручання у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень. Обґрунтовуючи таку правові позицію, суд першої інстанції зазначив, що повторно розглядаючи заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, міграційна служба, приймаючи рішення, повинна врахувати оновлену інформацію по країні походження заявника та надати належну оцінку діяльності чоловіка позивача та можливі наслідки такої діяльності чоловіка позивача при поверненні його до країни походження, з урахуванням висновків суду, викладених в судовому рішенні. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та відзиву. Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним та необґрунтованим, представник ДМС України, в апеляційній скарзі, просить його скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Обґрунтування доводів апеляції складається з того, що суд першої інстанції посилався на норми матеріального права які стосуються підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що не є предметом спору в цій справі. Скаржник, посилаючись на приписи статті 6 та статті 8 Закону №3671-VI, звертає увагу на некоректність та необґрунтованість тверджень суду першої інстанції, адже посадовими особами міграційної служби був проведений повний аналіз наданої позивачем інформації та документів, за результатом розгляду якого, не встановлено ознак за якими позивач могла б бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в той час як звернення за міжнародним захистом на території України відбулось у зв`язку із необхідністю легального перебування мігранта. Далі скаржник стверджує, що позивачка має сина ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця України, який набув громадянство України на підставі частиною 3 статті 8 Закону України «Про громадянство України», а відтак має інші, законні підстави для легалізації на території України. ОСОБА_1 не скористалася правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Ураховуючи, що апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України, розглянув справу в порядку письмового провадження. Фактичні обставини справи. ОСОБА_1 є громадянкою Російської федерації. 29.04.2019, вона прибула в Україну, а саме в м. Одеса. Відповідно до бази даних ЄІАС УМП ДМС ОСОБА_1 була документована посвідками на тимчасове проживання в Україні серій: НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , НОМЕР_4 , останній документ, за строками, сплинув 11.08.2022. Підстава документування 04/15 (возз`єднання сім`ї з особами, які мають посвідку на тимчасове проживання в Україні). 26.09.2022 позивач звернулася до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Починаючи з 12.09.2022 по 26.09.2022 ОСОБА_1 перебувала на території України незаконно, через що, під час звернення за захистом, стосовно неї був оформлений протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МОД 008925 та винесена постанова про накладення адміністративного стягнення серії ПН МОД 009004. Обґрунтовуючи причини звернення за міжнародним захистом, позивачка заявила, що у країні походження її чоловіку загрожує арешт строком на 15-20 років. 06.10.2022 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийняло висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 06.10.2022 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийняло наказ «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». В порядку проведення процедури визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з позивачкою проведено анкетування та 3 співбесіди (06.10.2022, 08.02.2023, 22.02.2023). 06.12.2022 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийняло наказ №239 «Щодо продовження строку розгляду заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». За результатами розгляду заяви та особової справи громадянки РФ ОСОБА_1 , відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону №3671-VI, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області склало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.07.2023. 01.09.2023 ДМС України прийняло рішення № 143-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Російської федерації ОСОБА_1 . Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області склало повідомлення від 07.09.2023 № 171 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, а саме у зв`язку з наступним: подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація про причини виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. Згідно даних КП «ДСС» рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2024 у справі №420/27873/23 визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 01.09.2023 № 144-23 про відмову ОСОБА_2 (чоловіку позивача - ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язано повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням інформації по країні походження та висновків суду у цьому рішенні. Указане рішення залишено без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12.03.2024. Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляції і висновків суду першої інстанції. Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що наявні підстави для задоволення апеляції, з огляду на таке. Ключовим питанням, на яке апеляційному суду слід надати відповідь, є питання обґрунтованості висновку суду першої інстанції про неповноту дослідження міграційним органом підстав, установлених Законом №3671-VI, для надання позивачу міжнародного захисту. Відповідаючи на доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованості рішення суду першої інстанції, з викладених питань, колегія суддів керується наступним. Частина 2 статті 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон №3671-VI визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пункт 4 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI визначає, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Пункт 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI визначає, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Керівництвом з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН (Керівництво УВКБ ООН), яке тлумачить положення Конвенції про статус біженців 1951 року, визначено принципи та критерій надання міжнародного захисту у формі визнання біженцем. Директивою Європейського Парламенту та Ради СС від 13.12.2011 № 2011.95/ЕС про стандарти кваліфікації громадян третіх країн або осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту, про єдиний статус біженців або осіб, які мають право на додатковий захист, а також про зміст захисту, що надається, визначено принципи та критерій надання міжнародного захисту, зокрема, у формі визнання біженцем. Єдиним критерієм для набуття особою міжнародного захисту є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та пункті 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (умова визнання біженцем) або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тлумаченні статті 15 Директиви № 2011/95/ЕС. При цьому, завдана особі шкода в обох випадках має бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи, виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як це визначено пунктом 51 Керівництва УВКБ ООН, або з причин, зазначених у Директиві № 2011/95/ЕС. