Постанова 4851 № 440/9370/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2025 р.Справа № 440/9370/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Любчич Л.В., Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. , за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 26.03.2025, головуючий суддя І інстанції: К.І. Клочко, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі №440/9370/24 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (надалі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Офісу Генерального прокурора (надалі також відповідач, апелянт), у якій просив: - стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час невиконання (затримки виконання) рішення суду про поновлення на роботі (у справі № 440/4374/20) за період з 10.03.2023 по 08.12.2023 - в сумі 341946 грн. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 26 березня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 у справі №440/4374/20 за період з 10.03.2023 по 07.12.2023 включно у розмірі 340200,90 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Офіс Генерального прокурора не погодився з рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та подав апеляційну скаргу, у якій просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції у частині задоволених позовних вимог та ухвалити у цій нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує на те, що право ОСОБА_1 претендувати на стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі матеріальний закон пов`язує виключно із виданням роботодавцем відповідного наказу, фактичним допуском незаконно звільненого до роботи. При цьому вважає, що суд також має встановити вину роботодавця у не виданні наказу про поновлення працівника на роботі. На поважність причин затримки виконання рішення суду можуть вказувати об`єктивні чинники за наявності яких негайне виконання рішення суду неможливе. Водночас, судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 із заявою про добровільне виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 у справі № 440/4374/20 в частині його поновлення на посаді (що слугувало б підтвердженням його волевиявлення продовжувати фактичну службу на відповідній посаді прокурора) до Офісу Генерального прокурора звернувся лише 06.12.2023. Також ОСОБА_1 не скористалася правом звернення до органів державної виконавчої служби, не надав жодних належних та допустимих доказів, які б свідчили про відмову роботодавця виконувати рішення суду та його умислу, спрямованого на такі дії чи бездіяльність. У зв`язку з наведеним вважає безпідставним задоволення позову. Також зауважив, що позивач у спірний період працював в інших установах, а відтак суд першої інстанції мав розрахувати не середній заробіток, а різницю в заробітку за час затримки. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з положеннями ч. 1, 3 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судовим розглядом встановлено обставини, які не оспорено сторонами. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року в адміністративній справі №440/4374/20, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Десятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення №17 Десятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 13 липня 2020 року про неуспішне проходження атестації заступником прокурора Сумської області ОСОБА_1 .. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 27 липня 2020 року №193к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Сумської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 04 серпня 2020 року. Поновлено ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області з 05 серпня 2020 року. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 серпня 2020 року по 03 грудня 2020 року в сумі 148 292,70 грн.. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області з 05 серпня 2020 року та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 37509,33 грн.. Постановою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі №440/4374/20 рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року змінено в частині мотивів; в іншій частині рішення залишено без змін. Наказом Генерального прокурора № 363к від 08.12.2023 поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Сумської області та в органах прокуратури з 05 серпня 2020 року. /а.с. 91/ У зв`язку з невиконанням відповідачем судового рішення в частині поновлення на роботі в органах прокуратури, позивач звернувся до суду з цим позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі підлягає стягненню з Офісу Генерального прокурора за період з 10 березня 2023 року по 07 грудня 2023 року. Кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача за цей період становить 195 днів. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційних скарг, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених ст. 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст. 129-1 Конституцій України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Відповідно до ст. 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Відповідно до ч. 8 ст. 235 КЗпП України, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Згідно зі ст. 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Суд зауважує, що Верховний Суд та Верховний Суд України неодноразово викладали висновки щодо застосування статті 236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання. У постанові від 23 червня 2015 року по справі № 2а-3138/10/0370 Верховний Суд України проаналізувавши приписи ст. 236 КЗпП України дійшов висновку, що ст. 236 КЗпП не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, в цьому випадку - пред`явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі. У постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/19103/19 Верховний Суд зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави. Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Верховний Суд підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас, така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника. Верховний Суд у справі № 640/19103/19 зауважив, що відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Також наголосив, що наведені приписи КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі. У підсумку суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період. Подібна правова позиція щодо застосування приписів статті 236 КЗпП України неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16 лютого 2018 року у справі №807/2713/13-а, від 27 червня 2019 року у справі №821/1678/16, від 31 липня 2019 року у справі №813/593/17, від 25 вересня 2019 року у справі №813/4668/16, від 27 листопада 2019 року у справі №802/1183/16-а, від 19 грудня 2019 року у справі № 2а-7683/12/1370, від 05 лютого 2020 року у справі №815/1676/18, від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19, від 26 листопада 2020 року у справі №500/2501/19, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 21 жовтня 2021 року у справі №280/5260/19, від 27 січня 2022 року у справі №580/5185/20, від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22, від 23 березня 2023 року у справі №420/8539/21 та від 09 січня 2024 року у справі № 460/15639/21 тощо. Окрім того, суд звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22, який, урахувавши раніше висловлену Верховним Судом правову позицію щодо застосування статті 236 КЗпП України, зазначив, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи незвернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов`язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущеного до негайного виконання, яке покладає на нього зобов`язання щодо поновлення працівника на посаді. Застосовуючи наведені підходи Верховного Суду до спірних правовідносин, суд вважає безпідставними доводи відповідача про те, що право на стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі виникає лише за наявності вини роботодавця у невиданні відповідного наказу про поновлення працівника на роботі. Твердження відповідача про те, що позивач не вживав заходів для своєчасного виконання судового рішення про поновлення його на посаді не заперечують того, що відповідач, зволікаючи і очікуючи ініціативи з боку працівника, допустив таким чином затримку у його виконанні. Аналогічні висновки висловлені також Верховним Судом у постанові від 18.12.2023 у справі №640/27278/21. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 у справі №440/4374/20, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 27 липня 2020 року №193к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Сумської області та органів прокуратури та поновлено ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області з 05 серпня 2020 року. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області з 05 серпня 2020 року та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 37509,33 грн.. Постановою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі №440/4374/20 рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року змінено в частині мотивів; в іншій частині рішення залишено без змін. Відтак, існування зазначеного судового рішення породжувало у відповідача обов`язок щодо поновлення позивача на вказаній посаді, який мав бути здійснений шляхом видання відповідного наказу негайно після його проголошення. Між тим, як вбачається з матеріалів справи, наказом Генерального прокурора № 363к від 08.12.2023 поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Сумської області та в органах прокуратури з 05 серпня 2020 року. Враховуючи наведені вище приписи чинного законодавства та висновки щодо його застосування, наведені у вище перелічених постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, а також беручи до уваги те, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 у справі №440/4374/20 про поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області фактично виконано Офісом Генерального прокурора лише 08.12.2023, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про затримку з боку Офісу Генерального прокурора виконання цього рішення, а відтак і про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час такої затримки, а саме з 10.03.2023 по 07.12.2023. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (Порядок №100). Абзацом 1 пункту 2 розділу II Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час (абзац 3 пункту 2 розділу II Порядку №100). Як встановлено судом, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі підлягає стягненню з Офісу Генерального прокурора за період з 10 березня 2023 року по 07 грудня 2023 року. Кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача за цей період становить 195 днів. При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді, судом першої інстанції враховано, що, згідно з довідкою Сумської обласної прокуратури (№18-708 вих-20 від 07.08.2020, наявна у матеріалах справи), середньоденна заробітна плата, розрахована із нарахованої заробітної плати та кількості фактично відпрацьованих днів за два місяці перед звільненням складала 1744,62 грн. Також розмір середньоденного заробітку ОСОБА_1 станом на дату поновлення на посаді в сумі 1744,62 грн. визначено в рішенні суду №440/4374/20 у спорі між тими ж сторонами, що набрало законної сили, тому не потребує доказування. Отже, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді, який підлягає стягненню (за період з 10 грудня 2023 року по 07 грудня 2023 року) на користь позивача з відповідача складає 340200,90 грн. (1744,62 грн. х 195 робочих днів). Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21.12.2023 у справі № 360/4404/21, з таких підстав. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналіз вказаної норми свідчить, що врахуванню підлягають висновки Верховного Суду лише щодо застосування конкретних норм права. Наведені позивачем висновки Верховного Суду є висновком за результатом оцінки наданих учасниками справи доказів та установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи та не стосується порядку застосування певних норм права, що мали би враховуватись судами попередніх інстанцій при розгляді аналогічних спорів. Окрім того, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу апелянта на те, що у наведеній ним постанові Верховний Суд зробив висновок про те, що: «перекладаючи на ОСОБА_1 ініціативу щодо спонукання роботодавця виконати пряму вказівку суду - поновити ОСОБА_1 саме на посаді прокурора (а не на зокрема посаді державної служби), відповідач діє явно неправомірно. Одночасно, фактичні обставини у цій справу вказують на те, що у спірний період (як правильно зауважив апеляційний суд) позивачка була працевлаштована у Луганській обласній прокуратурі та перебувала на державній службі у цьому органі. Між тим, оскаржуючи у судовому порядку своє звільнення з посади прокурора, позивачка засвідчила своє прагнення продовжувати працювати саме на посаді, з якої її незаконно звільнили. Вочевидь перебування ОСОБА_1 на посаді державної служби було вимушеним кроком за для свого фінансового забезпечення на період судового розгляду її справи. Як вже зазначалось, саме роботодавець зобов`язаний виконати рішення суду щодо поновлення незаконно звільненого працівника на посаді безвідносно до поведінки такого працівника.» Також у цій постанові Верховний Суд виходив з того, що: «що ОСОБА_1 у спірний період перебувала у трудових правовідносинах з Луганською обласною прокуратурою, хоча на підставі проходження нею саме державної служби. Кодекс законів про працю таку ситуацію врегулював шляхом введення такої законодавчої конструкції як «різниця в заробітку» за час затримки поновлення працівника на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Тож, в розрізі фактичних обставин цієї справи, суд апеляційної інстанції мав би проаналізувати різницю у заробітній платі ОСОБА_1, яку вона отримувала у спірний період, перебуваючи на посаді головного спеціаліста в Луганській обласній прокуратурі (проходила державну службу), і у разі підтвердження факту отримання нею грошових коштів у меншому розмірі, ніж вона б отримувала перебуваючи на посаді прокурора у цьому органі, за умови вчасного її поновлення на цій посаді, стягнути різницю між цими двома грошовими сумами на користь позивачки.» Тобто, вказані висновки щодо вирішення питання про стягнення різниці в заробітку ґрунтувалися на тому, що позивач працювала в тому ж саме органі, але на посаді державної служби, з якої її протиправно звільнили з посади прокурора. Враховуючи, що позивач не працював у 2023 році в органах прокуратури, колегія суддів вважає безпідставними посилання апелянта на те, що суд мав врахувати факт роботи позивача у Приватному підприємстві "ЛУБНИМАШ" та в Полтавському державному аграрному університеті, та отримання ним заробітної плати. З огляду на наведене, колегія суддів вважає доводами апеляційної скарги необґрунтованими та не вбачає підстав для задоволення вимог апеляційної скарги. Ухвалюючи це судове рішення колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття цього судового рішення. За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми процесуального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Керуючись ст.ст. 243, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 26 березня 2025 року по справі №440/9370/24 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін Повний текст постанови складено 03.07.2025.