Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/5204/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 березня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5204/19 Головуючий в 1 інстанції: Аракелян М.М. Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого: Градовського Ю.М. суддів: Крусяна А.В., Яковлєва О.В. при секретарі: Шатан В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2019р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А: У вересні 2019р. ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ГУ ДМСУ в Одеській області, в якому просив: - визнати наказ ГУ ДМСУ в Одеській області за №155 від 15.08.2019р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним та скасувати його; - зобов`язати ГУ ДМСУ в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що він є громадянином Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 . До досягнення 18-річного віку він перебував на території України як дитина батька, який має посвідку на постійне проживання на території України, однак з кінця 2018р. перебуває у пошуках способів легалізації в Україні. На підставі вказаного, 5.08.2019р. він звернувся із заявою до ГУ ДМСУ в Одеській області за №171 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, за результатом розглянутих відомостей стосовно ОСОБА_1 та проведених співбесід 14.08.2019р. та 15.08.2019р., ГУ ДМСУ в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі вказаного висновку, 15.08.2019р. ГУ ДМСУ в Одеській області прийнято наказ №155 про відмову в оформленні документів, з підстав очевидної необґрунтованості поданої заяви. Позивач вважає вказане рішення протиправним та таким, що не відповідає нормам чинного законодавства, оскільки він підпадає під критерії особи, стосовно якої наявні усі підстави для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. А також, міграційний орган неналежним чином оцінив наявну ситуацію у країні походження позивача, у зв`язку із чим дійшов хибних висновків про відсутність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Посилаючись на вказані обставини просив позов задовольнити. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2019р. у задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі апелянт просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення норм права. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967р. для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території Російської Федерації з будь-яких мотивів позивачем не наведено. Тому суд дійшов до висновку, що відмовляючи позивачу у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, міграційна служба обґрунтовано виходила з того, що позивачем не було надано інформації, яка могла б бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об`єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації (а.с.168-172), ІНФОРМАЦІЯ_2 народження. 9.05.2019р. ОСОБА_1 прибув в Україну з метою проживання з родиною (а.с.75). До досягнення 18-річного віку ОСОБА_1 перебував на території України як дитина батька, який має посвідку на постійне проживання на території України, однак з кінця 2018р. перебуває у пошуках способів легалізації в Україні (а.с.83). Так, 5.08.2019р. ОСОБА_1 звернувся із заявою до ГУ ДМСУ в Одеській області за №171 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.73-75). В обґрунтування зазначеної заяви позивач зазначив, що діючий у нього вид на проживання (надалі - ВНП) був терміном дії до 21.11.2018р., а після закінчення його терміну дії йому потрібні нові підстави для воз`єднання зі сім`єю, та вказане є підставою для отримання посвідки на проживання в Україні. Також ОСОБА_1 зазначив, що вважає неможливим своє повернення до РФ у зв`язку із психологічним тиском, що чиниться на нього як особу, яка має проукраїнські погляди. За результатом розглянутих відомостей стосовно ОСОБА_1 та проведених з ним співбесід - 14.08.2019р. та 15.08.2019р., у серпні 2019р. ДМС складено Висновок про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.152-162). На підставі вказаного висновку, 15.08.2019р. ГУ ДМСУ в Одеській області прийнято наказ за №155, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів (а.с.163), з підстав очевидної необґрунтованості його заяви. Перевіряючи правомірність та законність оскаржуваного рішення, з урахуванням підстав, за якими позивач пов`язує його незаконність та скасування, судова колегія виходить з наступного. У відповідності до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за №3671-VI від 8.07.2011р. (надалі - Закон №3671-VI). Приписами п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI визначено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Положеннями п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ч.1, 7 ст.7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951р. і Протоколом 1967р. поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. У відповідності до положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п.п.45, 66). За правилами ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29.04.2004р.) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом щодо статусу біженців 1967р.), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Крім цього, п.37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998р.) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Аналізуючи вищевказане, судова колегія зазначає, що в заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Як вбачається із матеріалів справи, що підставою для звернення позивача за захистом в Україні стало те, що він притримується проукраїнських політичних поглядів, які є підставою для переслідування осіб у Російській Федерації, у зв`язку із чим він вважає, що його повернення до країни походження пов`язане із загрозою життю, здоров`ю та свободі. Водночас, з протоколів співбесід проведених міграційною службою із ОСОБА_1 вбачається, що: - ОСОБА_1 не виражає свої релігійні переконання (а.с.115); - ОСОБА_1 не володіє жодними документами на підтвердження намірів рекрутування його до лав Збройних сил Російської Федерації. Позивачем зазначено, що у нього відсутнє посвідчення про припис до військової дільниці, також позивач не отримував повісток з вимогою прибуття до військкомату (а.с.115); - звернення із заявою про надання статусу біженця було зумовлено неможливістю в іншому порядку легалізувати власне перебування на території України (а.с.116); - позивач ніколи не вступав у конфлікт з органами державної влади РФ, не порушував закони країни походження (а.с.116); - територія проживання позивача у країні походження характеризується як спокійна (а.с.117); - під час проведення співбесіди 15.08.2019р. ОСОБА_1 пояснив, які обставини дійсно стали підставою для звернення із заявою про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, і які дії ним вже вчинялись для легалізації перебування в Україні (а.с.124). Аналізуючи зазначене, судова колегія вважає, що ОСОБА_1 не зазнає реальної загрози переслідування у країні походження. Досліджена інформація по країні походження дійсно дає підстави вважати можливими поодинокі випадки засудження політичних поглядів, яких за його твердженням притримується позивач. Однак, це не означає можливість або ймовірність застосування саме до ОСОБА_1 таких заходів. Ані доказів, ані зазначення існування кризових ситуацій, пов`язаних саме з позивачем та його політичними поглядами, в ході проведення перевірки та співбесід не були зазначені. Отже, враховуючи вищевикладене, апеляційний суд вважає, що з пояснень позивача та із матеріалів його особової справи вбачається відсутність побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно з п.1, 13 ч.1 ст.1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", тобто, подана ОСОБА_1 до міграційного органу заява є очевидно необґрунтованою. З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . В доводах апеляційної скарги апелянт посилався на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті. За таких обставин, судова колегія вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для його скасування. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.246, 311, 315, 316 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2019р. залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 11 березня 2020р. Головуючий: Ю.М.Градовський Судді: А.В.Крусян О.В.Яковлєв