Постанова Дніпровський апеляційний суд № 212/3304/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3799/21 Справа № 212/3304/19 Суддя у 1-й інстанції - Власенко М. Д. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2021 року м.Кривий Ріг Справа № 212/3304/19 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М. сторони: позивачка - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 грудня 2020 року, яке ухвалено суддею Власенко М.Д. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 29 грудня 2020 року, - В С Т А Н О В И В: У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Позовна заява обґрунтована тим, що позивачка ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з відповідачем, який зареєстровано 28 грудня 2013 року, мають неповнолітнього сина. Шлюбні стосунки припинили у грудні 2018 року, мешкають окремо. Під час шлюбу з відповідачем - 14.01.2017 року, за 8000 доларів США, сторони придбали автомобіль «MITSUBISHI LANCER», 2007 р.в., державний номерний знак НОМЕР_1 , який зареєстрований на ім`я відповідача. Автомобіль є спільним майном подружжя, частки у спільному майні визначені не були. Автомобілем користується лише відповідач для задоволення своїх потреб, вирішити в добровільному порядку поділ спільного автомобіля, відповідач не бажає. Доступу до автомобіля та документів, позивачка не має. На момент звернення до суду, позивачка оцінює спірний автомобіль за середньою ринковою ціною за даними Інтернет ресурсів в розмірі 7000 доларів США, що еквівалентно 186200 гривень. 20.12.2016 року мати позивачки ОСОБА_3 продала свій автомобіль «CHEVROLET AVEO», за 4200 доларів США і ці гроші подарувала позивачці для придбання нового автомобілю. Крім того, на момент придбання автомобіля позивачка мала постійне місце роботи, стабільний заробіток, натомість, відповідач ніколи не мав постійного місця роботи та стабільного доходу. Отже, більшу частину вартості автомобіля складали особисті кошти позивачки, тому їй належить 51,21% автомобіля, придбаний за кошти подаровані матір`ю (4200 доларів США). Крім того, 48,79% автомобіля придбана за спільні кошти подружжя (3800 доларів США), з якої за законом позивачці, як дружині, належить 24,4% цього автомобіля. Всього їй належить 75,61 %, що дорівнює 5292 доларів США, і у гривневому еквіваленті складає 140785 грн., а частина, що належить відповідачу дорівнює 45246,60 грн. З урахуванням наведеного, позивачка просила визнати за нею право власності на спірний автомобіль «MITSUBISHI LANCER» та стягнути з неї на користь відповідача компенсацію вартості 1/4 частини вказаного автомобіля, що складає 45246,60 грн., а також стягнути з відповідача понесені судові витрати на сплату судового збору 1407,85 грн. та послуги адвоката в сумі 14740 грн. Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 грудня 2020 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину автомобіля MITSUBISHI LANCER, 2007 року випуску, VIN код НОМЕР_2 , державний номерний знак НОМЕР_1 . В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю судових витрат в сумі 1823 гривні 92 копійки. З моменту набрання рішенням законної сили - скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 17 квітня 2019 року, якою заборонено ОСОБА_2 відчудження зареєстрованого за ним автомобіля MITSUBISHI LANCER, 2007 р.в., державний номерний знак НОМЕР_1 . В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, вирішивши питання про розподіл судових витрат, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також неповне дослідження матеріалів справи, без надання їм повної та об`єктивної правової оцінки. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд порушив вимоги статті 13 ЦПК України та вийшов за межі заявлених вимог, оскільки позивачкою взагалі не заявлялися позовні вимоги щодо визнання спірного автомобіля спільною сумісною власністю подружжя, адже вона намагалася визнати за собою право особистої приватної власності на автомобіль MITSUBISHI LANCER, 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 . Зазначає, що, задовольняючи частково позовні вимоги, суд не вирішив питання стосовно визнання автомобіля спільною сумісною власністю, тоді як питання виникнення спільної сумісної власності майна та питання його поділу не можна суміщати, оскільки це є різними логічними діями, які підлягають вирішенню у такій послідовності: спочатку вирішується питання, чи є майно спільною сумісною власністю і лише після цього - питання поділу такого майна між співвласниками, про що зазначено в ухвалі Верховного Суду у справі №214/6174/15-ц. Також, відповідач вважає, що суд був зобов`язаний, при розгляді даної справи, врахувати не тільки набуте майно, але й боргові зобов`язання подружжя, чого судом вчинено не було. При цьому, зазначає, що суд дійшов хибного висновку про те, що твердження відповідача про отримання коштів на придбання автомобіля у позику не впливає на рівність часток у спільному майні, як і отримання позики на ремонт автомобіля, тоді як строк дії цих договорів сплинув на момент розгляду справи по суті, а судом не досліджено питання погашення цих боргових зобов`язань. Не погоджується відповідач й з висновками суду в частині розподілу судових витрат у справі, оскільки витрати позивачки на професійну правничу допомогу є неспівмірними складності даної справи, а його витрати на проведення експертизи взагалі мають бути покладені виключно на позивачку, оскільки така експертиза проводилася саме з метою спростування наданого нею до суду доказу. У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивачка ОСОБА_1 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 28.12.2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб (а.