Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/7032/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/7032/20 Суддя (судді) першої інстанції: Подлісна Ірина Миколаївна ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2026 року м. Київ Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Кузьменка В. В., суддів: Василенка Я.М., Ганечко О.М., за участю секретаря Михайлової І.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом громадянина російської федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 17 липня 2025 року, В С Т А Н О В И Л А: Громадянин російської федерації ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про зобов`язання вчинити дії та скасування рішення. Законом України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 № 2825-IX Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві. Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 05.03.2025 прийнято до провадження адміністративну справу № 640/7032/20. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 17 липня 2025 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №236 від 05.09.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №26-20 від 06.03.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. Доводи Державної міграційної служби України аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву та стосуються того, що під час розгляду документів позивача не виявлено у останнього умов, зазначених у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку з чим правомірно відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно з положеннями ст. 309 Кодексу адміністративного судочинства України. Представник апелянта в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги, просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову. Представник позивача та позивач заперечили проти задоволення вимог апеляційної скарги, спірне рішення суду першої інстанції просили залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, громадянин російської федерації ОСОБА_1 маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини та систематичне порушення прав людини, залишив країну свого походження - Російську Федерацію у пошуках захисту та прибув до України і звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У травні 2018 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області з належно оформленою заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. Наказом ГУ ДМС України в Дніпропетровській області №55 від 31.05.2018 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач, вважаючи рішення ДМС України протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з відповідним позовом до адміністративного суду. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2018 року у справі №0440/5353/18, у задоволенні позовної заяви відмовлено. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2019 року у справі № 0440/5353/18 апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2019 року у справі № 0440/5353/18 відмовлено у відкритті касаційного провадження. Через наявність додаткових відомостей та оновленої інформації про країну походження, в липні 2019 року позивач подав до Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та в Київській області належним чином оформлену заяву-анкету про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. 05.09.2019 позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та в Київській області №236 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення було прийнято на підставі Наказу Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та в Київській області № 556 від 05.09.2019 року. Відмову було вмотивовано очевидною необґрунтованістю поданої заяви, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо мене смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. Не погоджуючись із таким рішенням Позивач подав скаргу до Державної міграційної служби України на рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 18.03.2020 позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 94 від 18.03.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Відповідача 1 № 26-20 від 06.03.2020 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважаючи, що зазначені рішення є протиправними, необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, звернувся до суду. Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що виходячи з встановлених фактів про порушення релігійних свобод у РФ та спроби РФ затримати Богатирьова через систему міжнародного розшуку, він має достатньо підстав для обґрунтованого побоювання повертатись у країну свого походження. Аналізуючи обставини справи, доводи апеляційної скарги та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення, з огляду на таке. Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Відповідно до положень статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу до неї 1967 року термін «біженець» означає особу, яка «через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань». Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань». Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого , що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Як було зазначено, позивач є громадянином рф та перебуває за її межами, в Україні, у зв`язку з тим, що він був змушений залишити територію рф та шукати захист в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я. Небезпека перебування позивача в країні його походження та побоювання систематичного порушення прав людини. Позивач через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за політичною ознакою був вимушений покинути країну походження. Згідно з п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця чи особи без громадянства в Україні» підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з документів і повідомлень міжнародних неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну. Суд першої інстанції доречно вказав, що відповідачі не поцікавились актуальною ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваних рішень, незважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у своїй заяві-анкеті, хоча інформація по країні походження міститься у загальнодоступних джерелах інформації, що за ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України не потребує доказування. Оскільки відповідно до положень Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25 червня 2009 року, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН головним критерієм для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, то саме наявність таких побоювань мала бути перш за все з`ясована уповноваженими органами. Згідно положень п. 39 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (надалі - Керівництво), передбачається, що якщо тільки особа не шукає пригод чи не бажає просто подивитися світ, то вона у звичайних умовах не залишить свій дім та країну без обставин, що змушують до цього. Матеріалами справи підтверджується, що позивач не шукає пригод і не бажає подивитися світ. Залишити країну походження його змусили обставини, які унеможливлюють безпечне проживання в цій країні. Згідно положень п. 40 Керівництва, оцінка суб`єктивного елемента невідокремлювана від особистості заявника, оскільки психологічні реакції різних осіб у схожих умовах можуть відрізнятись. Одна особа може мати сильні релігійні і релігійні переконання, перегляд яких зробить її життя нестерпним, інша особа може не маги таких сильних переконань. Одна особа може прийняти імпульсивне рішення утікати, інша може ретельно спланувати свою втечу. Згідно положень п. 41 Керівництва, враховуючи важливе значення, яке надається у визначенні «біженець» суб`єктивному фактору, необхідна оцінка достовірності у тих випадках, коли наявні факти недостатньо проясняють картину. Необхідно брати до уваги, зокрема, його власне судження про своє положення, його власний досвід, іншими словами - все, що може слугувати доказом того, що основним мотивом його звернення є побоювання. Ці побоювання мають бути обґрунтовані. Перебільшені побоювання, проте, можуть бути досить обґрунтованими, якщо враховуючи всі обставини справи, такий душевний стан може вважатися виправданим. Колегія суддів погоджується з тим, що позивач дійсно має об`єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров`я через релігійні та політичні причини, а також через систематичне порушення прав людини по всій країні. Згідно положень п. 42 Керівництва, що стосується об`єктивних елементів, то необхідно надати оцінку твердженням заявника. Ці твердження не можуть розглядатися абстрактно, а мають оцінюватися в контексті відповідної вихідної інформації про ситуацію, що склалася. Знання умов країни походження заявника - якщо не основна мета, то дуже важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих заявником. Взагалі, побоювання заявника мають вважатися досить обґрунтованими, якщо він може довести у межах розумного, що його тривале перебування у країні походження стало нестерпним для нього з причин, зазначених у визначенні, або з тих самих причин стало б нестерпним, якби вій повернувся назад. Побоювання Позивача є обґрунтованими з огляду на те, що у країні походження на нього чекає небезпека у зв`язку з переслідуваннями через релігійні та політичні причини, а також систематичне порушення прав людини по всій країні. Згідно положень п. 65 Керівництва, переслідування можуть також виходити від частин населення, що не поважає порядок, встановлений законами цієї країни. Там, де серйозні дискримінаційні чи такі, що принижують гідність дії здійснюються місцевим населенням, вони можуть розглядатися як переслідування, якщо відомо, що влада свідомо допускає це, або якщо влада відмовляється, чи не здатна забезпечити ефективний захист. Уповноваженими органами враховано інформацію по країні-походження позивача формально, не виконавши вищенаведені положення Керівництва та Постанови, та не встановили, що для позивача існує об`єктивна загроза бути ув`язненим чи бути підданим катуванню, а також загроза систематичного порушення прав людини. Із заяви Духовного управління мусульман Криму №35/2025 від 28.05.2025 вбачається, що це чергова спроба рф затримати позивача, яка свідчить про системність переслідування та відповідно до того факту, що його не було передано до рф прокуратурою України, через відсутність підстав для видачі, також свідчить про фальсифікування справи, проти ОСОБА_1 . Міжнародний Інтерпол ввів обмеження у співпраці з рф, що було опубліковано на офіційному сайті Інтерполу. Щоб запобігти будь-якому потенційному зловживанню каналами Інтерполу щодо націлювання на осіб у рамках конфлікту в Україні або за його межами, Генеральний секретар Інтерполу запровадив посилені заходи нагляду та моніторингу щодо Росії. Тепер запити більше не зможуть надсилатися безпосередньо Москвою до країн-членів. Тепер московський офіс Інтерполу мас направити всі свої запити до Генерального секретаріату для перевірки на відповідність Правил Інтерполу. Виходячи з вищенаведених фактів про порушення релігійних свобод у рф та спроби затримати позивача через систему міжнародного розшуку, колегія суддів погоджується з тим, що він має достатньо підстав для обґрунтованого побоювання повертатись у країну свого походження. Спірні рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть мати наслідком виникнення у позивача обов`язку повернутись до країни походження, а тому така відмова є порушенням законодавства України та міжнародного права, а саме: а) Стаття 28 Конституції України в частині заборони катувань; б) Стаття 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, в частині заборони катувань, ст.2, в якій гарантується право на життя, та ст.5. якою гарантуються право на свободу та особисту недоторканість; в) Стаття 13 Римської Конвенції 1950 року в частині, де від органів державної влади вимагається «незалежний та глибокий аналіз заяв громадян про наявність достатніх підстав вважати, що існує реальний ризик зазнати поводження, яке заборонено Статтею

3. Римської Конвенції». г) Стаття 3 Конвенції ООН «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання» 1984 року в частині заборони державам-учасницям «висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань». д) Стаття 3 Конвенції ООН «Проти катувань та інших жорстоких або нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання» 1984 року, де зазначено, що «для визначення наявності таких підстав компетентні власті беруть до уваги всі обставини, що стосуються справи, включаючи, у відповідних випадках, існування в даній державі постійної практики брутальних і масових порушень прав людини». Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких приймається рішення про оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, на думку суду, такі питання мають вирішуватися саме під час прийняття рішення про надання або відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, але аж ніяк не під час вирішення питання щодо оформлення документів. Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, на думку суду, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. З огляду на вищевикладене, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 826/1053/17. Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Позивачем зазначено обґрунтовані доводи стосовно того, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі. Колегія суддів при розгляді враховує, що ситуація у країні походження позивача при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Враховуючи вищенаведені норми закону, наявні в матеріалах справи документи та положення Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем не в повній мірі дотримано наведені законодавчі приписи, адже не було з`ясовано всі обставини, які можуть бути підставою побоювань позивача щодо загрози його життю і здоров`ю, тому прийнято передчасні наказ Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №236 від 05.09.2019 та рішення Державної міграційної служби України №26-20 від 06.03.2020, які правомірно скасовані судом першої інстанції, який задовольнив позовні вимоги. При цьому, інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, позаяк апеляційна скарга не містить суттєво інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені у відзиві на позовну заяву, з урахуванням яких, суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи. Згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 17 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом громадянина російської федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - залишити без задоволення. Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 17 липня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач В. В. Кузьменко Судді: Я. М. Василенко О. М. Ганечко Повний текст постанови виготовлено 19.03.2026.