Постанова КЦС ВС № 761/13085/14-ц

Постанова Іменем України 20 жовтня 2021 року м. Київ справа № 761/13085/14-ц провадження № 61-8957св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: заявник (боржник) - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Актив-Банк», заінтересована особа (стягувач)- ОСОБА_1 , особа, дії якої оскаржуються, - Подільський районний відділ державної виконавчої служби в місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року у складі судді Рибака М. А., постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року й ухвалу Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Головачова Я. В., Шахової О. В. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст вимог скарги У вересні 2020 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Актив-Банк» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб як безпосереднього ліквідатора Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-Банк» (далі - ПАТ «КБ «Актив-Банк») звернулося до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця, у якій просило визнати протиправною бездіяльність старшого державного виконавця Подільського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Подільський РВДВС ЦМУ МЮ) Бондаренка О. С. щодо невчинення дій, передбачених статтею 39 Закону України «Про виконавче провадження»; зобов`язати Подільський РВДВС ЦМУ МЮ винести постанову про закінчення виконавчого провадження з приводу примусового виконання виконавчого листа № 761/13085/14-ц від 04 листопада 2014 року за виконавчим провадженням № 45340170 про стягнення з ПАТ «КБ «Актив-Банк» на користь ОСОБА_1 264 089,06 грн на підставі пункту 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». Скаргу мотивовано тим, що на підставі постанови правління Національного банку України (далі - НБУ) від 23 грудня 2014 року № 838 про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Актив-Банк» виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийняла рішення від 24 грудня 2014 року № 158 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Актив-банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Актив-банк». Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду від 26 березня 2020 року № 681 визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» повноваження під час ліквідації ПАТ «КБ «Актив-Банк» до моменту внесення запису про державну реєстрацію припинення ПАТ «КБ «Актив-Банк» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) здійснює безпосередньо Фонд. 31 серпня 2020 року Фонд звернувся до старшого державного виконавця із заявою про закінчення виконавчого провадження № 45340170 на підставі пункту 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», яку державний виконавець отримав 04 вересня 2020 року. Проте станом на день звернення боржника до суду зі скаргою державний виконавець не вчиняв жодних дій щодо закінчення вказаного виконавчого провадження, а тому права ПАТ «КБ «Актив-Банк» порушені. У вересні та жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявами, в яких просив залишити зазначену скаргу Фонду без розгляду. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залишення скарги без розгляду відмовлено; у задоволенні скарги Фонду відмовлено. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що наявність норми пункту 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення.Право на звернення до суду із скаргою на дії або бездіяльність державного виконавця мають сторони виконавчого провадження. Боржником у цьому виконавчому провадженні є ПАТ «КБ «Актив-Банк». Заявник не надав суду доказів на підтвердження того, що саме він на час звернення до суду зі скаргою є боржником у виконавчому провадженні, який замінений у встановленому законом порядку. Апеляційний суд виходив з того, що зважаючи на те, що рішенням суду, яке набрало законної сили, стягнено з ПАТ «КБ «Актив-Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти, то стягувач як особа, яка захищає своє право на захист прав споживача фінансових послуг, має право задовольнити свої вимоги за рахунок банку відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». За таких обставин наявність норми пункту 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», на яку посилається заявник, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення. Крім того, апеляційний суд взяв до уваги, що ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 18 березня 2021 року, яка набрала законної сили, скаргу ОСОБА_1 на дії/бездіяльність органу державної виконавчої служби, державного виконавця задоволено, визнано протиправною бездіяльність державного виконавця Подільського РВДВС ЦМУ МЮ Бондаренка О. С. щодо вчинення усіх передбачених законом виконавчих та інших дій у виконавчому провадженні № 45340170, спрямованих на примусове виконання рішення суду в цивільній справі № 761/13085/14-ц. У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва із заявою про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення з Фонду на його користь витрат на правову допомогу в розмірі 4 200,00 грн. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року, заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено частково, стягнено з Фонду на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2 800,00 грн. В задоволенні решти вимог відмовлено. Частково задовольняючи заяву ОСОБА_1 про стягнення на його користь витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції виходив із того, що договір про надання правничої допомоги від 03 лютого 2020 року № 0720/20 та додаткові угоди до договору містять види робіт, доказів виконання яких суду не надано, а саме: щодо вивчення адвокатом матеріалів виконавчого провадження. Враховуючи складність цієї справи та надані ОСОБА_1 докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу під час розгляду справи в суді першої інстанції, а також беручи до уваги заперечення щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції зменшив розмір витрат на правничу допомогу, пославшись на частину п`яту статті 136 ЦПК України. Апеляційний суд виходив з того, що посилання ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції всупереч підпункту «б» пункту 4 частини першої статті 260 ЦПК України не зазначив в оскаржуваній ухвалі строк і порядок набрання нею законної сили, не може бути підставою для її скасування. Разом з тим сторони не позбавлені можливості звернутися до суду першої інстанції із заявою про виправлення описки в ухвалі суду шляхом доповнення її резолютивної частини. Посилання ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі послався на частину п`яту статті 136 ЦПК України, яка взагалі не стосується питання співмірності судових витрат, не може бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення. Посилання на те, що клопотання про зменшення розміру судових витрат до суду першої інстанції боржник не подавав, спростовується наявними в матеріалах справи запереченнями щодо ухвалення додаткового рішення з приводу стягнення витрат на правову допомогу (а. с. 181-184, т. 1). Крім того, апеляційний суд зазначив, що 07 та 11 травня на адресу Київського апеляційного суду надійшли заяви ОСОБА_1 про стягнення судових витрат, які є аналогічними за змістом. Разом з тим, ураховуючи, що у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 суд відмовив, підстав для стягнення на його користь витрат на правничу допомогу немає. Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додатково судового рішення відмовлено. Апеляційний суд керувався тим, що у мотивувальній частині постанови Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року суд зазначив, що колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу, надану у зв`язку з розглядом справи судом апеляційної інстанції. Тому це питання було вирішено судом апеляційної інстанції, у зв`язку з чим його повторне вирішення виключається. Аргументи учасників справи У травні 2021 рокуОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, просив: скасувати ухвалу суду першої інстанції від 05 лютого 2021 року в частині відмови в задоволенні решти вимог заяви стягувача про стягнення судових витрат, постанову апеляційного суду від 12 травня 2021 року в частині відмови в задоволенні апеляційної скарги стягувача на ухвалу суду першої інстанції від 05 лютого 2021 року в частині відмови в задоволенні решти вимог заяви стягувача про стягнення судових витрат; постановити в цій частині нову ухвалу про стягнення зі скаржника на користь стягувача судових витрат на правничу допомогу адвоката у повному обсязі в сумі 4 200,00 грн; скасувати ухвалу апеляційного суду від 19 травня 2021 року та постанову апеляційного суду від 12 травня 2021 року в частині відмови в задоволенні заяви стягувача про стягнення судових витрат в апеляційному провадженні; стягнути зі скаржника на користь стягувача 1 400,00 грн судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в апеляційному суді; змінити ухвалу суду першої інстанції від 05 лютого 2021 року шляхом доповнення її резолютивної частини додатковим абзацом із зазначенням строку і порядку набрання цією ухвалою законної сили, а саме: "Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення"; скасувати постанову апеляційного суду від 12 травня 2021 року в частині відмови в задоволенні апеляційної скарги стягувача на ухвалу суду першої інстанції від 05 лютого 2021 року в частині не зазначення судом строку та порядку набрання цією ухвалою законної сили. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що в ухвалі суду першої інстанції від 09 грудня 2020 року й оскарженій ухвалі цього ж суду від 05 лютого 2021 року не зазначено строку та порядку набрання законної сили. Відповідно до статті 261 ЦПК України ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Оскільки нормами розділу VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судових рішень» не встановлено іншого порядку набрання законної сили, то оскаржувана ухвала набрала законної сили негайно після її проголошення. Саме такий обов`язковий до врахування правовий висновок щодо застосування статті 261 ЦПК України до ухвал, постановлених в порядку розділу VII ЦПК України за наслідками розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавців та посадових осіб органів ДВС, міститься в постановах Верховного Суду від 23 травня 2019 року у справі № 796/165/2018, від 27 червня 2019 року у справі № 495/2711/18 та інших подібних постановах. Апеляційний суд зробив неправильний висновок, що такий недолік оскарженої ухвали не може бути підставою для її зміни чи скасування, а може бути усунений лише в порядку виправлення описки. Не зазначення судом в резолютивній частині судового рішення строку та порядку набрання цим рішенням законної сили не є опискою в розумінні процесуального закону, тому може бути виправлене тільки в порядку оскарження. Така правова позиція стягувача узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним в ухвалі від 11 листопада 2020 року у справі № 817/777/16. Суди зменшили розмір стягнення судових витрат стягувача на 1 400,00 грн (із заявлених 4 200,00 грн до 2 800,00 грн) з власної ініціативи та безпідставно, без урахування правових висновків Верховного Суду. Висновок судів про ненадання доказів виконання робіт з вивчення адвокатом матеріалів виконавчого провадження є помилковим, оскільки таким доказом є детальний опис (акт) наданої правової допомоги № 010-0720/20 від 18 вересня 2020 року (копія є в матеріалах справи). В судовому засіданні суди не ставили під сумнів належність, достовірність чи допустимість цього доказу, представник скаржника не заперечував проти обставин виконання адвокатом робіт у цій частині. Також доказом виконання робіт з вивчення адвокатом матеріалів виконавчого провадження слід вважати в даному випадку сам факт складення адвокатом відповідних процесуальних документів, оскільки їх складення є неможливим без ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження. Навіть якщо припустити таку недоведеність, то зменшення судових витрат на 1 400 грн є непропорційним, оскільки цю суму сплачено не тільки за вивчення матеріалів виконавчого провадження, а за сукупний обсяг робіт: за вивчення скарги; за вивчення матеріалів справи та матеріалів виконавчого провадження; за розробку процесуальної стратегії захисту прав клієнта. Заперечення скаржника проти стягнення витрат на правову допомогу подано без надсилання його копій іншим учасникам справи (зокрема стягувачу) і тому не може братися до уваги судом з огляду на норми частин другої, четвертої статті 183 ЦПК України. В судовому засіданні представник скаржника в усній формі формально заперечував проти стягнення витрат лише в частині інструктажу клієнта, але не в частині вивчення матеріалів виконавчого провадження, і не підкріпив свої заперечення жодними доказами чи обґрунтуваннями. Проте в частині вивчення матеріалів виконавчого провадження скаржник не заперечував проти стягнення судових витрат. За таких обставин суди порушили принцип диспозитивності цивільного судочинства (частина перша статті 13 ЦПК України). У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 910/3437/19, від 20 травня 2020 року у справі № 305/1042/16-ц, від 20 липня 2020 року у справі № 362/4462/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 202/1825/17-ц, від 07 липня 2020 року у справі № 914/1002/19, від 21 травня 2019 року у справі № 903/390/18, від 04 лютого 2020 року у справах № 5023/5027/12 і № 904/1759/18 вказано, що процесуальний закон покладає тягар доведення неспівмірності витрат на правничу допомогу саме на ту сторону, яка заперечує проти відшкодування цих витрат в пред`явленому розмірі. При цьому цій стороні недостатньо лише заявити про таку неспівмірність, а необхідно навести відповідні докази та обґрунтування. Отже, при вирішенні справи в частині розподілу судових витрат діє принцип змагальності сторін процесу. Проте жодних доказів або обґрунтувань, які свідчили б про неспівмірність витрат на правничу допомогу, скаржник суду не надавав. Висновок суду апеляційної інстанції, що оскільки у задоволенні апеляційної скарги стягувача суд відмовив, то немає підстав для стягнення на його користь витрат на правничу допомогу, є незаконним та необґрунтованим. У задоволенні апеляційної скарги стягувача відмовлено, проте відмовлено й у задоволенні апеляційної скарги скаржника. Суд апеляційної інстанції задовольнив і заяву стягувача про повернення справи до суду першої інстанції для розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення на підставі частини третьої статті 365 ЦПК України. Тому витрати стягувача, не пов`язані зі складанням апеляційної скарги, підлягали розподілу. Зокрема, це стосується витрат на складання відзиву на апеляційну скаргу скаржника (у задоволенні якої суд відмовив), а також на інструкційну