Постанова 4803 № 212/597/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5525/24 Справа № 212/597/24 Суддя у 1-й інстанції - Чайкін І.Б. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 липня 2024 року м.Кривий Ріг справа № 212/597/24 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Бондар Я.М., Тимченко О.О. сторони: позивач - ОСОБА_1 , відповідачка - ОСОБА_2 , розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Руснакова Тетяна Анатоліївна, на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 лютого 2024 року, яке ухвалено суддею Чайкіним І.Б. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 06 березня 2024 року, - ВСТАНОВИВ: У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Позовна заява мотивована тим, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02.11.2023 розірвано. Під час шлюбу, подружжям було придбано нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру, загальною площею 42, 6 кв.м., житлова площа 28, 4 кв. м., за номером об`єкта в реєстрі права власності на нерухоме майно № 4418169, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка була зареєстрована приватним нотаріусом на ім`я ОСОБА_2 . Однак, кошти на придбання квартири були надані батьком ОСОБА_1 у розмірі 275 300, 00 гривень, що підтверджено розпискою від 18.03.2023 року. Позивач вказує, що спірна квартира, хоч і придбана у шлюбі, однак вважатися об`єктом спільної власності подружжя не може, оскільки була придбана за кошти позивача, які надав йому батько. Посилаючись на викладене, позивач просив суд: визнати особистою власністю ОСОБА_1 двокімнатну квартиру, загальною площею 42, 6 кв.м., житлова площа 28, 4 кв. м., за номером об`єкта в реєстрі права власності на нерухоме майно № 4418169, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; судові витрати сплаченого судового збору в розмірі 2 753, 00 гривень стягнути з відповідачки ОСОБА_2 . Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 лютого 2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Руснакова Т.А., просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд дійшов до помилкового висновку про придбання нерухомого майна саме у спільну сумісну власність, адже сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу, не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Зазначає, що грошові кошти на придбання квартири були наданні його батьком у розмірі 275 300, 00 гривень, що підтверджено розпискою від 18.03.2023 року, яку суд безпідставно не врахував, як належний доказ придбання квартири за особисті кошти позивача. При цьому, відповідачкою ОСОБА_2 не було спростовано факт надання коштів на придбання квартири саме батьком позивача. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02.11.2023 розірвано. Згідно з витягу з Державного реєстру речових прав, 29 березня 2023 року приватним нотаріусом Криворізького нотаріального округу Дніпропетровської області Рисіною С.В. зареєстровано право власності на 1/1 частки квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 на підстав договору купівлі-продажу квартири, вартість квартири 275 300,00 гривень (а.с.8). Договір купівлі-продажу квартири від 29 березня 2023 року суду не надано. Стороною позивача надано розписку в якій зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримав у борг від ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , грошові кошти у розмірі 275 000 гривень на придбання майна, а саме квартири. Зобов`язався повернути кошти до 30.03.2026 року (а.с.9). ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.10). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю позивача ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира сторонами придбана під час шлюбу за спільні кошти, а отже є спільним сумісним майном подружжя, і доказів протилежного суду не надано. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя Отже, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено. Таким чином, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання. При цьому, за приписами ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Дослідження доказів - це безпосереднє сприйняття і вивчення судом в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності. Предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини 2 статті 76 ЦПК України ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Судом встановлено, що квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , придбано сторонами у період шлюбу й доказів на підтвердження того, що квартира придбана за особисті кошти позивача ОСОБА_1 суду не надано. Судом першої інстанції вірно не прийнято до уваги, як належний та допустимий доказ придбання зазначеної квартири у особисту приватну власність та за особисті кошти позивачем ОСОБА_1 , які він запозичив у свого батька ОСОБА_4 в сумі 275 000 гривень для придбання нерухомого майна квартири та зобов`язався їх повернути до 30.03.2026 року. Так, грошові кошти на придбання квартири були надані позивачу в позику, тобто у тимчасове користування, а тому на них не поширюється правовий режим особистої приватної власності. При цьому, Верховний Суд у постанові від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17 зазначив, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд акцентував увагу, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим. Таким чином, отримання позики не може бути належним доказом набуття майна в особисту приватну власність позивача. Крім того, як вірно встановлено судом першої інстанції, згідно витягу з Державного реєстру речових прав від 29.03.2023 року, право власності на квартиру, вартістю 275 300,00 гривень, зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_2 , яка з 03.04.2023 року зареєстрована у вказаній квартирі, що не узгоджується з позицією позивача про придбання цієї квартири за його особисті грошові кошти. При цьому, у позивача ОСОБА_1 , за умови придбання квартири саме у його особисту власність та за особисті кошти, не було жодних перешкод для зазначення цих обставин безпосередньо в тексті договору купівлі-продажу, на чому наголошено у постанові Верховного Суду від 17.02.2022 року у справі № 642/3248/19 (провадження № 61-3251св21). Отже, врахувавши презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу, та відсутність достатніх належних та допустимих доказів зі сторони ОСОБА_1 стосовно її спростування, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у задоволенні позову слід відмовити. Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна протии України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Руснакова Тетяна Анатоліївна, залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 лютого 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 03 липня 2024 року. Головуючий: Судді: