Постанова 4851 № 480/9562/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 вересня 2021 р.Справа № 480/9562/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Бартош Н.С. , Григорова А.М. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 12.04.2021, головуючий суддя І інстанції: М.М. Шаповал, м. Суми, повний текст складено 16.04.21 по справі № 480/9562/20 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України , Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправним та скасувати рішення, зобов`язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Сумській області , в якому просить : визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 425-20 від 20.11.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує захисту; зобов`язати Управління державної міграційної служби України в Сумській області переглянути звернення позивача про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. ОСОБА_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції , подав апеляційну скаргу , вважає , що при ухваленні судом оспорюваного рішення не проаналізовано належним чином вказані вище джерела інформації, не досліджено інформацію по країні походження позивача, не з`ясовано в повній мірі характер об`єктивного побоювання позивача стати жертвою переслідування, враховуючи обставини, які не дають можливості повернутися до країни свого походження, та на скільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на батьківщину, не надано належної правової оцінки доказам, що наявні в матеріалах справи. Позивач, у контексті спірних правовідносин, мав «законне сподівання» на визнання статусу біженця та отримання захисту в Україні у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 12.04.2021р., ухвалити нове рішення, яким адміністрований позов задовольнити. ДМС України та Управління ДМС у Сумській області подали до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу , вважають її необґрунтованою та безпідставною, а рішення суду першої інстанції таким, що прийняте у відповідності до вимог чинного законодавства України, із застосуванням норм як процесуального так і матеріального права, а також, із Усуванням в повному обсязі обставин, що мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, та наданням судом належної оцінки всім наявним доказам. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції , що позивач є громадянином Російської Федерації (Республіка Татарстан), народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Набережные Челны, Татарська АССР, країна постійного проживання - Російська Федерація, за релігійними переконаннями - мусульманин. Володіє арабською та російською мовами. Має середню освіту - в 1990 році закінчив середню школу № 34 в м. Набережные Челны РФ, навчався два роки в Леніногорському педагогічному училищі, яке не закінчив за власним бажанням. В офіційному шлюбі не перебував і не перебуває. Декілька разів укладав шлюби за мусульманськими традиціями. Має повнолітню дочку та неповнолітнього сина, які на даний час проживають в м. Набережные Челны РФ. Військовозобов`язаний, але в армії не служив. Він свідомо ухилявся від проходження строкової військової служби. 27.07.2020 ОСОБА_1 після нелегального перетину кордону України, звернувся до представників українського прикордонного пункту пропуску "Юнаківка" із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Основними причинами вказав політичні та релігійні переслідування на батьківщині.Позивач має паспорт громадянина РФ, виданий 26.06.2020 органом МВС по Республіці Татарстан, код підрозділу 160-022. 17.08.2020 УДМС в Сумській області прийнято висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту , громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 12.10.2020 УДМС в Сумській області винесено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з яким рекомендовано ДМС України відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину РФ ОСОБА_2 , у зв`язку із встановленням відсутності умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". 20.11.2020 ДМС України винесло рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 425-20 на підставі абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. УДМС в Сумській області направило позивачу повідомлення від 23.12.2020 № 26 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відмовляючи у задоволенні позову , суд першої інстанції виходив з того , що рішення відповідача від 20.11.2020 № 425-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, після повного і об`єктивного з`ясування всіх обставин відносно заявника. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову , виходячи з наступного. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; - особа, яка потребує додаткового захисту, це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов`язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону 3671-VІ додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання наслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі. Згідно абзацу 5 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. За змістом статті 5 Закону № 3671-VІ, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною сьомою статті 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. За змістом статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Процедура розгляду таких заяв за Законом складається з наступних стадій: - попереднього розгляду заяв (стаття 8 Закону); - розгляд заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 9 Закону); - прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 10). Як зазначалося вище, відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на попередній стадії приймається виключно в тому випадку, якщо заява є очевидно необґрунтованою, тобто в якій взагалі відсутні посилання на існування у заявника побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, і які можуть бути оцінені як підстави для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у випадку, коли