Ухвала КАС ВС № 990/186/25

УХВАЛА про повернення позовної заяви 20 травня 2025 року м. Київ справа №990/186/25 адміністративне провадження № П/990/186/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Бучик А.Ю., Рибачука А.І., Стародуба О.П., Стрелець Т.Г., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 21 травня 2021 року № 203/2021 у частині, ВСТАНОВИВ: 28 квітня 2025 року до Верховного Суду як суду першої інстанції надійшла позовна заява, подана адвокатом Починком Олександром Ігоровичем (далі - адвокат, Починок О.І.) в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Президента України (далі - відповідач), в якому позивач просить визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 21 травня 2021 року № 203/2021, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», в частині підпункту 13 пункту 606, яким застосовано санкції відносно ОСОБА_1 . Із матеріалів позовної заяви вбачається, що Указом Президента України від 21 травня 2021 року № 203/2021 було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», яким, зокрема, було застосовано безстрокові санкції до громадянина Республіки Вірменія ОСОБА_1 - позивача у цій справі. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про безпідставність застосування до нього обмежувальних заходів (санкцій), які введені спірним Указом Президента України. Крім того, у позовній заяві ОСОБА_1 заявлено клопотання про поновлення строку на звернення до суду з цим позовом, у якому зазначено, що строк, встановлений частиною другою статті 122 КАС України, слід обчислювати, починаючи з 08 січня 2025 року. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 квітня 2025 року для розгляду цієї справи визначено такий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Берназюк Я.О., судді Бучик А.Ю., Рибачук А.І., Стародуб О.П. та Стрелець Т.Г. Ухвалою Верховного Суду від 01 травня 2025 року вказана позовна заява залишена без руху з підстав її невідповідності вимогам статей 49, 122 КАС України, а позивачу надано строк у 10 днів з дня вручення копії ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення вказаних в ухвалі недоліків та роз`яснено наслідки невиконання вимог цієї ухвали. Зокрема, в ухвалі Верховного Суду про залишення позовної заяви без руху було запропоновано усунути недоліки позовної заяви шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням інших підстав для поновлення строку та надати належні докази на їх підтвердження; наведення об`єктивних обставин на обґрунтувань необхідності залучення третіх осіб (вказати, яким чином та на які права чи обов`язки таких осіб може вплинути рішення суду у справі, з долученням відповідних доказів). На виконання вимог ухвали Верховного Суду від 01 травня 2025 року позивачем подано заяву про усунення недоліків, яка містить клопотання про поновлення строку на звернення до суду з цим позовом та клопотання про необхідність залучення третіх осіб. Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку звернення до адміністративного суду з цим позовом, представник позивача звертає увагу суду на те, що позивач не є громадянином України та не володіє українською мовою на рівні, достатньому для своєчасного ознайомлення зі змістом Указів Президента України, оприлюднених на офіційних ресурсах. Крім того, позивач вказує на низку обставин, що, на його думку, унеможливили відслідковування за офіційними ресурсами та, як наслідок, істотно ускладнили можливість своєчасного звернення до суду, зокрема: - негативні психоемоційні наслідки пандемії COVID-19, що мали вплив на загальний психофізичний стан позивача; - обстріли міста, у якому проживає позивач, що створювало постійну загрозу життю і перешкоджало реалізації ним його прав та виконання обов`язків; - зумовлене вищезазначеними факторами погіршення стану здоров`я, що позбавило позивача можливості належно сконцентруватися на вирішенні правових питань, пов`язаних із захистом своїх прав. Таким чином, у заяві про усунення недоліків, аналогічно до поданого позову, зазначаються аргументи на користь того, що пропуск строку для звернення до суду був обумовлений правомірним незнанням про порушення прав, яке стало відомим позивачу лише в січні 2025 року. Оцінюючи мотиви заяви позивача про поновлення строку звернення до суду із цим позовом, колегія суддів виходить із такого. Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою статті 122 КАС України установлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 118 КАС України передбачено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Верховний Суд наголошує на тому, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Рішенням Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Таким чином, строк, передбачений частиною п`ятою статті 122 КАС України, є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними. Водночас поважними причинами пропуску процесуального строку є ті, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Аналогічна позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 10 листопада 2022 року у справі № 990/115/22, від 24 жовтня 2024 року у справі № 990/277/24 та від 14 листопада 2024 року у справі № 990/240/24. Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Якщо цей день встановити точно неможливо, то його строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому слово «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Установлення законом процесуальних строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки. Розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об`єктивно оцінюються судом стосовно відповідності принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів). Зазначений висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 лютого 2024 року у справі №990/270/23. За змістом статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен при вирішенні питання щодо прав та обов`язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом. Відповідно до частини першої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, складовою якого є юридична визначеність. Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У пункті 41 рішення у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03) Європейський суд з прав людини вказав, що «правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків». Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані («De Rada Cavanilles v. Spain», № 28090/95, п. 45, «Перетяка та Шереметьев проти України» заяви № 17160/06 та № 35548/06, п. 34). Предметом оскарження у цій справі є Указ Президента України, яким до позивача застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), а тому, зважаючи на приписи вищевикладених норм процесуального закону, у даному випадку для звернення до суду з цим позовом установлено шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав. З`ясовуючи, чи подано цей позов у строк, установлений законом, Суд виходить з наступного. Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї. День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо воно приймалося за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії. З метою впорядкування офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, що їх приймають, зокрема Президент України, забезпечення регулювання суспільних правовідносин на основі чинних актів, запобігання перекрученням їх змісту, визначення порядку набрання ними чинності, відповідно до статті 57, частин другої та п`ятої статті 94, частини другої статті 102 Конституції України, Указом Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» (далі також Указ № 503/97) установлено, що закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п`ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Указом № 503/97 також визначено, що Офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України»; газета «Урядовий кур`єр» (частина друга статті 1 цього Указу). Частиною четвертою статті 1 Указу № 503/97 встановлено, що офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України». Визначення офіційного друкованого видання органів державної влади та органів місцевого самоврядування міститься й у Законі України від 23 вересня 1997 року №539/97-ВР «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (далі - Закон № 539/97-ВР), відповідно до статті 1 якого офіційні друковані видання органів державної влади та органів місцевого самоврядування - видання, які спеціально видаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування (відомості, бюлетені, збірники, інформаційні листки тощо) для інформування про свою діяльність. Статтею 22 вищезазначеного Закону регламентовано відносини, пов`язані з опублікуванням офіційних документів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, за змістом частини першої якої, укази Президента України, інші нормативно-правові акти публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Аналіз вищевказаних положень законодавства у їх сукупності дає підстави для висновку, що офіційним оприлюдненням Указів Президента України слід вважати їх опублікування державною мовою в офіційних друкованих виданнях, а саме: в «Офіційному віснику України»; газеті «Урядовий кур`єр»; інформаційному бюлетені «Офіційний вісник Президента України». Застосована в Указі № 503/97, яким упорядковано відносини, пов`язані з офіційним оприлюдненням нормативно-правових актів, що їх приймають, зокрема Президент України, конструкція правових норм, свідчить про те, що Укази Глави держави (без розмежування їх на види, в залежності від предмету регулювання) не пізніш як у п`ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур`єр», а також Інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, в ухвалах від 11 липня 2022 року у справі №990/102/22, від 22 травня 2024 року у справі № 990/168/24 та від 11 грудня 2024 року у справі № 990/376/24. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22 наголосила, що чинним законодавством не передбачено обов`язку Президента України іншим чином, аніж шляхом офіційного оприлюднення Указів, в тому числі тих, які є актами індивідуальної дії, доводити до відома осіб, яких ці акти стосуються, про їх існування. Таким чином, Суд, аналізуючи вищезазначене, доходить висновку, що оприлюднення Указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома. Незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняє Указ, зокрема і при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку. Ця презумпція обізнаності з моменту офіційної публікації, хоч і є загальним правилом, спрямованим на забезпечення юридичної визначеності, могла б бути спростована за наявності виняткових, об`єктивно непереборних та належним чином доведених обставин, які унеможливлювали доступ особи до інформації протягом усього строку. Зазначене узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/14/21 та в ухвалах Верховного Суду від 11 липня 2022 року у справі №990/102/22, від 22 травня 2024 року у справі № 990/168/24 та від 11 грудня 2024 року у справі № 990/376/24. Оскаржуваний позивачем у відповідній частині Указ Президента України від 21 травня 2021 року № 203/2021, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», в частині підпункту 13 пункту 606, яким застосовано санкції відносно ОСОБА_1 , було офіційно опубліковано в газеті «Урядовий кур`єр» (від 25 травня 2021 року № 98), а також в «Офіційному віснику України» (від 04 червня 2021 року - 2021 рік, № 42, стор. 116, стаття 2530, код акта 105065/2021). Таким чином, оскільки оскаржуваний Указ Президента України 25 травня 2021 року публікувався в газеті «Урядовий кур`єр» (№ 98), тому, презюмується, що з наступного дня (26 травня 2021 року) ОСОБА_1 міг дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів та протягом шести місяців (до 26 листопада 2021 року) звернутися до Суду з відповідним позовом. Однак ОСОБА_1 звернувся до Суду з цим позовом 24 квітня 2025 року, тобто з пропуском шестимісячного строку звернення, а саме - зі спливом 3 років 4 місяців та 29 днів. За таких обставин (враховуючи оприлюднення оскаржуваного Указу Президента України в офіційних друкованих виданнях) Суд вважає неспроможними аналогічні до заявлених у позовній заяві доводи позивача про те, що він не був належним чином повідомлений про застосування щодо нього обмежувальних заходів, а також не бере до уваги його твердження стосовно того, що про наявність порушення його прав, свобод чи інтересів він дізнався 08 січня 2025 року з відзиву, поданого відповідачем у справі № 405/8238/24. Наведене посилання позивача на отримання інформації про застосування санкцій лише 08 січня 2025 року з відзиву у справі №405/8238/24 не підтверджується жодними документами, які б засвідчували саме цю дату ознайомлення з відповідним відзивом. При цьому зі змісту рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 03 березня 2025 року у справі № 405/8238/24 вбачається, що відзив Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби в особі Подільського відділу у місті Кропивницькому Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби поданий 19 грудня 2024 року. Більше того, як вже було зазначено в ухвалі Верховного Суду від 01 травня 2025 року про залишення без руху вказаної позовної заяви, саме існування санкцій до позивача мало реальні юридичні наслідки, зокрема у фінансово-господарських або міграційних відносинах, що виключає їх непомітність протягом тривалого часу. Тому посилання на цю дату як на момент фактичного дізнання про порушення прав не заслуговує на довіру. Окрім того, оцінюючи доводи позивача про те, що він не є громадянином України та не володіє українською мовою на рівні, достатньому для своєчасного ознайомлення зі змістом Указів Президента України, оприлюднених на офіційних ресурсах, колегія суддів вказує, що Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи аналогічний довід в контексті оскарження Указу Президента України про застосування персональних санкцій, у постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 990/236/24 наголосила, що статус позивача як іноземця не надає йому переваг ні щодо порядку інформування про застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), ані щодо визначення початку перебігу строку на оскарження до адміністративного суду акта про їх застосування. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22 також зазначено, що статус позивача як громадянина іншої держави не надає йому порівняно з іншими особами жодних переваг як у вигляді особливого порядку інформування про застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), так і у вигляді особливого визначення початку перебігу строку на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень до адміністративного суду. Суд зазначає, що проживаючи на території України (як про це зазначає сам позивач), скаржник повинен був проявляти зацікавленість щодо особливостей національного законодавства України, правового регулювання суспільних правовідносин. Відповідно до частини першої статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 зазначено, що українська мова як державна є обов`язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом. Частиною п`ятою статті 10, пунктом 4 частини першої статті 92 Конституції України регламентовано, що застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається виключно законами України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 року № 2704-VIII єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова. Згідно з частиною першою статті 13 цього Закону мовою нормативно-правових актів і актів індивідуальної дії, діловодства і документообігу органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування є державна мова. Таким чином, в контексті обставин вказаної справи, колегія суддів зазначає, що публікація оскаржуваних указів державною мовою не є звуженням прав позивача чи дискримінацією останнього за мовною ознакою, оскільки такий має право користуватися послугами перекладача та за наявності відповідних підстав може звернутися до суб`єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги в порядку, визначеному Законом України від 02 червня 2011 року № 3460-VI«Про безоплатну правову допомогу». Щодо доводів позивача про те, що обстріли міста, у якому він проживає, створювали постійну загрозу життю і перешкоджали реалізації ним його прав та виконання обов`язків колегія суддів зауважує, що введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні та, зокрема, періодичні обстріли, не є підставою для поновлення процесуального строку, оскільки не призводять до неможливості виконання учасником судового процесу процесуальних дій по своєчасному зверненню до суду з позовом. Аналогічна позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2022 року у справі № 990/115/22. Крім того, Суд також не бере до уваги надані позивачем медичні документи, що підтверджують перенесення інсульту, а також загальні посилання на погіршення стану здоров`я, зумовлене пандемією COVID-19 та умовами воєнного стану, оскільки такі обставини самі по собі не можуть бути безумовною підставою для поновлення процесуального строку. Позивач не надав жодних доказів на підтвердження того, що протягом тривалого періоду (з 2021 до 2025 року) він звертався за юридичною консультацією, намагався отримати переклад змісту Указу, здійснював будь-які дії для з`ясування обставин застосування санкцій. Також не надано належних доказів обмеження фізичного доступу до джерел офіційного оприлюднення чи фактичної ізоляції позивача від інформації про публічний акт, що стосується його правового статусу. Колегія суддів зазначає, що сторони зобов`язані вживати всіх можливих заходів для реалізації своїх прав у межах встановлених процесуальних строків. Навіть у складних життєвих обставинах, пов`язаних зі станом здоров`я чи зовнішніми факторами, не усувається обов`язок особи діяти розумно обачно, а також використовувати доступні способи комунікації із судом, включаючи електронні засоби подання заяв. Відсутність доказів вжиття таких заходів свідчить не про об`єктивну неможливість звернення до суду, а про недбалість у реалізації процесуального права, що виключає визнання причин пропуску строку поважними. Подібний підхід висловлений Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постанові від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22. Ураховуючи викладене вище, Верховний Суд наголошує, що поважними визнаються лише обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій. Натомість позивач у заяві про усунення недоліків не вказав, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк. Не наведено змістовних і вагомих доводів щодо вчинення ним всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку; не доведено, що в цій справі можливість вчасного подання ним позовної заяви не мала суб`єктивного характеру, тобто не залежала від волевиявлення позивача. У цьому випадку пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації своїх процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі не є поважною причиною пропуску строку на звернення до суду із відповідним позовом. Аналогічні висновки щодо порядку обчислення строків звернення до суду у справах з подібними правовідносинами, а також оцінки поважності причин їх пропуску викладені, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 901/520/19, від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/68/20, від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 990/12/24 та від 14 листопада 2024 року у справі № 990/241/24. Крім того, Суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 травня 2024 року у справі № 990/53/24 наголосила на необхідності наведення змістовних і вагомих доводів щодо вчинення усіх необхідних і можливих дій, які б указували на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку, зазначивши при цьому, що пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації своїх процесуальних прав не є поважною причиною для його поновлення. Суд також зазначає, що інформація про застосовані санкції включається до Державного реєстру санкцій (статті 5-3, 5-4 Закону №?1644-VII) і є публічною та загальнодоступною, а об`єктивні ознаки реалізації санкцій, їх правові наслідки та публічний порядок уведення їх в дію свідчать про те, що особа, до якої застосовано такі заходи, не могла не знати про факт їх застосування. Отже, твердження позивача про його необізнаність щодо застосування до нього санкцій протягом тривалого часу (3 роки 10 місяців та 29 днів) не узгоджується з правовою природою обмежувальних заходів, які, за своєю суттю, спрямовані на істотне обмеження правового статусу особи; суперечить суті застосованих обмежувальних заходів, які мають реальні майнові, організаційні та правові наслідки та публічному характеру рішень про застосування санкцій, які опубліковуються в офіційних джерелах і є загальнодоступними. Крім того, такі твердження є непереконливими та суперечать принципу належної обачності. Таким чином, вирішуючи питання поновлення строку на звернення до Суду із позовом у цій справі, колегія суддів не встановила обставин, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення позивача, та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами. Обставини, на які посилається позивач в обґрунтування недотримання ним строків звернення до суду, не дають достатніх і переконливих підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та його поновлення. Суд також враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постановах від 01 лютого 2024 року у справі № 990/270/23, від 14 листопада 2024 року у справі № 990/226/24, від 14 листопада 2024 року у справі № 990/236/24, від 19 грудня 2024 року у справі № 990/303/24 вказала, що якщо строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Відповідно до частини другої статті 123 КАС України якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Пунктом 9 частини четвертої статті 169 КАС України встановлено, що позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу. Враховуючи вищенаведені мотиви, підстави, якими ОСОБА_1 обґрунтовує причини пропуску строку звернення до суду з цим позовом, не є поважними, а тому подана ним позовна заява підлягає поверненню. Згідно з частиною восьмою статті 169 КАС України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом, а тому не є обмеженням доступу позивача до правосуддя та забезпечує практичну можливість реалізації його права на судовий захист. Керуючись статтями 22, 123, 169, 243, 248, 266, КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ: Визнати наведені у заяві про усунення недоліків підстави пропуску ОСОБА_1 строку на оскарження Указу Президента України від 21 травня 2021 року № 203/2021 у частині введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», в частині підпункту 13 пункту 606, яким застосовано санкції відносно ОСОБА_1 , неповажними. Позовну заяву ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 21 травня 2021 року № 203/2021 у частині з доданими до неї документами повернути позивачеві. Роз`яснити, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом. Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду. Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Суддя-доповідач Я.О. Берназюк Судді: А.Ю. Бучик А.І. Рибачук О.П. Стародуб Т.Г. Стрелець