Постанова 4819 № 648/3152/20

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2021 року м. Херсон справа: 648/3152/20 провадження: 22-ц/819/729/21 Херсонський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Приходько Л. А. (суддя-доповідач) суддів: Базіль Л. В., Бездрабко В. О., секретар Автонагова Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , позивач - ОСОБА_2 відповідач - ОСОБА_3 , третя особа - Білозерська селищна рада Білозерського району Херсонської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Херсоні матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою адвоката Дубкова Василя Івановича, діючого в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 12 січня 2021 року у складі головуючого судді Кусік І.В., в с т а н о в и в: 16 жовтня 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Білозерська селищна рада Білозерського району Херсонської області, про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що їм на праві власності належить будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . В даному будинку залишається зареєстрована колишня дружина ОСОБА_1 . ОСОБА_3 , проте фактично з 22 травня 2018 року вона не проживає за адресою реєстрації, фактичне її місце проживання: АДРЕСА_2 . Посилаючись на те, що реєстрація відповідача створює перешкоди позивачам у користуванні належним їм будинком, а саме перешкоди для отримання позивачами житлових соціальних пільг, оскільки в їх розрахунок визначається сукупний дохід та кількість усіх зареєстрованих осіб за вказаною адресою, існування додаткових витрати зі сплати комунальних послуг, які вираховуються в залежності від зареєстрованих за адресою осіб та на відсутність можливості добровільно зняти відповідача з адреси реєстрації, зважаючи на ту обставину, що відповідач виїхала до іншого місця проживання та після того, як покинула проживати за адресою реєстрації, жодного дня не проживала та не відвідувала належний позивачам будинок, останні вважають, що відповідач втратила право користування цим житлом. Ніяких домовленостей чи договорів щодо користування спільним будинком між сторонами не укладалося. Враховуючи вищенаведене, позивачі просили суд, з урахуванням норм статті 391 ЦК України, визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 12 січня 2021 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами не було надано суду доказів того, що відповідач, як член їх родини в розумінні ст. 64, 156 ЖК України, більше року не проживає за місцем реєстрації, даних про відсутність поважних причин для його не проживання в спірному помешканні позивачами не доведено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням адвокат Дубков В.І., діючи в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у повному обсязі Апеляційна скарга мотивована тим, що після розірвання шлюбу ОСОБА_3 перестала бути членом сім`ї позивача ОСОБА_1 і тому її право на користування спірним житловим приміщенням підлягає припиненню на вимогу позивачів на підставі пункту 2 статті 406 ЦК України. Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_3 не скористалась. Під час розгляду справи ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та його представник адвокат Дубков В.І. апеляційну скаргу підтримали в повному обсязі за обставинами викладеними у скарзі. Просили апеляційну скаргу задовільнити, рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Заперечуючи проти апеляційної скарги ОСОБА_3 зазначила, що на її думку рішення суду є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги є безпідставними. Представник третьої особи - Білозерської селищної ради в судове засідання не з`явився. 24 березня 2021 року до суду надійшла заява Білозерської селищної ради, підписаної секретарем ради Козачек О., про розгляд справи без участі представника Білозерської селищної ради. Заслухавши доповідача, осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, у визначених цивільно-процесуальним законом межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 16 серпня 1994 року, є власниками житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с.10,11). 30 грудня 2008 року ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_4 , який був розірваний рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 31 травня 2017 року (а.с.12). ОСОБА_4 вселилась у спірний будинок зі згоди його власників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та проживала у ньому як член сім`ї (дружина, невістка). З довідки виконавчого комітету Кізомиської сільської ради Білозерського району Херсонської області від 09 жовтня 2020 року № 1589 та акту обстеження житлово-побутових умов сім`ї від 12 жовтня 2020 року№ 1596, складеного виконавчим комітетом Кізомиської сільської ради Білозерського району Херсонської області вбачається, ОСОБА_5 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , проте за вказаною адресою з 22 травня 2018 року не проживає. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що припинення сімейних відносин відповідача з власником будинку не позбавило її права користування займаними приміщеннями. ОСОБА_3 після розірвання шлюбу продовжувала проживати у спірному приміщенні до 22 травня 2018 року. Також суд зазначив, що посилання позивачів на те, що ОСОБА_3 покинула спірне приміщення спростоване поясненнями відповідача, яка вказала, що наміру добровільно виїжджати з місця проживання вона не мала, позивачі її вигнали з будинку разом з дітьми. Оскільки позивачами не було надано доказів того, що відповідач, як член їх родини в розумінні ст. 64, 156 ЖК України, більше року не проживає за місцем реєстрації, даних про відсутність поважних причин для його не проживання в спірному помешканні позивачами не доведено, суд першої інстанції дійшов висновку, що підстави для задоволення позову відсутні. Проте з таким висновком суду погодитись не можна. Обґрунтовуючи позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилалися на положення статі 391 ЦК України та зазначили, що реєстрація відповідачки, яка є колишнім членом сім`ї власників будинку, та тривалий час не проживає у спірному будинку, створює позивачам перешкоди у користуванні належним їм будинком, а саме перешкоди для отримання житлових соціальних пільг та додаткові витрати зі сплати комунальних послуг, які вираховуються в залежності від зареєстрованих за адресою осіб. Даний спір виник між власниками житлового будинку, які є одночасно і його користувачами, та колишнім членом сім`ї власників цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з ОСОБА_1 , який є співвласником будинку. Висновок щодо питання співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження N 14-64цс20), відповідно до якого с таттею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР. Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) N 18/183-97 та N 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) N 1-7/2012зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акту, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки. У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 353/1096/16-ц (провадження N 14-181цс18) та від 13 жовтня 2020 року у справі N 447/455/17 (п ровадження N 14-64цс20). Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі N 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі N 753/481/15-ц (провадження N 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі N 695/2427/16-ц, (провадження N 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі N 523/12186/13-ц (провадження N 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Зі змісту пояснень як позивачів, так і відповідача вбачається, що ОСОБА_3 в 22 травня 2018 року, забравши належні їй речі, про що власноруч написала розписку, добровільно разом з дітьми виїхала з належного їм будинку, та з цього часу постійно проживає за адресою АДРЕСА_2 та будь-якого інтересу до спірного будинку не проявляла і відновити своє право на проживання у будинку не намагалась. З пояснень ОСОБА_3 , даних під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, вбачається, що вона, разом з дітьми, виїхала зі спірного будинку 22 травня 2018 року, забравши частину належного їй майна. Причиною виселення з будинку ОСОБА_3 зазначила психологічний тиск з боку колишнього чоловіка, ОСОБА_1 , який висловлював бажання створити нову сім`ю та привести нову дружину жити у спірний будинок. Не бажаючи проживати в одному будинку з іншою дружиною колишнього чоловіка вона разом з дітьми виїхала з будинку. Інших обставин, які б свідчили про створення позивачами будь-яких перешкод у користуванні їй спірним будинком, ОСОБА_3 під час розгляду справи не зазначала. Також ОСОБА_3 пояснила, що з 2018 року вона проживає з іншим чоловіком без реєстрації шлюбу. Наміру проживати у будинку, що належить позивачам вона не має. Бажає зберегти за собою право на проживання у спірному будинку лише для збереження реєстрації місця проживання. Факт не проживання ОСОБА_3 у спірному будинку з 22 травня 2018 року визнаний відповідачем під час розгляду справи, та підтверджується довідкою виконавчого комітету Кізомиської сільської ради Білозерського району Херсонської області від 09 жовтня 2020 року № 1589 та актом обстеження житлово-побутових умов сім`ї від 12 жовтня 2020 року № 1596, складеного виконавчим комітетом Кізомиської сільської ради Білозерського району Херсонської області. Матеріали справи не містять відомостей щодо створення позивачами буд-яких перешкод у користуванні спірним будинком. Посилання ОСОБА_3 на психологічний тиск з боку колишнього чоловіка, як на підставу її виселення з будинку колегія судді оцінює критично, оскільки висловлене бажання співвласника житла створити нову сім`ю та проживати з новою сім`єю у належному йому житлі не можна вважати вчиненням психологічного тиску. Будь-яких доказів, що позивачі створили чи намагалися створити умови, що унеможливлювали проживання відповідачки у спірному будинку відповідачем суду не надано. Колегія суддів врахувала вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та вважає, що припинення права користування відповідачки спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що позивачі, у зв`язку із збереженням за ОСОБА_3 право користування належним їм житловим будинком та реєстрації її проживання у спірному будинку, позбавлені можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним їм майном, можливості отримувати житлові соціальні пільги та вимушені нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг, які вираховуються в залежності від зареєстрованих за адресою осіб. Відповідачка втратила право користування будинком, оскільки вона вже не є членом сім`ї власників будинку, понад рік не проживає у спірному будинку, виселившись з нього добровільно та не маючи наміру проживати в ньому. Право на проживання у спірному будинку їй необхідно лише з метою збереження реєстрації місця проживання. За правилами частини 1 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Абзацами 5 та 11 статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що місце проживання це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини. Р еєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Отже реєстрація місця проживання фізичної особи має бути здійснена саме за місцем де вона фактично проживає постійно або тимчасово. Відповідачем визнано, що вона має інше постійне місце проживання, а тому збереження права на проживання у спірному будинку лише з метою збереження реєстрації місця проживання не відповідає вимогам чинного законодавства. Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси позивачів, як власників житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном, та яка тривалий час не проживає у спірному будинку та немає наміру в ньому проживати, а бажає лише зберегти реєстрацію місця свого проживання у спірному будинку. За таких обставин висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог не відповідає обставинам справи та вимогам матеріального права. Згідно із частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зважаючи на викладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції з підстав передбачених статтею 376 ЦПК України слід скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, визнавши ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . Керуючись статтями 367, 374, 376, 382 ЦПК України, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Дубкова Василя Івановича, діючого в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити. Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 12 січня 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити. Визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складений 16 квітня 2021 року. Головуючий Л. А. Приходько Судді: Л. В. Базіль В. О. Бездрабко