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити твердження і достовірність переконань заявника, тобто, саме заявник у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява та саме заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Аналогічний правовий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 07.10.2019 у справі № 440/134/19 та від 21.11.2019 у справі № 816/2279/17, який, у відповідності до частини 5 статті 242 КАС України, підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року, обґрунтоване побоювання заявника стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної сторони - побоювання заявника (оціночне судження, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї) та об`єктивної сторони - обґрунтованості побоювання (наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними). При цьому, ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та реальною історією, яка відбулася особисто із заявником. ДМС України, у процесі співставлення та аналізу відповідності суб`єктивної та об`єктивної сторін побоювань позивача - громадянки Російської федерації ОСОБА_1 зазнати серйозної шкоди, у разі повернення до країни громадянської належності, прийняло рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів не погоджується з позицією суду першої інстанції щодо протиправності та необґрунтованості оскаржуваного рішення міграційного органу, зважаючи на таке. Дослідивши особову справу позивачки, колегія суддів установила, що остання, до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягувалась, а ні в РФ, а ні на території України. Зі слів заявниці, ні вона, ні її близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій. Також, позивач не була причетною до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке б було пов`язано з расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами. Позивач невійськовозобов`язана. На території Росії залишились проживати усі близькі родичі позивача: батько, матір, двоє рідних сестер та брат. Із матеріалів особової справи не виявлена інформація щодо переслідування чи дискримінації близьких або інших родичів на території РФ. Позивачка підтвердила власні установчі дані, відомості вважаються правдоподібними. Щодо етнічної належності, твердження позивача про те, що вона належить до башкирів, які сповідують іслам сунітського напрямку приймаються як правдоподібні. Підтвердженням є ІКП: башкири становлять одну з найчисельніших етнічних груп населення Республіки Башкортостан, більшість мусульман належать до Ісламу сунітської течії. Отож, слід погодитися з доводами скаржника, що наявні в матеріалах справи докази, підтверджують обставини, що позивачка ніколи не належала до членів відокремлених родин, політичних чи інших органів влади, установ, організацій чи громадських структур, що були пов`язані з опозиційною чи специфічною діяльністю на території Росії або за кордоном, що унеможливлює переслідування, побоювання або дискримінацію за зазначеними елементами. Додатковим підтвердженням зазначеного є те, що позивачка ніколи не приймала активної участі у політичних процесах розвитку РФ, мала можливість брати участь у виборчих процесах, в країні громадянського походження вона не займалась активістською або громадською діяльністю, не висвітлювала публічно, у тому числі через ЗМ1 чи Інтернет, своїх правових позицій чи громадянської думки, не брала участі в заходах, що негативно висвітлювали діяльність чи внутрішньополітичне положення в РФ, не брала участі в мітингах чи демонстраціях, заходах непокори . ГУ ДМС в Одеській області, досліджуючи питання, яким чином віросповідання ОСОБА_1 впливає на отримання, останньої, статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, встановило, що вона є мусульманкою-сунітського напряму, всебічно дотримується канонів Ісламу, не належала до жодних відокремлених, у тому числі, радикальних релігійних течії Ісламу, сповідує традиційний Іслам, що співпадає з переважної більшістю мусульман Росії. Проживаючи в Башкортостані, позивачка безперешкодно дотримувалась канонів Ісламу, будь-якої дискримінації, утисків, побоювань або переслідування не зазнавала. Окрім того, ОСОБА_1 не підтримує радикальних течій, вважає недоречним елемент впливу релігії на державний устрій країни. Якщо звернутися до звіту Державного департаменту США від 02.06.2022 щодо свободи віросповідання на території РФ, то можна побачити закріплення офіційного статусу Ісламу, проведення релігійних обрядів, включаючи право на індивідуальне чи колективне сповідування. Чисельна кількість мусульман, які проживають у Росії складає близько 25 мільйонів осіб. Варто відзначити, що ГУ ДМС в Одеській області приділило увагу також аналізу побоювань ОСОБА_1 , що ОСОБА_2 , який є її чоловіком стати жертвою переслідувань, у випадку його повернення до Росії. Так, позивачка зазначила про спілкування ОСОБА_2 з особами, які являлися учасниками забороненої політичної партії «Хізб-ут Тахрір» та були засуджені за терористичну діяльність. На думку колегії суддів, ГУ ДМС в Одеській області зробило правильний висновок, що наведені позивачкою факти відбувалися протягом 2013-2014 років. При цьому, а ні заявниця, а ні її чоловік до зазначеної діяльності не належали, контактів із засудженими не підтримували. Водночас ОСОБА_1 , перебуваючи у статусі шукача захисту не змогла повідомити приклади арештів чи затримання близьких родичів, знайомих, друзів після її виїзду за межі країни громадянської належності у 2019 році, що спростовує ймовірні побоювання при поверненні в РФ. Отже, колегія суддів підтримує позицію ДМС України про відсутність конвенційних ознак для надання ОСОБА_1 статусу біженця відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI позаяк відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, колегія суддів погоджується з доводами ДМС України про те, що аналіз відповідності заяви позивача приписам пункту 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, свідчить про відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів висновує, що органи міграційної служби правильно встановили, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині її особисто або членів її сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Оцінюючи доводи суду першої інстанції, що ознакою протиправності оскаржуваного рішення є неврахування обставин возз`єднання ОСОБА_1 з родиною (з чоловіком), колегія суддів зазначає про їх помилковість, оскільки таке бажання, за відсутності підтверджених критеріїв надання міжнародного захисту, не може бути підставою для прийняття рішення про визнання позивача біженцем, або такою, що потребує додаткового захисту. Як мовилося вище, ОСОБА_1 має сина, уродженця України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дана дитина, 04.08.2022, набула громадянство України на підставі частини 3 статті 8 Закону України «Про громадянство України», а відтак, на думку суду адміністративної інстанції має інші підстави для легалізації на території України. Узагальнюючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність рішення ДМС України від 01.09.2023 №143-23, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, розглядаючи цей спір, суд першої інстанції не правильно застосував норми матеріального права через неповне з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що, відповідно до пунктів 1 та 4 частини 1 статті 317 КАС України, є підставою для задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та ухвалення нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог. Підстави для розподілу судових витрат, передбачені статтею 139 КАС України відсутні. Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції постановлено рішення у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для його оскарження в касаційному порядку. Керуючись статтями: 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2024 року скасувати. Ухвалити у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення нове рішення про відмову в задоволенні позову. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Доповідач - суддя І. О. Турецька суддя Ю. М. Градовський суддя О. А. Шевчук