Постанова 4855 № 640/14217/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/14217/20 Головуючий у 1 інстанції: Аблов Є.В. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р. Суддів Глущенко Я.Б. Черпіцької Л.Т. За участю секретаря Борейка Д.Е. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування наказу та рішення, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И Л А: Позивач - Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (далі - ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 10 березня 2020 року №121 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05 травня 2020 року №80-20 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України, в особі територіального підрозділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року у задоволенні адміністративного позову громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, позивач - Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що позивач дійсно має об`єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров`я в умовах погіршення гуманітарної ситуації в країні, а також, систематичного порушення прав людини по всій країні. 05 лютого 2021 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Державної міграційної служби України надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції. Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 залишив країну свого походження та у пошуках захисту прибув до України, де звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18 лютого 2020 року. 11 березня 2020 року Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 отримав повідомлення від ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10 березня 2020 року №85 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення було прийнято на підставі наказу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10 березня 2020 року №121. Не погоджуючись із таким рішенням, в адміністративному порядку Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 подав скаргу на рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС України. 17 червня 2020 року Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 отримав повідомлення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 20 травня 2020 року №155 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України від 05 травня 2020 року №80-20. Не погоджуючись із зазначеною відмовою, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI) визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За змістом статті 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також сформульовано поняття «біженець», під яким розуміють особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання у результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї унаслідок таких побоювань. Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 01 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2). Згідно пункту 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Частиною 1 статті 5 Закону №3671-VI закріплено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до частини 2 статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Нормами статті 6 Закону №3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). За приписами частини 1 статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 7 статті 7 Закону №3671-VI закріплено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно частини 1 статті 8 Закону № 3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Приписами частини 4 статті 8 Закону №3671-VI визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Відповідно до частини 6 статті 8 Закону №3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Положеннями ч. 1 ст. 9 Закону № 3671-VI закріплено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Як вбачається з матеріалів справи, наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 10 березня 2020 року №121 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 58). Підставою для прийняття оскаржуваного наказу став Висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10 березня 2020 року головного спеціаліста сектору централізованого прийому та первинної обробки заяв шукачів захисту відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області Сеймової Д.В. (а.с. 54-57). Із вищевказаного Висновку від 10 березня 2020 року вбачається, що у своїй заяві та під час проведення співбесіди заявник повідомив, що народився і проживав з родиною у місті Буале, Федеративна Республіка Сомалі до січня 2018 року, потім переїхав до міста Могадішо, через побоювання переслідувань представників угрупування «Аль-Шабаб». Однак, за результатами розгляду поданих документів та наданих під час співбесід пояснень, посадова особа Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області дійшла висновку, що Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 не навів жодної аргументації своїм побоюванням у разі повернення до країни громадянської належності, які б грунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обгрунтованими, тобто, вони не відповідають вимогам пунктам 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту». З даного приводу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до пункту 37 Настанов із процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Настанови) для надання статусу біженця, у першу чергу, є важливою оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Пункти 45, 66 Настанов із процедур і критеріїв визначення статусу біженця передбачають, що особа, яка подала клопотання про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб уважатися біженцем, особа повинна надати докази повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. З огляду на зазначене, при зверненні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен не лише посилатися на ситуацію, яка склалася у країні походження, а й вказати переконливі причини, чому він особисто побоюється стати жертвою переслідування. