Постанова 4854 № 420/13823/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 грудня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/13823/23 Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М. Дата і місце ухвалення 27.09.2023р., м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Бойка А.В., суддів: Федусика А.Г., Шевчук О.А., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2023 р. у справі №420/13823/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В: У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулось до суду першої інстанції з позовом до Державної міграційної служби, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій просила: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 року №78-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 ; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 року позов задоволено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій посилалась на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин по справі. Апелянт посилався на те, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів, і встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування. Апелянт вказував на те, що за наслідками розгляду поданої позивачем заяви не було виявлено елементів переслідування, утисків чи дискримінації по відношенню до неї за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період проживання на території країни громадянської належності, і заявник мав та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині. Апелянт вказав, що відмова заявниці у задоволенні клопотання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не призведе до порушення норм права, передбачених Європейською Конвенцією з прав людини від 04.11.1950 року та Протоколів до неї, ратифікованих у нашій країні Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 №475/97-ВР. З огляду на вищенаведене апелянт вважав, що рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 року № 78-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи, є правомірним, а тому скасуванню не підлягає. На підстав викладеного апелянт просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження згідно з положеннями статті 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, уродженкою Краснодарського краю, за національністю росіянка, за віросповіданням християнка-православна. Рідна мова російська. За сімейним станом офіційно не заміжня, має релігійний шлюб (цивільний чоловік ОСОБА_2 ) та двох дітей 26.02.2002 р.н. та ІНФОРМАЦІЯ_1 . У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Управління з питань захисту шукачів та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. За результатом розгляду поданої позивачем заяви, Головним управлінням ДМС в Одеській області підготовлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.04.2023 року. Рішенням Державної міграційної служби України від 25.05.2023 року № 78-23 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом із нею відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітній дитині ОСОБА_3 . Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач оскаржила його до суду першої інстанції. Задовольняючи позов, суд першої інстанції посилався на те, що під час звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, остання свою заяву, серед іншого, обґрунтовувала неможливістю добровільного повернення до країни громадянської належності через військовий конфлікт в Україні та побоювання за власне життя. Однак, відповідач при прийнятті спірного рішення не проаналізував актуальну ситуацію по країні походження позивача і, як наслідок, не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в Україні загрожуватиме її життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на Батьківщину. У зв`язку з цим, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне: В ході проведення процедурних заходів міграційним органом було встановлено, що 05 серпня 2021 року ОСОБА_1 вибула з м. Краснодар російської федерації та разом із цивільним чоловіком ОСОБА_4 та двома дітьми незаконно перетнула державний кордон України у вантажному відсіку ватажного автомобілю через кп Гоптівка, Харківська область, після чого всі разом приїхали до м. Одеса. 26.08.2021 року позивач звернулась до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причинами звернення за міжнародним захисту позивач вказала наявність смертельної загрози внаслідок систематичних переслідувань за її громадянську та політичну позицію, зокрема, за боротьбу проти свавілля та корупції в органах державної влади рф, захист постраждалих від дій влади, сприяння правам підприємців та суб`єктам зовнішньо-економічної діяльності, яких переслідують правоохоронні органи рф за проукраїнську політичну позицію, а також їх співпрацю з бізнесом в Україні. Суб`єктом переслідування названо ФСБ Краснодарського краю. У поданій заяві та в анкеті від 09.09.2021 року заявниця вказувала на те, що з 2016 року її та її сім`ю систематично переслідують правоохоронні органи рф, зокрема, ФСБ Краснодарського краю, які систематично проводять незаконні перевірки та обшуки на підприємствах суб`єктів зовнішньо-економічної діяльності, які співпрацюють з підприємствами України. Заявниця вказувала на те, що проти неї та її цивільного чоловіка незаконно порушені кримінальні справи За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 26.08.2021 року та інших матеріалів особової справи заявниці Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області дійшло висновку про відсутність умов, передбачених п.1 та п. 