заявник видає себе за іншу особу, або повторно звертається із аналогічною заявою вже після того, як йому вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Це слідує з положень частини другої статті 9 Закону № 3671-VI та пункту 5.1 Розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 та зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за №1146/19884 (далі Правила № 649). Так, відповідно до частини другої статті 9 Закону № 3671-VI працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Згідно з пунктом 5.1 Правил № 649 після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): - проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви; - у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів в установленому порядку звертається із відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжності фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника, та встановлена загальна правдоподібність заяви. Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: - всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; - відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди; - особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди. Тобто, прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є лише попередньою стадією розгляду заяви позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не вирішенням питання про надання такого статусу по суті. Отже, оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності повинна здійснюватися міграційними органами після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 815/4355/17, від 24 квітня 2020 року у справі № 820/6354/16, від 17 грудня 2020 року у справі № 420/3258/19. Вказана процедура дотримана відповідачем у даній справі. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважатися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 р. № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців особа у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. У заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які можуть бути визнані біженцями або потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. При цьому заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. В силу ст. 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Згідно матеріалів справи та документів, наявних в особовій справі позивача, у заяві від 27.07.2020 та під час співбесід 30.07.2020 і 01.09.2020, заявник стверджував, що у країні постійного проживання через негативне ставлення до влади та можливу причетність до терористичних угрупувань, зазнав політичних та релігійних переслідувань з боку місцевих правоохоронних органів. Неправомірні дії силовиків, які мали місце під час його затримання, розслідування щодо нього кримінального провадження та відбування ним кримінального покарання, а також побоювання бути повторно заарештованим, засудженим чи взагалі позбавленим життя стали причинами, через які шукач захисту залишив територію країни громадянської належності та не бажає повертатися. Однак, матеріали справи не містять, а позивачем не було надано жодних доказів того, що він підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні через свої політичні погляди. Намагання у такий спосіб уникнути кримінальної відповідальності в своїй країні шляхом переховування в іншій країни, не є передбаченою законодавством України підставою для надання такій особі статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту. Крім того, представником відповідачів у відзивах зазначено, що позивач в 2014 скоїв ДТП, після чого зник з місця події та переховувався від поліції. Його шукали, йому телефонували, але згодом все забулося. Враховуючи те, що позивач з 2008 року відмовлявся зустрічатися з правоохоронцями та спілкувався з ними лише по телефону, не має підстав вважати, що з боку силових структур до нього застосовувалися заходи, які можуть кваліфікуватися як переслідування. Крім того, позивач стверджує, що офіційно не виїжджав з країни громадянської належності через відсутність паспорта громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон, він ніколи не робив спроб оформити паспорт для виїзду за кордон. За його поясненнями, під час спроби виїзду з Росії до Казахстану в 2009 році за паспортом громадянина РФ прикордонники не надали йому дозвіл на перетин кордону, сказавши, що він "невиїзний". Однак, як встановлено з матеріалів справи, що на той час спроби виїзду за кордон позивач мав непогашену судимість, а також, відповідно до рішення міського суду м. Набережные Челны РФ від 03.03.2015 у справі № 2- 4264/2015, судом задоволено клопотання МВС Росії по м. Набережные Челны РФ про встановлення відносно боржника ОСОБА_1 тимчасового обмеження на виїзд з Російської Федерації через несплату адміністративного штрафу у розмірі 15000 рублів, винесеного ВДІБДР м. Набережные Челны РФ. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач наполягає , що його незаконно засудили , при цьому на запитання суду чи оскаржені ним рішення суддів до Європейського суду відповів «Ні». Відповіді на конкретні запитання колегії суддів щодо підстав та обґрунтувань заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не надав. Колегія суддів зазначає, що вказані злочини не мають політичного характеру або релігійного характеру, а відноситься до загальнокримінальних. Відповідно до пунктів 56, 59, 60 Керівництва процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарання за злочин у відповідності із загальним правом. Особи, що рятуються від таких переслідувань чи покарань за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва чи потенціальна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя. Для того, аби визначити, чи співрозмірне кримінальне переслідування переслідуванню за змістом Женевської Конвенції, необхідно звернутися до законодавства даної країни, оскільки трапляється, що це законодавство не відповідає загальноприйнятим правам людини. Частіше за все, однак, не закон, а способи його застосування