консультацію щодо самостійного представництва в суді. Письмове заперечення скаржника проти задоволення заяви про стягнення судових витрат в апеляційному провадженні не було надіслано стягувачу всупереч вимогам частини другої статті 183 ЦПК України і не могло бути взято до уваги судом з огляду на частину четверту цієї статті. Зміст касаційної скарги ОСОБА_1 свідчить, що ухвала суду першої інстанції оскаржується в частині відмови в задоволенні вимог заяви стягувача про стягнення судових витрат та не зазначення судом строку і порядку набрання цією ухвалою законної сили; постанова апеляційного суду оскаржується в частині залишення без змін ухвали суду першої інстанції в зазначеній частині та в частині відмови в задоволенні заяви стягувача про стягнення судових витрат у зв`язку з переглядом справи судом апеляційної інстанції, тому в іншій частині зазначені судові рішення в касаційному порядку не переглядаються. Ухвала апеляційного суду оскаржується в повному обсязі. У червні 2021 року представник Фонду з питань безпосереднього виведення ПАТ «КБ «Актив-Банк» з ринку фінансових послуг Кузьмік Д. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права,застосування судом норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, просив скасувати ухвалу суду першої інстанції від 09 грудня 2020 року та постанову апеляційного суду від 12 травня 2021 року, прийняти нове рішення, яким задовольнити скаргу. У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав до суду відзиви, у яких просив касаційну скаргу Фонду залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів; при касаційному перегляді справи врахувати наведені у відзивіправові висновки Верховного Суду, а в разі відступу від цих правових висновків навести мотиви такого відступу; прийняти докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених стягувачем у зв`язку з переглядом справи № 761/13085/14-ц у суді касаційної інстанції та взяти до уваги ці докази при вирішенні питання про розподіл судових витрат в касаційному провадженні. Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справіза касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року, постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року поновлено Фонду строк на касаційне оскарження; відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року закрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника Фонду з питань безпосереднього виведення ПАТ «КБ «Актив-Банк» з ринку фінансових послуг - адвоката Кузьміка Д. В.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Щодо доводівстягувача в частині стягнення судових витрат. Суди встановили, що між адвокатським бюро «Арсена Маринушкіна» та стягувачем ОСОБА_1 укладений договір про надання правничої допомоги від 03 лютого 2020 року № 0720/20. Відповідно до пункту 4.1 вказаного договору клієнт зобов`язується сплатити на користь Бюро витрати на професійну правничу (правову) допомогу, в тому числі гонорар у розмірі та порядку, визначених за домовленістю сторін. Судові витрати сплачуються окремо від гонорару. Сума витрат на професійну правничу допомогу та гонорару (винагороди) визначається у додаткових угодах, які є додатком до цього договору та його невід`ємними частинами. В зазначених додаткових угодах визначаються порядок, спосіб і термін оплати витрат на професійну правничу допомогу та гонорару. Згідно з додатковою угодою від 18 вересня 2020 року № 10, актом надання правової допомоги № 010-0720/20, квитанції № 0720/20-10 ОСОБА_1 поніс витрати на правову допомогу відповідно до договору про надання правничої допомоги від 03 лютого 2020 року № 0720/20 в сумі 4 200,00 грн. Відповідно до частини другої статті 452 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Разом з тим відповідно до пункту 2 частини першої статті 137 ЦПК України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. У частинах четвертій - шостій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зроблено висновок, що «саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності». У запереченнях заявника щодо ухвалення додаткового рішення з приводу стягнення витрат на правову допомогу зазначено, що вид правової допомоги «Інструктаж клієнта у разі самопредставництва в суді першої інстанції» з нормо-годиною в 1 год та вартістю 700 грн є завищеним показником і не підлягає стягненню у зв`язку з незначною складністю спору. На підтвердження розміру витрат ОСОБА_1 надав опис робіт і виписку з особового рахунка адвоката, однак адвокат не надав детального опису здійснених ним витрат з надання правничої допомоги та жодних звітів про здійснену ним безпосередньо роботу. Заперечення щодо скарги підписані стягувачем, а не адвокатом, у зв`язку з чим виникає сумнів у дійсності надання таких послуг. Тому стягувач не обґрунтував співмірності таких витрат з обсягом наданої правової допомоги. Категорія спору є незначною, тому сума 4 200,00 грн є завищеною (а. с. 181-184, т. 