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає наступне: Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011р. №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - «УВКБ ООН») у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень. Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Дослідивши наявні в матеріалах справи документи, які містяться в особовій справі заявниці, колегія суддів зазначає наступне: Так з наданих до суду матеріалів встановлено, що ОСОБА_1 до прибуття в Україну, а саме, у період 2010-2017 років працювала бухгалтером у ТОВ «Транс Гарант», в 2017 році звільнилась та заснувала власну бізнес компанію «Кальченко О.В». У своїх поясненнях, які надавались органам ДМС при співбесіді та анкетуванні заявниця вказувала на те, що до моменту виїзду на територію України позивач та її цивільний чоловік ОСОБА_2 піддавались переслідуванням на території рф, окрім того були поміщені у СІЗО. Заявниця зазначала, що з 2016 році співробітниками ФСБ постійно здійснювались перевірки, обшуки на підприємстві, де вона працювала, з метою, як вказує заявниця, перевірки співпраці з організацією «Русские масла» та примушування їх надати неправдиві свідчення стосовно діяльності вказаного підприємства. Також заявниця вказувала на затримання її цивільного чоловіка співробітниками ФСБ та порушення кримінальних справ проти неї та її цивільного чоловіка. В свою чергу право на визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявниця пов`язує саме зі своєю громадянською та політичною діяльністю. В ході розгляду поданої позивачем заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, міграційним органом було встановлено, що 07.09.2007 року позивач вступила до провладної партії «Єдина Росія», в 2015 році була обрана депутатом муніципального утворення Гулькевицького району шостого скликання від правлячої партії «Єдина Росія». Зі слів заявниці, у 2019 році самостійно подала заяву про виключення з представників депутатського корпусу. Враховувавши зазначений факт, що під час проживання в рф позивач належала до представників провладної політичної партії «Єдина Росія», протягом 2015-2019 років виконувала повноваження депутата, міграційний орган дійшов висновку про необхідність здійснення аналізу істотних елементів належності заявниці до окремої соціальної групи (цивільна дружина бізнесмена) та ймовірне переслідування через політичні переконання (партійна діяльність у провладній партії «Єдина Росія»). З метою перевірки депутатської діяльності, здійснення заходів, пов`язаних із захистом фізичних і юридичних осіб, а також з`ясування активної громадської, громадянської чи політичної позиції, міграційним органом проведено аналіз змісту всіх наданих заявницею документальних доказів, за наслідком чого не встановлено здійснення нею будь-якої громадської, громадянської чи політичної діяльності, направленої на захист третіх осіб. Дослідженням наданих позивачем документів встановлено, що жоден з них не підтверджує вжиття саме позивачем заходів та вчинення нею будь-яких дій, спрямованих на захист фізичних чи юридичних осіб від свавілля та корупції державних органів влади чи правоохоронних структур. При цьому, безпосередньо під час співбесіди від 14.09.2021 року позивач вказала на те, що активістською чи громадською діяльністю не займалась, а на питання чи висловлювала вона коли-небудь публічно, через ЗМІ власну думку з приводу тих чи інших питань розвитку країни, заявниця відповіла, що ні, а лише підключала ЗМІ коли незаконно арештували її чоловіка. Під час співбесіди 14.09.2021 року заявниця вказала, що вона була звичайним представником партії, від неї нічого не залежало та будь яких проблем, пов`язаних з депутатською діяльністю в неї не виникало; в жодних мітингах або інших акціях політичного чи іншого характеру не приймала, контактів з представниками опозиційних кіл чи громадськими організаціями не підтримувала; до вищих державних чи інших інстанцій вона зверталась виключно по справі її цивільного чоловіка. Відповідач вірно зазначив, що усі надані заявницею докази пов`язані особисто із нею і сферою захисту інтересів її цивільного чоловіка по економічним злочинам через професійну діяльність останнього як приватного підприємця, і в жодному із звернень, надісланих на адреси державних органів влади чи правоохоронних структур заявниця в контексті захисту інших фізичних чи юридичних осіб не висловлювалась. Публікації у ЗМІ (інформаційні статті), в яких міститься посилання на противоправні дії правоохоронних органів та утримання цивільного чоловіка ОСОБА_2 заявниці у СІЗО фактично підготовлені для захисту саме інтересів ОСОБА_2 . Судом встановлено, що міграційним органом також були проаналізовані наступні інформаційні матеріали: відомості міжнародної організації «Human