є дискримінаційними. У таких випадках, через труднощі з оцінкою законодавства іншої країни, національна влада може приймати рішення, застосовуючи власне національне законодавство у якості відправної точки. За вказаних обставин, злочини, здійснено виключно з причин загально протиправної поведінки і пов`язані з неприйняттям позивачем політики Російкої Федерації щодо переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою без громадянства може свідчити про намагання уникнути покарання за скоєння загальнопротиправних правопорушень. З огляду на викладене відсутні підстави для висновку про здійснення кримінального провадження відносно позивача у Російської Федерації з політичних, національних чи релігійних мотивів. З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено, що його перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за політичними переконаннями, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1029/17. Позивач стверджував, що членом будь-якої політичної партії у країні постійного проживання не був, наразі до складу жодної політичної сили у РФ не входить і робити цього не планує. Шукач захисту лише на словах не погоджується із політикою та діями російської влади. Водночас, відповідно до пункту 56, 59 Керівництва УВКБ ООН, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до загального права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Наведений аналіз відповідності суб`єктивної сторони побоювань заявника стати жертвою переслідувань за політичною та релігійною ознакою, які він виклав у заяві, анкеті від та під час співбесід, об`єктивній стороні дає підстави вважати, що в індивідуальних обставинах справи заявника (повідомлена ним історія) відсутні загрози переслідуванню з боку чинної влади Російської Федерації, як його тлумачить Конвенція про біженців 1951 року. Суд звертає увагу, що «Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 23 червня 2021 року у справі № 640/7563/19. Відповідно до інформації, отриманої від Управління Служби безпеки України в Сумській області, щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виявлено обставини, передбачені ч. 2 п. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відповідно до яких останнього не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, на території РФ вказана особа підозрювалася у причетності до діяльності терористичного характеру та була засуджена за дії пов`язані із створенням незаконних воєнізованих формувань. Колегія суддів зазначає , що в ході розгляду справи позивачем не було надано суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у переслідуваннях і наявності загрози його життю чи здоров`ю. Позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI і доказів, що підтверджують переслідування саме позивача. Судом першої інстанції правильно зазначено про те, аналізуючи надану позивачем інформацію у сукупності з інформацією по країні походження, не підтверджено наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Російської Федерації. Натомість, надані позивачем пояснення щодо незаконного засудження не можуть слугувати належними підставами в розумінні Закону № 3671-VI, Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками судів першої інстанцій про те, що в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв`язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI знайшли своє підтвердження та є правомірними. Натомість, заявлена позивачем інформація з посиланням на внесення його до списку осіб, які негласно засуджені російськими спецслужбами належними доказами не підтверджена , носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на території Російської Федерації його особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками, побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо його слів. Позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно у 2020 році, при тому , що події , які слугували підставою для звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбувалися у 2008 та 2015роках , тобто позивач після вказаних подій вільно перебував на території Російської Федерації до 2020р. Дійсною метою звернення позивача до міграційного органу є власне бажання легально залишитися на території України, а не через наявність у позивача об`єктивних побоювань стати жертвою переслідувань на території країни походження. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 07 липня 2021 року у справі № 520/6823/2020. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Колегія суддів зазначає, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішеннь враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в країні своєї громадянської належності. При перевірці об`єктивної та суб`єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачами не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними. Таким чином, обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Посилання позивача у апеляційній скарзі на необґрунтованість оскаржуваного рішення відповідача та відсутність спростування його тверджень колегія суддів вважає безпідставними, оскільки як встановлено з матеріалів справи відповідачі, приймаючи оскаржувані рішення, належним чином дослідили, який рівень небезпеки для позивача існує у країні походження та проаналізували належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржувані у даній справі рішення відповідачів скасуванню не підлягають та обґрунтовано відмовив у задоволенні адміністративного позову. Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд зазначає, що доводи апеляційної скарги є ідентичними тим, які були висловлені в суді першої інстанції та з урахуванням яких суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи, інших обґрунтувань в апеляційній скарзі наведено не було. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 12.04.2021 по справі № 480/9562/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош А.М. Григоров Повний текст постанови складено 08.09.2021 року