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 10 липня 2020 року у справі № 826/5952/16 зазначив наступне: «…у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень». Матеріали справи свідчать, що основною причиною звернення за захистом позивач в анкеті зазначив побоювання за своє життя через ситуацію у Федеративній Республіці Сомалі через загрозу з боку угрупування «Аль-Шабаб». Однак, колегія суддів звертає увагу на те, що інформація, яку Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 надає у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та під час проведення співбесід має ряд значних відмінностей. У заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18 лютого 2020 року заявник повідомив, що коли він грав у лютому 2018 року з друзями у футбол, представники угрупування «Аль-Шабаб» напали на їх групу, але йому та ще трьом хлопцям вдалося втекти (а.с. 33-35). При цьому, відповідно до Протоколу співбесіди від 04 березня 2020 року, позивач повідомив, вдалося втекти лише п`яти особам (а.с. 49 звор. - 52 звор.). Також, у заяві-анкеті від 18 лютого 2020 року Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 вказував, що одного разу ходив в ресторан поїсти, але побачив 4 членів угрупування «Аль-Шабаб», від яких він почав тікати, але вони вдарили його залізною трубою по спині. Разом з тим, під час співбесіди 04 березня 2020 року, згідно Протоколу співбесіди, позивач повідомив, що під час втечі з кафе наштовхнувся плечем на гострий предмет та поранив собі плече. Отже, вищевказане свідчить, що Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 надає суперечливі факти щодо кількості осіб, яким вдалося втекти разом під час гри у футбол, а також, щодо отримання ним травми в кафе. Зі слів позивача, він ніколи не переслідувався за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства або наявності певних політичних поглядів. Відсутні елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Крім того, згідно Протоколу співбесіди від 04 березня 2020 року, Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 вказав, що його братові, який проживає в Федеративній Республіці Сомалі, нічого не загрожує. Щодо доводів апелянта про те, що побоювання позивача є обгрунтованими, оскільки, у країні походження на нього чекає небезпека, у зв`язку з його ситуацією, а також систематичним порушенням прав людини по всій країні, колегія суддів зазначає наступне. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, у першу чергу, самим заявником і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Настанов із процедур і критеріїв визначення статусу біженця). Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 807/373/16 вказав, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати самостійною підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни походження особі буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Враховуючи вищезазначене, посилання апелянта на ситуацію в країні та систематичне порушення прав людей по всій країні, колегія суддів вважає необгрунтованими. Побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження не є обґрунтованими за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Також, в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 04 червня 2020 року у справі №640/7749/19. Колегія суддів зазначає, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи апелянта ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, а тому, є необґрунтованими та недоведеними. Враховуючи вищевказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині. Колегія суддів, також, звертає увагу на те, що у ході проведення співбесіди 04 березня 2020 року на питання щодо причин звернення до ДМС, заявник повідомив, що звернувся для отримання документів, з метою легального проживання в Україні. Матеріали справи свідчать, що із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 звернувся лише після чотирьох місяців перебування в Україні, чим порушив вимоги статті 5 Закону №3671-VI щодо порядку звернення особи із заявою. Слід зазначити, що дана стаття не встановлює будь-яких санкцій за порушення строку подання заяви. Водночас, відображає рівень побоювань заявника зазнати переслідувань чи серйозної шкоди. Вказане зволікання із зверненням за захистом ставить під сумнів реальність стверджуваної заявником загрози його життю та вказує на те, що звернення обумовлене лише потребою у легалізації на території України. Як вбачається із Протоколу співбесіди від 04 березня 2020 року, позивач до України прибув нелегально 10 жовтня 2019 року з території Російської Федерації автомобільним сполученням. При цьому, на територію Російської Федерації (м. Москва) заявник потрапив безперешкодно та легально літаком, відповідно до студентської візи, та перебував там протягом 12 днів, однак, до міграційної служби за захистом не звертався. В силу імперативних положень абзацу 6 частини першої статті 6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Згідно частини 22 статті 1 Закону № 3671-VI, "третя безпечна країна" - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів зазначає, що Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, що свідчить про дотримання міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року. Має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок. Отже, позивач досить тривалий час перебував у третій безпечній країні та мав нагоду звернутися за захистом, однак, не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування в країні походження. Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 10 липня 2020 року у справі №826/5952/16. Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в Федеративній Республіці Сомалі. При перевірці об`єктивної та суб`єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 . Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують. Надаючи оцінку доводам апелянта, судова колегія приймає до уваги Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому зазначено, що при викладенні підстав для прийняття рішення суд повинен надати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд апеляційної інстанції, також, враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Крім того, у рішеннях ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…». Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 та відсутність правових підстав для їх задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України. Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р. Судді Глущенко Я.Б. Черпіцька Л.Т. Повний текст постанови виготовлено 16.02.2021 р.