Rights Watch», журналіста ОСОБА_5 від 18.07.2015, журналіста центру «Досьє» від 13.06.2020 року, «Радіо Свобода», «Бізнес» від 13.07.2020, видавництва «ОВД-інфо» від 26.10.2021, видавництва «Мій край» від 19.05.2016 року, за наслідком чого міграційний орган дійшов висновку, що вказані матеріали надані як альтернатива доказу існування протиправної діяльності державних органів влади чи правоохоронних структур на території рф, разом з тим ані ОСОБА_2 , ані ОСОБА_1 не були суб`єктами чи об`єктами подібних подій, справ чи фактів. Колегія суддів вважає вірним висновок міграційного органу стосовно того, що діяльність заявниці, як партійного діяча, не була пов`язана з елементами переслідування, дискримінації, виникнення побоювань. При цьому встановлено, що будь-яких претензій з боку ФСБ чи інших правоохоронних структур в контексті депутатської діяльності заявниці не надходило, а у наданих матеріальних доказах відповідні дії чи спрямування також не спостерігаються. Також не встановлено того факту, що заявниця отримувала будь-які погрози, зазнавала переслідування, дискримінації саме через політичні переконання. Заявниця не перебувала у складі опозиційних структур, а навпаки була депутатом провладної партії. Слід звернути увагу на те, що у поданій до міграційного органу заяві про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, заявниця також вказувала на те, що їй загрожує небезпека також у зв`язку із діяльністю, пов`язаною із захистом потерпілих від дій влади, сприяння правам підприємців та суб`єктів зовнішньо-економічної діяльності, яких переслідують правоохоронні органи рф за проукраїнську політичну позицію, а також їх співпрацю з бізнесом в України. Колегія суддів враховує, що аналіз матеріалів справи цивільного чоловіка заявниці ОСОБА_2 ( НОМЕР_1 ) дозволив міграційному органу дійти висновку про відсутність підтримки ОСОБА_2 українських підприємств. Також міграційним органом було проаналізовано суб`єкта підприємницької діяльності, з яким фірмою «Транс Гарант» здійснювалась господарська діяльність ТОВ «Російські олії», та встановлено, що керівники вказаного ТОВ не мали належності до держави Україна або українського бізнесу, ТОВ не мали іноземних партнерів, зокрема, з числа українського бізнесу, компанія «Російські олії» продовжує діяльність на території РФ навіть у 2023 році. Таким чином, встановлено, що ОСОБА_2 або ОСОБА_1 не здійснювали будь-яку підтримку українського бізнесу. В свою чергу заявниця також стверджувала про те, що вона висловлює підтримку державі Україна або суспільству чи ЗСУ, у підтримку чого надала листи підтримки від громадської організації «Європейський напрямок». Міграційний орган посилався на те, що керівник громадської організації «Європейський напрямок» пов`язаний з низкою кримінальних справ та особами у сфері підробки документів, зв`язками із російською федерацією, яка є агресором для України. Крім того в ході розгляду заяви ОСОБА_1 міграційним органом встановлено, що вона разом із своїм цивільним чоловіком проживали за однією адресою розташування громадської організації «Європейський напрямок», а саме: АДРЕСА_1 . З цього приводу шукач захисту пояснила, що вона разом із цивільним чоловіком орендують квартиру в голови громадської організації ОСОБА_6 . З огляду на викладене та враховуючи, що співставленням інформації отриманої від заявниці та від її цивільного чоловіка міграційним органом встановлено наявність суперечностей, зокрема, щодо дати початку волонтерської діяльності, об`єктів передачі гуманітарних товарів, предметів допомоги, міграційний орган посилався на не можливість підтвердження факту дійсного здійснення заявницею волонтерської діяльності. В свою чергу колегія суддів звертає увагу, що позивачем були надані докази здійснення грошових внесків на потреби ЗСУ, дітей війни, а саме платіжні квитанції АТ «ПриватБанк». Однак вказаним обставинам міграційний орган належної оцінки не надав. Колегія суддів погоджується з думкою суду першої інстанції стосовно того, що ставлячи під сумнів достовірність листів громадської організації ГО Європейський напрямок, які були надані на підтвердження гуманітарної (волонтерської діяльності) позивача, відповідач фактично не здійснив жодних дій з метою перевірки достовірності викладеної у цих листах інформації. Суд першої інстанції вірно зазначив, що сумніви відповідача жодним чином не підтверджені, відтак є лише суб`єктивними судженнями. Суд першої інстанції також вказав на те, що міграційним органом не проаналізовано інформації по країні походження заявника, не було проведено аналізу ризиків повернення позивача до країни походження, в той час, як надані позивачем відомості з різних джерел інформації свідчать про необхідність ретельного вивчення інформації щодо країни походження позивача та аналізування щодо суб`єктивних та об`єктивних причин побоювання позивачем переслідування, затримання або арешту за його позицію, в т.