Постанова 4803 № 211/159/14-ц

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7373/21 Справа № 211/159/14-ц Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко С. В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 листопада 2021 року м.Кривий Ріг Справа № 211/159/14 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М. секретар судового засідання - Кислиця І.В. сторони: позивачка - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Копійко Артем Андрійович, на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 квітня 2021 року, яке ухвалено суддею Ткаченко С.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 27 квітня 2021 року, - В С Т А Н О В И В : У січні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні користування власністю, який неодноразово уточнювала. 26.02.2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі зміненою позовною заявою про визнання квартири особистою приватною власністю дружини та про усунення перешкод у здійсненні користування власністю. Змінена позовна заява мотивована тим, що 23.04.1993 року вона зареєструвала шлюб із ОСОБА_2 , та на час укладання шлюбу вона виховувала доньку ОСОБА_3 , 1984 року народження. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_2 переїхав мешкати у належну їй квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . 16.05.1998 року вона продала вказану квартиру за 9000,00 грн., та 27.05.1998 року за 6389,00 грн., придбала спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , залишок коштів у розмірі 2611,00 грн., вона вклала в ремонт придбаної квартири. Отже, дана спірна квартира купувалася за її особисті кошти, та жодних спільних з відповідачем коштів не вкладалося . Відповідач не приймав жодної участі в огляді та купівлі квартири. 12.08.2011 року шлюб між ними було розірвано. Відповідач звертався до суду з позовом про розподіл майна, але за згодою відповідача провадження у справі було закрито, що є підтвердженням тієї обставини, що він визнав, що спірна квартира належить особисто їй. У вказаній спірній квартирі відповідач не мешкає з серпня 2011 року, його речей та документів у квартирі не має. Домовленості про те, що протягом всього часу відсутності відповідача за ним зберігається право користування квартирою між ними не має. Вона не перешкоджала відповідачу в проживанні в спірній квартирі та їй відомо що він переїхав проживати до іншої жінки. Наявність реєстрації відповідача у її квартирі позбавляє її можливості здійснювати право власності у повному обсязі, також на відповідача нараховуються комунальні послуги, які сплачує вона. Посилаючись на викладене, просила суд визнати квартиру АДРЕСА_3 , її особистою власністю. Усунути перешкоди у здійснені користування вказаною квартирою, шляхом визнання відповідача ОСОБА_2 , таким, що втратив право користування даним житлом. Стягнути з відповідача судові витрати. У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою та визнання права користування квартирою, яку в подальшому уточнив. Уточнена зустрічна позовна заява мотивована тим, що 23.04.1993 року між ним та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, у період якого за спільні сімейні кошти придбали 27.05.1998 року спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . 12.08.2011 року шлюб між ними було розірвано. До травня 2015 року він постійно проживав у спірній квартирі, потім відповідач змінила замок на вхідних дверях квартири, вказуючи, що вона є єдиною власницею квартири та не дозволяє йому нею користуватися. До того ж вона винесла і передала йому всі його особисті речі, у зв`язку із чим він був змушений проживати у знайомих, іншого житла він не має. У травні місяці 2015 року дізнався, що його було знято з реєстрації за вказаною адресою на підставі заочного рішення суду від 05.03.2014 року. Факти того, що спірна квартира є їх спільною сумісною власністю та те, що, якщо не знайдено поділ спільної сумісної власності подружжя або якщо не визначено розмір часток у праві цієї власності, воно належить кожному з колишнього подружжя, при цьому відносини пов`язані з правом спільної сумісної власності зберігаються, були встановлені рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 06.11.2013 року та ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17.12.2013 року, де ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні її позову до нього про визнання його таким, що втратив право на користування спірною квартирою. Вирішити питання щодо добровільного поділу спірного майна відповідачка відмовляється, у його проживанні у спірній квартири, вона створює перешкоди. Посилаючись на викладене, просив суд відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , та зобов`язати її не перешкоджати йому користуватися спірною квартирою АДРЕСА_4 та передати йому ключі від вхідних дверей квартири. Визнати за ним та ОСОБА_1 право власності на дану спірну квартиру, за кожним по 1 /2 частині. Вселити його у спірну квартиру та стягнути судові витрати. Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 квітня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю дружини та про усунення перешкод у здійсненні користування власністю - задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_3 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні користування квартирою АДРЕСА_4 , шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_4 . У задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою та визнання права власності на 1/2 частину квартири - відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений нею судовий збір у розмірі 243 грн. 60 коп. В апеляційній скарзі віповідач ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Копійко А.А., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольнити його зустрічний позов. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не враховано факт набуття ОСОБА_1 права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у період перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 та за спільні кошти. Так, у період з 1989 року вони вже проживали разом та вели спільне господарство, з 26.06.1990 року він виїхав на заробітки до Краснодарського краю та саме з його доходів було сплачено перший пайовий внесок, а повне погашення пайових внесків взагалі відбулося вже після реєстрації шлюбу. Доводи ж ОСОБА_1 про те, що квартира купувалася за її власні кошти не підтверджено належними доказами. При цьому, суд безпідставно взяв до уваги ощадну книжку на ім`я позивачки, як доказ погашення позики ЖБК «Восток-32», оскільки в книжці лише зафіксовано зняття та надходження грошових коштів, однак ці кошти могли бути витрачені й на особисті цілі, а з квитанціями щодо погашення позики зняті з рахунку суми не збігаються. При цьому, зазначає, що позивачка не довела ту обставину, що квартира АДРЕСА_4 була придбана саме за грошові кошти отримані від продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а тому не спостувала призумпцію спільності майна подружжя. У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивачка ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Севостьянова І.Г., зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Копійка А.А., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Севастьянову І.Г., яка заперечувала проти доводів апеляційної скарги та просила залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому 23 квітня 1993 року Довгинцівським відділом РАЦСу міста Кривого Рогу, актовий запис № 215, дошлюбне прізвище ОСОБА_1 - « ОСОБА_1 » (т.1 а.с.191), який було розірвано рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 12.08.2011 року (т.1 а.с. 193). 16 травня 1998 року укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до якого ОСОБА_1 продала належну їй на підставі свідоцтва про право особистої власності на квартиру від 11 листопада 1993 року, виданого на підставі рішення виконкому Довгинцівської районної Ради № 241/5 від 13.09.1991 року та зареєстрованого в БТІ м. Кривого Рогу за реєстром № 73-140-40, трьохкімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж квартири вчинено за 9000,00 грн, які покупець передала продавцю до підписання цього договору. Відповідно до п. 5 вказаного договору купівлі - продажу, за даними паспорта продавця та по його свідоцтву, вказана квартира була придбана, коли продавець не перебувала у шлюбі. Договір купівлі-продажу даної квартири зареєстрований на Товарній біржі «Нове століття» 16.05.1998 року за № 1-238(т.1 а.с.195). 27 травня 1998 року між продавцем ОСОБА_5 та покупцем ОСОБА_1 укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна - квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Продаж квартири вчинено за 6389,00 грн, які продавцем отримав від покупця повністю при підписанні цього договору. Договір купівлі-продажу даної квартири зареєстрований на Товарній біржі «Нове століття» 27.05.1998 року за № 1-266. 04 червня 1998 року дане нерухоме майно зареєстроване у Криворізькому міському БТІ за ОСОБА_1 на праві особистої власності, у реєстровій книзі під № 76 стор. 179 запис 179 (т.1 а.с.196). Згідно акту від 19 грудня 2013 року, складеного комісією ЖБК «Восток-39» та завіреного підписом голови ЖБК «Восток-39», ОСОБА_2 не проживає за адресою: АДРЕСА_2 , з серпня 2011 року (т. 1 а.с. 8). Встановивши, що спірну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , позивачка ОСОБА_1 придбала, у період перебування у шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 , за кошти отримані від продажу належної їй на праві особистої приватної власності квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку щодо наявності правових підстав для визнання цієї квартири особистою приватною власністю ОСОБА_1 , у зв`язку з чим задовольнив її позовні вимоги, відмовивши в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 щодо визнання цього майна спільною сумісною власністю подружжя та поділу між сторонами у рівних частинах. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.1 Постанови «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 року № 3 за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України. Згідно зі статтею 22 КпШС України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (частина перша статті 24 КпШС України). Такі ж положення закріплені у статті 57 СК України. Частиною першою статті 25 КпШС України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. У пункті 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України», яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, судам роз`яснено, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі статті 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (стаття 28 КпШС України). Таким чином, презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено. Отже, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити, як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання. При цьому, за приписами ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Дослідження доказів - це безпосереднє сприйняття і вивчення судом в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності. Предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини 2 статті 76 ЦПК України ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачці ОСОБА_1 , на підставі Свідоцтва про право особистої власності на квартиру від 11 листопада 1993 року, виданого на підставі рішення виконкому Довгинцівської районної Ради № 241/5 від 13.09.1991 року та зареєстрованого в БТІ м. Кривого Рогу за реєстром № 73-140-40, на праві особистої приватної власності належала квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Доводи апеляційної скарги про те, судом не враховано факт набуття ОСОБА_1 права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у період перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 та за спільні кошти, так, у період з 1989 року вони вже проживали разом та вели спільне господарство, з 26.06.1990 року він виїхав на заробітки до Краснодарського краю та саме з його доходів було сплачено перший пайовий внесок, а повне погашення пайових внесків взагалі відбулося вже після реєстрації шлюбу, колегією суддів не приймаються. Так, згідно з ст.15 Закону України «Про власність» від 07 лютого 1991 року, який діяв з 15 квітня 1991 року до 20 червня 2007 року, член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім`ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України. Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом. Із змісту наведених норм вбачається, що однією із форм реалізації конституційного права громадян на житло було їх право на утворення та вступ в ЖБК, який є добровільним об`єднанням громадян на підставі членства для задоволення своїх житлових потреб шляхом будівництва житлового будинку за власні кошти, а також за допомогою банківського кредиту. Отримання житла в будинку кооперативу нерозривно пов`язано з членством в ЖБК, а отримання права власності на квартиру - із сплатою пайового внеску у розмірі вартості квартири. Згідно довідки Обслуговуючоо кооперативу «Восток-32» за вихідним №86 від 18.10.2021 року, пайовий внесок за вказану квартиру сплачено ОСОБА_1 у повному обсязі в четвертому кварталі 1992 року, у томі числі й за додатково викуплені 5,64 кв.м. загальної площі квартири. Згідно ж матеріалів справи, шлюб між сторонами зареєстровано Довгинцівським відділом РАЦСу міста Кривого Рогу 23 квітня 1993 року, тобто після виплати позивачкою пайових внесків за квартиру у повному обсязі. Доводи ж апеляційної скарги про те, що суд безпідставно взяв до уваги ощадну книжку на ім`я позивачки ОСОБА_1 , як доказ погашення позики ЖБК «Восток-32», оскільки в книжці лише зафіксовано зняття та надходження грошових коштів, однак ці кошти могли бути витрачені й на особисті цілі, а з квитанціями щодо погашення позики зняті з рахунку суми не збігаються, колегією суддів до уваги не приймаються, адже факт повної слати пайових внесків підтверджено довідкою Обслуговуючоо кооперативу «Восток-32» за вихідним №86 від 18.10.2021 року. Доказів же на підтвердження доводів апеляційної скарги про те, що сторони проживали спільно з 1989 року, вели спільне господарство та вносили саме спільні кошти у якості пайового внеску за квартиру що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , суду не надано. 16 травня 1998 року ОСОБА_1 продала належну їй на праві особистої власності трьохкімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за 9000,00 грн.(т.1 а.с.195), а 27 травня 1998 року остання придбала квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , за 6389,00 грн. (т.1 а.с.196), у зв`язку з чим колегія суддів погоджується з доводами позивачки ОСОБА_1 про те, що спірна квартира купувалася за її власні кошти, а доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не спостувала призумпцію спільності вказаного майна подружжя колегією суддів не приймаються. Отже, встановивши, що спірне майно було придбано позивачкою ОСОБА_1 за кошти, що належать їй особисто, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про неспроможність доводів ОСОБА_2 про віднесення вказаного майна до спільної сумісної власності подружжя. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користуватися квартирою АДРЕСА_4 , та відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог про вселення останнього до спірної квартири, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 тривалий час не проживає у ній та доказів, що ОСОБА_1 перешкоджала йому у проживанні у цій квартирі судом не добуто, а збереження житлового приміщення за ОСОБА_2 позбавляє власницю квартиру - позивачку ОСОБА_1 охоронюваного законом права розпорядження власністю на свій розсуд. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом. Як встановлено судом, спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - позивачці ОСОБА_1 належить на праві особистої приватої власності квартира АДРЕСА_4 , а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цієї квартири, як член сім`ї власниці, вибувши на інше постійне місце проживання після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин, однак вважає, що за ним зберігається право користування цією квартирою (залишаючись фактично зареєстрованим за даною адресою). Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом із тим, у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР. Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки: У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону. Тобто, під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Як вірно встановлено судом першої інстанції не спростовано у суді апеляційної інстанції, квартира за адресою: АДРЕСА_2 , є особистою приватною власністю позивачки ОСОБА_1 , у якій вона проживала разом із членами своєї сім`ї, зокрема, чоловіком ОСОБА_2 . Отже, наведене дає підстави стверджувати, що ОСОБА_2 мав право користування спірною квартирою саме як член сім`ї власника, а після припинення сімейних відносин таке право ним втрачене, й збереження за ним права користування спірним житловим приміщенням можливе виключно за умови надання ним належних та допустимих доказів наявності у нього нерозривних зв`язків з даним житловим приміщенням та вчинення ним дій щодо збереження за собою цього житла. Натомість, ОСОБА_2 не проживає за адресою: АДРЕСА_2 , з серпня 2011 року (т. 1 а.с. 8), тобто з моменту розірвання шлюбу між сторонами (рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 12.08.2011 року), що свідчить про вибуття останнього із спірного житлового приміщенням саме після припинення сімейних відносин з власницею квартири - ОСОБА_1 . При цьому, відповідач ОСОБА_2 не надав суду обґрунтованого посилання ні на дату, коли він намагався вселитися у квартиру, ні на обставини, за яких йому чинилися перешкоди у вчиненні таких дій, ні на вжиті ним заходи задля усунення порушень його житлових прав до звернення позивачки ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання його втратившим право користування спірним житловим приміщенням, якщо такі існували. За таких обставин відсутні підстави вважати, що визнання відповідача таким, що втратив право користування належною позивачці квартирою відбулось з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим не можна вважати обґрунтованими вимоги зустрічної позовної заяви щодо вселення до спірної квартири. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Копійко Артем Андрійович, - залишити без задоволення. Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 25 листопада 2021 року. Головуючий: Судді: