Постанова 4854 № 420/13918/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 травня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/13918/20 Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Шляхтицького О.І., суддів: Семенюка Г.В., Домусчі С.Д., секретар П`ятіна В.В., за участю: представника позивача Смірнова В.С., представника відповідача Філіппенко О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.03.2021 по справі № 420/13918/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог. У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 232 від 03.12.2020, про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закон України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняти рішення відносно до ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що у листопаді 2020 року позивач звернувся до управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні та 04.12.2020 позивач отримав повідомлення № 5/1-256 від 03.12.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 232 від 03.12.2020. Позивач, посилаючись на те, що внаслідок своїх політичних поглядів зазнав переслідування, внаслідок участі в мітингах був заарештований, що не враховано відповідачем, просить суд, із врахуванням загальновідомої інформації по країні походження, задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Відповідач проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначив, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 05.11.2020, тобто через майже 2 місяця після відрахування з університету та перебування на території України у якості нелегального мігранта. Виїзд шукача захисту з ОСОБА_2 до України та звернення до ГУ ДМС України в Одеській області за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, бажанням отримати вищу освіту, ускладненням економічної ситуації. Відсутні чіткі обставини, які заважали та заважають позивачу повернутися до країни громадянської належності. Таким чином, як зазначив відповідач, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_2 , небажання повернення до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 2011 року, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Безпідставним, на думку відповідача, є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до ОСОБА_2 , з огляду на те, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 02 березня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовив. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погоджуючись з даним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв`язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити. Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення: - суд першої інстанції не врахував доводи апелянта про побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності з огляду на положення в країні походження та історією, яка відбулася особисто із заявником та не дослідив інформацію по країні походження. Обставини справи. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , країна постійного проживання - м.Туніс, Республіки Туніс, за віросповіданням іслам, сімейний стан-неодружений, дітей не має. 30.11.2018 виїхав з Республік Туніс авіарейсом Туніс (Туніс)- Харків (Україна) та за період проживання на території України здійснював виїзд на Батьківщину у червні 2019 року та перебував там 2 місяці до 20.08.2019. У період 2018-10.2019 навчався на підготовчому факультеті у Харківському національному університеті радіоелектроніки;- у період 10.2019-09.2020 навчався в Харківському національному університеті радіоелектроніки, з якого останнього відраховано за несплату контракту. 05.11.2020 ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної міграції ГУДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.33-35). Наказом Головного управління ДМС в Одеській області № 232 від 03.12.2020, приймаючи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції Тетяни Димитрієвої стосовно матеріалів особової справи № 2020 ОD0137, відмовлено громадянину Тунісу Мансур ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.161). Відповідно до зазначеного висновку від 03.12.2020 міграційною службою було встановлено, що заявником не було надано аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання переслідувань і наявності загрози його життю, здоров`ю чи можливість застосування по відношенню до нього жодного фізичного насилля. Крім того, за матеріалами особової справи шукача захисту спостерігається розбіжності у твердженнях, які заявник використовував для посилення власної історії для набуття міжнародного захисту, проте в свою чергу, це посилення спотворює його історію та вказує на зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_2 , небажання її повернення до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань (а.с.145-157). Не погоджуючись із відмовою міграційної служби Мансур ОСОБА_3 звернувся до суду із цим позовом. Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими. Висновок суду першої інстанції. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину, не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду. За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». За змістом пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. На підставі пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. За правилами частини 1 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з частиною 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виключні умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначені статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», серед яких, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Відповідно до статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За змістом частини 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту`визначено, що працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. На підставі частини 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За правилами частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З матеріалів справи вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Згідно з пунктом 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) УВКБ ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Відповідно до пункту 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов`язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Водночас, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Отже, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. За змістом пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Так, виїзд позивача з Республіки Туніс не пов`язаний з переслідуванням за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюванням зазнати серйозної шкоди. За наслідками аналізу матеріалів позивача встановлено, що історія ОСОБА_1 виїзду з Республіки ОСОБА_2 до України у зв`язку із побоюваннями бути заарештованим є необґрунтованою, а заява про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З матеріалів особової справи не встановлені факти переслідування заявника в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Слід зазначити, що позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, причиною виїзду з країни громадянської належності заявником у своїй заяві про надання статусу біженця від 05.11.2020, зазначав те, що він прибув до Україні з метою навчання, однак через несплату за контракт його було відраховано. Поряд з цим, заявник повідомив, що не може повернутись до країни громадського походження, оскільки він активно приймав участь в демонстраціях та в політичній боротьбі проти диктаторського політичного режиму. Також, заявник вказав, що він був декілька разів заарештований через те, що останній брав участь у вказаних демонстраціях. Також, як вказав заявник, після того, як він виїхав з Тунісу, заявник активно брав участь в боротьбі проти корупції через загальні сайти та після повернення до країни його буде притягнуто до кримінальної відповідальності (а.с.33-35). Натомість, згідно протоколу співбесіди, проведеної з заявником 03.12.2020, ОСОБА_1 , останній повідомив, що на підтвердження публікувань статтей у період з 2016 до 05.2019 року він не може надати жодних доказів, бо видалив їх. Поряд з цим, він не може точно знати, що з ним трапиться у випадку повернення на Батьківщину, можливо арештують. В той же час, згідно протоколу співбесіди, проведеної з заявником 03.12.2020, на повторне питання з якого року заявник публікує статті в ЗМІ проти влади Тунісу заявник вказав вже замість з 2016 року, з 2014 року. Також, згідно протоколу співбесіди, проведеної з заявником 03.12.2020, на території Тунісу проживають родичі позивача, які, як вказав заявник, не зазнають погроз та переслідувань. Під час прийняття рішення у справі, суд першої інстанції слушно зазначив, що ОСОБА_1 у червні 2019 року повертався на 2 місяці на Батьківщину та, як вказав заявник у анкеті від 06.11.2020, під час свого повернення у період 06.2019-08.2019 він нічим не займався, відпочивав вдома з родиною, мав змогу безперешкодно пересуватись містом та країною, жодних погроз не зазнавав. Колегія суддів констатує, що з обсягу встановлених судом першої інстанції обставин випливає, що зазначені ОСОБА_1 причини неможливості повернення на Батьківщину, а саме побоювання бути заарештованим, складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер. Крім того, у позивача є можливість поїхати до іншого міста своєї Батьківщини. Отже, позивачем не надано доказів для доведення достовірності своїх тверджень щодо можливої загрози її життю, переслідувань, застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в Республіці Туніс. Слід вказати, що обставини, які вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В Україну ОСОБА_1 прибув 30.11.2018, однак в порядку, встановленому законом, до ГУ ДМС України в Одеській області з відповідною заявою про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не зверталася протягом двох років. Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України. Вказана позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 по справі № 820/1502/17, у постанові від 20.03.2020 по справі № 420/3350/19. Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування або загрози її життю можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Крім того, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Така інформація повинна враховуватися в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, та не дає підстав вважати, що ОСОБА_1 прибув в Україну саме із метою уникнення загрози його життю у країні своєї громадянської належності. Позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням визначених критеріїв про причини, з яких він не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування або загрози його життю, що свідчить про відсутність належного обґрунтування таких побоювань та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Отже висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань є обґрунтованим. Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Отже, на підставі викладеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наказ відповідача № 232 від 03.12.2020, про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийнятий уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, а тому скасуванню не належить. Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. В ході розгляду справи позивач не довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову. Доводи апеляційної скарги. Доводи апелянта про побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності з огляду на побоювання бути заарештованим, колегією судів відхиляються, адже покладена в основу заяви та позову історія, з огляду на суперечливість повідомлених фактів щодо загрози переслідувань, неузгодженість пояснень позивача, свідчить про неправдивий характер свідчень, які використані для отримання захисту в Україні. Ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині надано не було. Водночас слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього конфлікту. Твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця, є непідтвердженими. Надана ним інформація при викладені причин для надання захисту, документів у підтвердження обґрунтованості звернення позивач не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в заяві щодо небезпеки, яка йому загрожує в Республіці Туніс особисто, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно з метою покращення рівня життєвих умов. Посилання апелянта на статті у мережі Інтернет носять загальний характер і не підтверджують, що позивач тікав від небезпеки, рятуючи своє життя. Інші доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб`єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції. Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.03.2021 по справі № 420/13918/20 залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України. Дата складення та підписання повного тексту судового рішення 19 травня 2021 року. Головуючий суддя Шляхтицький О.І. Судді Семенюк Г.В. Домусчі С.Д.