ч. вже на території України. З цього приводу колегія суддів зазначає наступне: Так, правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за № 1146/19884). Згідно п. 5.1 вказаних Правил № 649 оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування. У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником. Аналогічні вимоги містить Директива 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту (зі змінами), ст. 4(3) (а), згідно якої оцінка клопотання про надання міжнародного захисту повинна проводитися на індивідуальній основі, при цьому необхідно враховувати всі істотні факти стосовно країни походження, які є дійсними на момент прийняття рішення по справі, в тому числі закони і норми країни походження та способи їх застосування. Крім того, колегія суддів звертає увагу на висновок рішення ЄСПЛ у справі Суфі та Елмі проти Великобританії (Sufi and Elmi v. United Kingdom), 8319/07 та 11449/07, 28 червня 2011 р., п. 215, згідно якого якщо заявник не був екстрадований або депортований на час розгляду судом справи, дійсним часом буде час розгляду справи в Суді (див. справу Сааді проти Італії). Необхідна комплексна оцінка, оскільки ситуація в країні призначення може змінитися протягом часу. Навіть при тому, що історичні обставини становлять інтерес в тій мірі, і якій вони можуть пролити світло на поточну ситуацію та її можливий розвиток, саме теперішні умови є вирішальними... Також, у рішенні ЄСПЛ у справі Салах Шеех проти Нідерландів (Salah Sheekh v. The Netherlands), 1948/04, 11 січня 2007 року, п. 135-137, зазначено наступне ...Перш за все, Суд, як і раніше, заявляє, що Держави-учасниці мають право, згідно з загальновизнаними нормами міжнародного права і з урахуванням їх договірних зобов`язань, включаючи Конвенцію, контролювати в`їзд, проживання та висилку іноземців. Право на політичний притулок не міститься ні в Конвенції, ні в протоколах до неї. Проте, при здійсненні свого права висилати таких іноземців, Держави-учасниці повинні враховувати статтю 3 Конвенції, яка закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства і в абсолютних виразах забороняє тортури або нелюдське чи принижуюче гідність поводження або покарання, незалежно від проводження жертви, яким би небажаним чи небезпечним воно не було. Висилка іноземця може призвести до проблеми відповідно до цього положення, і, отже, відповідальності держави, що висилає, відповідно до Конвенції, де описані серйозні аргументи, які дають підстави вважати, що даній особі, у разі висилки, загрожуватиме реальна небезпека стати в приймаючій країні жертвою поводження, яке суперечить статті

3. За таких обставин стаття 3 має на увазі зобов`язання не висилати особу в таку країну (див., наприклад, Хілал проти Великобританії, № 45276/99, § 59, ЄСПЛ 2001-II, і Ахмед проти Австрії, рішення від 17 грудня 1996 року, Звіти щодо постанов і рішень 1996 VI, стор. 2206, §§ 38-41). Встановлення відповідальності держави, що висилає, відповідно до статті 3, неминуче вимагає оцінки умов в приймаючій країні у співставленні з критеріями статті 3 Конвенції (див. Маматкулов і Аскаров проти Туреччини [GC], №№ 46827/99 і 46951/99, ЄСПЛ 2005-I, § 67). При визначенні того, чи було надано достатньо доказів, що заявник зазнає реальної небезпеки, у разі видворення, стати жертвою поводження, забороненого статтею 3, Суд при розгляді питання повинен спиратися на всі матеріали, подані йому, або, при необхідності, матеріали, отримані за власною ініціативою, зокрема, коли заявник або третя сторона в розумінні статті 36 Конвенції надає вмотивовані аргументи, які змушують засумніватися в точності інформації, на яку посилається країна-відповідач. Відносно матеріалів, отриманих за власною ініціативою, Суд вважає, що, враховуючи абсолютний характер захисту, що надається статтею 3, він повинен бути задоволений тим, що оцінка, проведена владними органами Держави-учасниці, є адекватною і достатньою підтверджується вітчизняними матеріалами, а також матеріалами, що надійшли з інших надійних і об`єктивних джерел, таких як, наприклад, інших Держав-учасниць або не учасниць, установ Організації Об`єднаних Націй та авторитетних неурядових організацій. Виконуючи завдання щодо нагляду відповідно до статті 19 Конвенції, було б занадто вузьким підходом відповідно до статті 3 у випадках, що стосуються іноземців, яким загрожує висилка або екстрадиція, якби Суд, як міжнародний суд з прав людини, враховував тільки матеріали, надані внутрішніми органами Держави-учасниці, не порівнюючи їх з матеріалами з інших надійних і об`єктивних джерел. Це також дає підстави вважати, що для оцінки можливого ризику поводження, що суперечить статті 3, стосовно іноземців, яким загрожує висилка або екстрадиція, необхідно проводити комплексну оцінку, починаючи з поточного моменту, оскільки ситуація в країні призначення може з часом змінитися. Так-як в подібних випадках природа відповідальності Держав-учасниць відповідно до статті 3 полягає в можливості наразити особу на ризик жорстокого поводження, існування ризику слід оцінювати, перш за все, з урахуванням тих фактів, які були відомі або повинні були бути відомі Державі-учасниці на момент видворення (див. Вілвараджа та інші, згадане вище, стор. 36, § 107). В даному випадку, враховуючи, що заявник не був видворений, часом, що має суттєве значення, є час розгляду Судом справи. Навіть при тому, що історична позиція становить