1). Зменшуючи розмір витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції, з чим погодився й суд апеляційної інстанції, послався на неспівмірність розміру судових витрат на правничу допомогу та виходив з того, що не надано доказів вивчення адвокатом матеріалів виконавчого провадження. Аналіз матеріалів свідчить, що згідно додаткової угоди від 18 вересня 2020 року № 10 й детального опису (акта) надання правової допомоги № 010-0720/20, надано таку правничу (правову) допомогу: вивчення скарги, наданих клієнтом матеріалів справи та виконавчого провадження; розроблення процесуальної стратегії захисту прав клієнта (1 400,00 грн); складання клопотання (заяви) про залишення скарги без розгляду (350,00 грн); складання заперечення по суті скарги (на суму 1 750,00 грн); інструктаж клієнта у разі самопредставництва у суді першої інстанції (700,00 грн) (а. с. 165, 166, т. 1). У заяві ОСОБА_1 про залишення заяви без розгляду міститься посилання на документи виконавчого провадження та додано їх копії (а. с. 37-54, т. 1). Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначав, що немає обґрунтованих доводів заявника щодо неспівмірності витрат на правничу допомогу зі складністю справи та щодо зменшення розміру витрат в частині вивчення матеріалів виконавчого провадження. Заявник заперечував лише проти стягнення витрат у частині інструктажу клієнта (а. с. 231, 232, т. 1). Водночас апеляційний суд мотивів відхилення зазначених доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 та неспівмірності заявленого розміру витрат на оплату правничої допомоги не навів; не врахував відсутність заперечень щодо неспівмірності заявленого розміру витрат на оплату правничої допомоги в частині вивчення матеріалів виконавчого провадження та їх документального підтвердження;не вирішив питання про судові витрати стягувача в частині, яка пов`язана з розглядом апеляційної скарги заявника, у задоволенні якої відмовлено. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо підстав скасування ухвали апеляційного суду від 19 травня 2021 року, оскільки, відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення, апеляційний суд правильно виходив із того, що постановою апеляційного суду від 12 травня 2021 року вирішувалось питання про стягнення на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу, надану у зв`язку з розглядом справи судом апеляційної інстанції, тому підстав для його повторного вирішення немає. Щодо доводів стягувача в частині незазначення судом першої інстанції строку та порядку набрання ухвалою законної сили. Згідно з частиною першою статті 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки. Зазначення строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження є обов`язковим елементом резолютивної частини ухвали суду (підпункт «б» пункту 4 частини першої статті 260 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року в справі № 300/765/15-ц (провадження № 61-7654св20) вказано, що «судове рішення повинно бути точним. Помилки у тексті судового рішення, зумовлені арифметичними помилками або граматичними помилками (описками), що стосуються істотних обставин або ускладнюють виконання рішення, можуть бути усунуті судом, який ухвалив рішення або ухвалу. Описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Особливо це стосується резолютивної частини рішення. В резолютивній частині будь-яка описка має істотне значення, оскільки вона може утруднити виконання рішення. Не є опискою граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його неправильного сприйняття: неправильне розташування розділових знаків, неправильні відмінки слів, застосування русизмів та діалектизмів тощо. Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення». Тому незазначення в судовому рішенні строку і порядку набрання ним законної сили не є опискою у розумінні частини першої статті 269 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскарженій частині частково ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати з переданням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а ухвалу апеляційного суду залишити без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витратвирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок: «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат». Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)). Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 402, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року в частині відмови в задоволенні вимог ОСОБА_1 про стягнення 1 400,00 грн судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, та 1 400,00 грн -у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, а також незазначення строку і порядку набрання ухвалою суду першої інстанції законної сили скасувати. Справу № 761/13085/14-ц в зазначеній частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалу Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов