Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/26654/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 квітня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/26654/23 Головуючий в 1 інстанції: Хурса О.О. Дата і місце ухвалення: 16.02.2024р., м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Ступакової І.Г. суддів Бітова А.І. Лук`янчук О.В. при секретарі Кавчак К.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : В жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення №142-23 від 01.09.2023р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позов обґрунтовував тим, що він є громадянином Російської Федерації, однак не може та не бажає користуватися захистом країни свого громадянського походження, оскільки неодноразово зазнавав погроз, безпідставних обшуків, багаточисленних допитів з боку силових структур через сповідування релігії. Позивач стверджував, що разом із своєю сім`єю він був змушений залишити країну громадянської належності у пошуках притулку. Крім того, з моменту початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну ОСОБА_1 неодноразово засуджував дії влади РФ та активно виражав свою проукраїнську та антивоєнну позицію. А відтак, у випадку повернення до країни громадянської належності, ОСОБА_1 може стати жертвою переслідувань з боку державних органів РФ та несправедливого засудження, а також можливої мобілізації. Інформація про країну походження підтверджує обґрунтованість побоювань позивача. Однак, при зверненні до органу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішенням ДМС України №142-23 від 01.09.2023р. протиправно відмовлено в задоволенні його заяви та не надано належної оцінки доводам позивача, якими така заява обґрунтована. Відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження ОСОБА_1 , має місце формальний підхід до розгляду його заяви. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з`ясування обставин справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення від 16.02.2024р., з ухваленням по справі нового судового рішення про задоволення позову. В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що перебуваючи на території України з 2016 року по листопад 2022 року ОСОБА_1 не вчиняв спроб звернення у сфері міжнародного захисту. Судом не враховано, що відповідно до бази даних ЄІАС УМП ДМС позивач протягом 2018 року - листопада 2022 року проживав на території України легально на підставі посвідок на тимчасове проживання. У відповідний період ОСОБА_1 мав певний правовий статус, що дозволяло йому легально перебувати на території України. Після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України та ведення агресором загарбницької війни позивач залишився на території України та висвітлював події, що відбувалися. За наведених обставин, для ОСОБА_1 почали існувати обставини, зазначені у п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Апелянт просить суд апеляційної інстанції врахувати, що окрім підстав переслідування, що існували на період проживання ОСОБА_1 на території РФ, він має нові підстави набуття статусу біженця, оскільки в країні його громадянської належності змінилося законодавство, що значно погіршує становище громадян, які не підтримують війни РФ проти України, а також «дискредитують» збройні сили РФ. При вирішенні спору суд першої інстанції не дослідив підстави для переслідування через антивладну позицію позивача, а також питання виникнення нових підстав набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Суд обмежився лише поверхневим дослідженням правового статусу ОСОБА_1 до його виїзду з країни громадянської належності ще до початку повномасштабного вторгнення. Також, апелянт посилається на те, що ні відповідачем, а ні судом першої інстанції не досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Аналіз наведеної ОСОБА_1 у позовній заяві інформації по країні його походження вказує на існування чисельних фактів порушення представниками органів влади РФ прав людей, які займають проукраїнську позицію, критикують військове вторгнення РФ на територію України, що супроводжується їх переслідуванням, репресіями, арештами, притягненням до кримінальної відповідальності, катуванням, тощо. До того ж, побоювання особи, яка шукає міжнародного захисту, можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну. Ці побоювання можуть випливати з досвіду інших людей. Державна міграційна служба України подала письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Відповідач зазначає, що суд першої інстанції повно дослідив обставини справи та ухвалив оскаржуване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, позивача та представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги та законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Російської Федерації. ОСОБА_1 є уродженцем м.Альметьєвськ Татарської АРСР. За національністю (етнічною належністю) татарин; за віросповіданням мусульманин-суніт. Рідна мова татарська, вільно володіє російською мовою, на середньому рівні розуміє англійську та українську. Освіта вища, протягом 2007-2008р.р. очно навчався на факультеті автоматизації та технологічних виробництв Альметьєвського державного нафтового інституту. Протягом 2023-2017р.р. позивач перебував в шлюбі з громадянкою РФ на установчі дані ОСОБА_2 , з якою має двох спільних неповнолітніх дітей. Наразі діти позивача та його колишня дружина проживають в РФ. 12.04.2016р. позивач прибув до України залізничним транспортом за напрямком Гомель (Білорусь) - Одеса (Україна), легально, на підставі приватного запрошення та паспортного документа громадянина Російської Федерації серії 73 7091981, місце перетину кордону - пункт пропуску «Щорс». До Білорусі (м. Гомель) дістався автобусним рейсом з м. Москва (РФ), куди потрапив з м. Альметьєвськ (РФ), використовуючи сервіс «BlaBlaCar» (в Москві та Гомелі перебував протягом 1-2 діб). Протягом липня 2016 року - жовтня 2017 року перебував в Україні незаконно. 20.10.2017р. ГУ ДМС в Одеській області винесено рішення про примусове повернення позивача, рішення у судовому порядку не оскаржено. 10.11.2017р. ОСОБА_1 здійснив фіктивний виїзд з України (не здійснював фактичного виїзду, паспортний документ передав посереднику задля проставляння відміток про виїзд/в?їзд за грошову винагороду) за паспортним документом громадянина РФ серії 73 7091981 через пункт пропуску «Маяки-Удобне». Повернення до України відбулось 30.09.2018р. через пункт пропуску «Старокозаче». У 2018 році позивач документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 , строк дії - до 30.10.2019р. Документ оформлено на підставі укладеного позивачем договору про участь у волонтерській діяльності від 10.10.2018р. з ГО «Культурний центр Крим». 20.11.2019р. позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 , строк дії - до 19.11.2020р. 04.11.2020р. здійснено обмін посвідки на тимчасове проживання в Україні, отримано новий документ серії 800167307, строк дії до 18.06.2021р. 27.10.2021р. профільним підрозділом продовжено строк легального перебування особи до 20.11.2021р. 09.11.2021р. позивачу видано посвідку на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_3 , підстава видачі: 04/10 (провадження культурної, освітньої, наукової, спортивної, волонтерської діяльності), строк дії до 05.11.2022р. 03.11.2022р. ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (особова справа №20220D0094). В своїй заяві зазначив, що в кінці 2013 року в окупованому Татарстані розпочалися затримання та допити мусульман, у зв`язку з чим він сфортографувався з плакатом «Прекратите пытки мусульман Татарстана». В ході різних бесід з мусульманами він розповідав про окупацію Татарстану РФ, як і інші регіони (Чечня, Дагестан, Башкирія), щоб не забували свою мову та історію. У зв`язку з цим, ФСБ (слідчий комітет) йому вручило попередження про екстремістську діяльність. Зустрічатися з мусульманами не перестав та показувати під час бесід своє відношення до ісламу. В березні 2016 року ФСБ провела обшук вдома ОСОБА_1 . Постанову на обшук не вручили. До обшуку ФСБ неодноразово приходили та проводили бесіди, перевірки. Зазначене змусило виїхати з країни громадянської належності. Через три місяці по приїзду до Одеси колишня дружина з двома дітьми повернулися в Татарстан. ОСОБА_1 стверджував, що він боїться повертатися до Татарстану, опасається позбавлення волі та знущання. Також, з початку війни 24.02.2022р. він висловлював неодноразово свою підтримку України, засуджував дії влади РФ. Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 01.12.2022р. №236 вирішено здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина РФ ОСОБА_1 21.07.2023р. Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області підготовлено висновок про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якого встановлено, що відсутні умови, передбачені пп. 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У висновку зазначено про необґрунтованість посилань заявника на релігійну складову (відвідування мечетей, ознайомлення з ісламською літературою, обговорення релігії з іншими мусульманами), як елемент необхідності надання захисту. Переслідування за вказаним елементом не виявлено, ісламське віросповідання є поширеним в РФ, мусульмани становлять більшість населення Республіки Татарстан. Заборони щодо сповідування Ісламу в РФ не встановлено, як і заборони щодо носіння релігійного одягу. За результатом опитування заявника не виявлено елементів побоювання, переслідування, утисків чи дискримінації за ознакою віросповідання. ОСОБА_1 під час проживання в РФ не зазнавав арештів, адміністративних затримань, стягнень або позасудових рішень чи релігійних примусів, які були б пов`язані з релігійною діяльністю. Заявник не мав проблем з отриманням паспортних документів та іншої документації на території РФ, у нього не виникло проблем або перешкод з легальним виїздом за межі РФ. Ні заявник, а ні його родичі ніколи не перебували та не перебувають членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території РФ; ОСОБА_1 сповідує традиційний іслам та не належить до будь-яких релігійних сект, відгалужень або осередків. Елементи переслідування колишньої дружини заявника після повернення влітку 2016 року з України на території РФ також відсутні. В матеріалах особової справи заявника не спостерігається критеріїв прийняття ним участі у політичному житті країни громадянської належності, що могло б створювати для нього потенційну загрозу. Не спостерігається обставин, що підтверджують публічне та відкрите висловлення будь-яким чином власної позиції через ЗМІ або мережу Інтернет. Заявник не був підписантом антивоєнних петицій та не приймав спроб звернення до органів державної влади РФ з метою запобігання збройній агресії проти України. Під час опитування встановлено, що заявник свідомо не реєструвався у соціальних мережах з метою висвітлення власної політичної позиції, у нього відсутній внутрішній світогляд на підтримку України. Жодних дій зі створення, організації або керівництва групами антивійськового або антиросійського спрямування він не здійснював. Заявник суттєво плутається в своїх поясненнях щодо повідомленого виклику до силових структур РФ його сестри Гузель з метою проведення допиту з приводу встановлення обставин його місця перебування. Протягом двох останніх років правоохоронці жодної зацікавленості до членів родини ОСОБА_1 не проявляли. Твердження заявника з істотних елементів носять загальний характер, не містять належної аргументації, суперечливі та непослідовні. 01.09.2023р. ДМС України прийняло рішення №142-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина РФ ОСОБА_1 , як особі, щодо якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, та до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третій безпечній країні. 25.09.2023р. ОСОБА_1 отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №169 від 07.09.2023р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення ДМС України від 01.09.2023р. №142-23. Не погоджуючись з правомірністю рішення ДМС України від 01.09.2023р. №142-23 ОСОБА_1 оскаржив його в судовому порядку. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що відповідачем при прийнятті спірного рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача, що він або члени його родини стануть жертвами переслідувань в країні походження, є реальними. А відтак, за висновками суду, ДМС України прийняло обґрунтоване рішення №142-23 від 01.09.2023р., яким відмовило ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011р. №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI). Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Враховуючи умови, передбачені ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, слід зазначити, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Положеннями абз.4 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. №649 (далі - Правила №649). Підпунктом «е» п.2.1 розділу ІІ Правил №649 закріплено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви. Інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів (п.1.2 розділу І Правил №649). Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. У ДМС України наявний обов`язок, при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Водночас, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Як вбачається з матеріалів справи, причинами звернення за міжнародним захистом ОСОБА_1 зазначав наступне: - релігійна діяльність в РФ, побоювання щодо переслідування з боку силових структур країни громадянської належності за ознакою віросповідання; - антивладна політична позиція, що виражена у неприйнятті державної політики РФ, засудження її вторгнення на територію України, публічне підтримання ЗСУ. Однак, як в ході розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та в апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на батьківщині, які б послужили причиною звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни громадянської належності захищати права позивача від дискримінації та переслідувань. Відповідно до інформації по країні походження та пояснень ОСОБА_1 , більшість громадян Республіки Татарстан сповідують Іслам; заборони щодо сповідування ісламу в РФ не виявлено. Тобто, позивач відносить себе до мусульман, які становлять релігійну більшість населення на території Татарстану. Позивач підтверджує обставини щодо функціонування на території Татарстану культових для мусульман закладів поклоніння мечетей, до яких він мав безперешкодний доступ, а також мав змогу зберігати та використовувати релігійну літературу. Ознак будь-яких переслідувань за релігійною ознакою в матеріалах справи не спостерігається. Відповідно до звіту Державного Департаменту США від 15.05.2023р. щодо свободи віросповідання правова база РФ закріплює офіційний статус ісламської релігії, забезпечує релігійну свободу та свободу здійснення релігійних обрядів, включаючи право сповідувати індивідуально чи спільно з іншими будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Чисельна кількість мусульман в РФ складає близько 25 мільйонів осіб. В РФ спостерігається можливість безперешкодного доступу до отримання ісламської освіти. Колегія суддів, проаналізувавши наданні ОСОБА_1 пояснення під час проведення з ним органом ДМС анкетування та співбесід, встановила, що: - позивач ніколи не отримував особистих погроз за ознакою належності до мусульман, не був учасником міжрелігійних або міжетнічних конфліктів; - під час проживання в РФ не зазначав арештів, адміністративних затримань, стягнень, що були б пов`язанні з релігійною діяльністю; - позивач безперешкодно брав участь у релігійних святах та спільних заходах, організованих представниками офіційного ісламського духовенства; - позивач сповідує традиційний іслам та не належить до будь-яких релігійних сект, відгалужень або осередків, які визнано екстремістськими або такими, що переслідуються владою РФ - ні ОСОБА_1 , а ні його близькі родичі не перебували та не перебувають членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території РФ; близькі родичі позивача дотримуються канонів ісламу, не зазнають переслідувань через зазначену обставину; - у позивача не було перешкод з легальним виїздом з території РФ, а також він не мав проблем з отриманням паспортних документів та іншої документації на території РФ. Що ж до роздруківки фото, на якому зображено заявника з аркушем паперу білого кольору з надрукованих написом «Прекратите пытки мусульман Татарстана», то відповідне зображення зроблено в закритому приміщенні, мета та цілі його не встановлені. Також, відсутнє підтвердження оприлюднення відповідного фото, розповсюдження його, в т.ч. в соціальних мережах чи інших ресурсах з відкритим доступом. До того ж, дата зйомки вказана 07.02.2014р. і після зазначеного випадку ОСОБА_1 ще два роки продовжував безперешкодно проживати на території РФ, зацікавленість до нього силових структур не виявлена. У зв`язку з цим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за матеріалами особової справи ОСОБА_1 не встановлено загрози його переслідування за ознакою віросповідання у випадку повернення до РФ. Апелянт стверджує, що міграційний орган не дослідив його пояснень щодо неможливості його повернення в країну громадянської належності у зв`язку з високою ймовірністю переслідування з боку правоохоронних органів РФ, через власну публічну позицію стосовно агресії РФ проти України, проукраїнські висловлювання в соціальних мережах. Загальний аналіз інформації по країні походження позивача, яка міститься у відкритому доступі, дійсно вказує на існування чисельних фактів порушення представниками органів влади РФ прав людей, які займають проукраїнську позицію, критикують військове вторгнення РФ на територію України, що супроводжується їх переслідуванням, репресіями, арештами, притягненням до кримінальної відповідальності, катуванням, тощо. Однак, уся наведена позивачем у апеляційній скарзі інформація по країні походження щодо свободи вираження поглядів та переконань, критики влади РФ, придушення інакомислення, політичних репресій наведена без обґрунтування того, яким чином вказана інформація стосується безпосередньо ОСОБА_1 . Жодних належних доказів публічних виступів з критикою влади РФ, засудження позивачем війни Росії проти України позивач суду не надав. Колегія суддів вважає обґрунтованим неприйняття органом ДМС до уваги тверджень позивача про висловлення ним підтримки ЗСУ через власний аккаунт у месенджері «WhatsApp». З наданих позивачем зображень з месенджеру «WhatsApp» неможливо ідентифікувати власника мобільного телефону, дати публікацій, послідовності змісту. Перебуваючи на території України ОСОБА_1 неодноразово змінював номери телефону, пояснив це особистими міркуваннями. При цьому, з його слів, свідомо не реєструвався у соціальних мережах з метою висвітлення власної політичної позиції; жодних дій зі створення, організації або керівництва групами антивійськового або антиросійського спрямування не здійснював. Публічна, гуманітарна чи волонтерська діяльність відсутні. Тобто, матеріалами справи не підтверджено здійснення ОСОБА_1 дій чи заходів, спрямованих на підтримку України, які б могли бути причиною переслідування його в країні громадянської належності. При вирішенні даного спору колегія суддів, також враховує, що після повномасштабного вторгнення РФ в Україну, 08.03.2022р. позивач разом з дружиною виїхали в м. Гамбург (Німеччина), тобто перебували у третій безпечній країні. Спроб звернення за міжнародним захистом або іншого способу легалізації на території зазначеної країни не здійснювали. Повернення до України відбулось 10.06.2022р. Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідач та суд першої інстанції дійшли вірного висновку, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами ОСОБА_1 не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, а саме: у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, колегія суддів погоджується з висновком відповідача та суду першої інстанції про те, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Колегія суддів вважає, що відповідач вірно зазначив, що надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. А відтак, колегія суддів доходить висновку про правомірність рішення ДМС України №142-23 від 01.09.2023р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та відсутність підстав для його скасування. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують правильність висновків суду першої інстанції про відмову в задоволенні його позову, а тому підстав для задоволення скарги позивача та скасування рішення від 16.02.2024р. колегія суддів не вбачає. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 23 квітня 2024 року. Головуючий: І.Г. Ступакова Судді: А.І. Бітов О.В. Лук`янчук