інтерес в тій мірі, в якій вона може пролити світло на поточну ситуацію та її можливий розвиток, вирішальними є теперішні умови і, отже, необхідно брати до уваги ту інформацію, яка стала відомою після прийняття остаточного рішення вітчизняними органами державної влади (див. Чахал проти Сполученого Королівства, постанова від 15 листопада 1996 року, стор. 1856 і 1859, §§ 86 і 97, Звіти 1996-V; H.L.R. проти Франції, 9 квітня 1997 року, Звіти 1997-III, стор 758, § 37; та Маматкулов і Аскаров, згадане вище, § 69). Згідно рішення ЄСПЛ у справі Венкадаяласарма проти Нідерландів (Venkadajalasarma v. The Netherlands), 58510/00, 17 лютого 2004 р., п. 67, Суд повинен оцінити, чи існує в даний час і в нинішній ситуації реальний ризик для заявника стати жертвою поводження, зазначеного у Статті 3, якщо він буде повернутий до країни свого походження. При цьому, згідно рішення ЄСПЛ у справі Суфі та Елмі проти Великобританії (Sufi and Elmi v. United Kingdom), 8319/07 та 11449/07, 28 червня 2011 року, п. 230-233, при оцінці достовірності матеріалу країни, необхідно брати до уваги його джерело, зокрема, ступінь його незалежності, достовірності та об`єктивності. Щодо повідомлень необхідно зважати на авторитет і репутацію автора, серйозність досліджень, за допомогою яких вони були складені, узгодженість їх висновків та їх підтвердження іншими джерелами. Таким чином, наведеними вимогами Правил № 649, Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року, а також рішеннями ЄСПЛ, прямо передбачено, що при оцінці заяви позивача міграційний орган мав дослідити інформацію по країні походження на момент прийняття рішення щодо заяви. Відповідач мав виходити з того, що вирішальними є теперішні умови, тобто, умови, що склалися на момент прийняття відповідного рішення за заявою. Колегія суддів звертає увагу на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який продовжується до теперішнього часу. Таким чином загальновідомим є факт того, що станом на момент розгляду міграційним органом заяви позивача, а також на даний час існує збройний конфлікт між російською федерацією та Україною, в якій країна походження позивача є агресором. Однак, розглядаючи заяву позивача та приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не дослідив інформацію по країні походження позивача на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі з урахуванням тверджень позивача про здійснення нею волонтерської діяльності в Україні, підтримку Збройних Сил України, не здійснив оцінку можливих наслідків цієї діяльності для позивача у разі повернення її до країни походження. У поданій апеляційній скарзі міграційний орган посилався на те, що при наданні оцінки наявності підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, була проаналізована інформація по країні походження. З цього приводу колегія суддів зазначає, що у висновку, який складений за результатами розгляду заяви позивача, міститься посилання лише на інформаційні матеріали, надані позивачем у підтримку своєї позиції, які датовані 2015-2016 роками, 2020-2021 роками. Також міститься посилання на ІКП, яка стосується аналізу ситуації з близькими родичами заявниці, зокрема, рідного брата її чоловіка. Однак, будь-які посилання на дослідження відповідачем інформації по країні походження станом на момент складання висновку відсутні. Також, ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні під час апеляційного розгляду справи, відповідачем не надано жодного доказу щодо дослідження ним при прийнятті оскаржуваного рішення інформації по країні походження на момент прийняття рішення щодо заяви, що повністю спростовує доводи апеляційної скарги. Колегія суддів зазначає, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася у її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Оцінка побоюванням особи, яка звертається до Державної міграційної служби України, обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка звернулась за захистом, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Таким чином наявність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слід встановлювати із сукупної оцінки доводів заявника та обставин справи в контексті актуальної інформації по країні його походження, чого міграційним органом здійснено не було. На підставі наведеного, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача та погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято без урахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття, є необґрунтованим та протиправним, а тому підлягає скасуванню. При цьому з урахуванням зазначених висновків, колегія суддів вважає, що належним способом захисту порушених прав позивача в даному випадку є зобов`язання міграційного органу повторно розглянути подану ОСОБА_1 заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з чим заявлений позов підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому, відповідно до ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2023 року без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення постанови в повному обсязі безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач: А.В. Бойко Судді: А.Г. Федусик О.А. Шевчук