с.8), який розірваний рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10.01.2020 року. Матері позивача - ОСОБА_3 на праві власності належав автомобіль «CHEVROLET AVEO», 2005 року випуску, який 20.12.2016 року за договором купівлі-продажу був зареєстрований на нового власника (а.с.11). 14.01.2017 року за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано автомобіль «MITSUBISHI LANCER», 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 (а.с.12). Згідно відомостей про застраховану особу, за період з 2011 року по 2019 рік, відповідач ОСОБА_2 працював та отримував дохід (а.с.38-39). Вказане також підтверджується наданими до суду довідками про середню заробітну плату відповідача (а.с.80-82) та копією трудової книжки (а.с.79). Позивачка ОСОБА_1 , згідно відомостей з Державної податкової служби, також працювала та отримувала дохід у період з 01.01.2016 року по 30.06.2016 року (а.с.101-109). Згідно договору безпроцентної позики від 10.01.2017 року, ОСОБА_5 надав ОСОБА_2 позику в розмірі 5000 доларів США, на строк до 31.12.2019 року (а.с.78). Згідно договору безпроцентної позики від 01.09.2017 року, ПП «Управляюча компанія Цереус Сервіс Плюс» надало ОСОБА_5 грошові кошти на ремонт автомобіля «MITSUBISHI LANCER» в сумі 31500 грн. (а.с.70-77). Згідно змісту вітальної листівки, оригінал якої долучено до справи, мати позивачки подарувала їй 4200 доларів США, отримані нею від продажу власного автомобіля (а.с.17, 129). Згідно висновку фізико-хімічної експертизи № 9507 від 15.05.2020 року давність рукописного тексту в вітальній листівці-конверті не відповідає зазначеній даті 25.12.2016 року. Рукописний текст в вітальній листівці-конверті виконаний в період квітень-січень 2019 року (а.с.138). Допитана в якості свідка мати позивачки - ОСОБА_3 підтвердила в суді, що не отримувала від продажу автомобіля «CHEVROLET AVEO» жодних грошових коштів і не дарувала їх своїй доньці, а листівка була нею написана пізніше лише для себе, при цьому автомобіль вона дарувала на весілля для родини своєї доньки, а не особисто для неї. Встановивши, що обидва з подружжя працювали та отримували дохід, суд дійшов висновку, що спірний автомобіль «MITSUBISHI LANCER», 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , сторонами придбаний під час шлюбу за спільні кошти, а отже є спільним сумісним майном подружжя, частки яких у вказаному майні рівні. До таких висновків суд дійшов належним чином встановивши обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, дотримуючись вимог норм матеріального та процесуального права. Згідно ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя Отже, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено. Таким чином, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання. При цьому, за приписами ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Дослідження доказів - це безпосереднє сприйняття і вивчення судом в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності. Предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини 2 статті 76 ЦПК України ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Судом встановлено, що автомобіль «MITSUBISHI LANCER», 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , придбано сторонами у період шлюбу й доказів на підтвердження того, що більша частина зазначеного майна придбана за особисті кошти позивачки ОСОБА_1 суду не надано. Отже, врахувавши презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу, та відсутність достатніх належних та допустимих доказів зі сторони ОСОБА_1 стосовно її спростування, а також застосування передбачених частинами другою, третьою статті 70 СК України підстав для відступу від засади рівності часток, суд дійшов правильного висновку про рівність часток подружжя та визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину спірного майна. Доводи апеляційної скарги про те, що суд порушив вимоги статті 13 ЦПК України та вийшов за межі заявлених вимог, оскільки позивачкою взагалі не заявлялися позовні вимоги щодо визнання спірного автомобіля спільною сумісною власністю подружжя, адже вона намагалася визнати за собою право особистої приватної власності на автомобіль MITSUBISHI LANCER, 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , колегією суддів не приймаються, оскільки предметом позовних вимог ОСОБА_1 є поділ спільного майна подружжя, й саме такі позовні вимоги розглянуто судом першої інстанції. Доводи ж апеляційної скарги про те, що, задовольняючи частково позовні вимоги, суд не вирішив питання стосовно визнання автомобіля спільною сумісною власністю, тоді як питання виникнення спільної сумісної власності майна та питання його поділу не можна суміщати, оскільки це є різними логічними діями, які підлягають вирішенню у такій послідовності: спочатку вирішується питання, чи є майно спільною сумісною власністю і лише після цього - питання поділу такого майна між співвласниками, про що зазначено в ухвалі Верховного Суду у справі №214/6174/15-ц, є безпідставними, адже, судом першої інстанції дотримано зазначених вимог та вирішено питання про те, що спірний автомобіль MITSUBISHI LANCER, 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , є спільною сумісної власністю подружжя, у зв`язку з чим визнано за позивачкою право власності на половину цього майна. Посилання ж відповідача ОСОБА_5 в апеляційній скарзі на те, що суд був зобов`язаний, при розгляді даної справи, врахувати не тільки набуте майно, але й боргові зобов`язання подружжя, колегією суддів не приймаються, з огляду на те, що предметом спору (матеріально-правова вимога) у цій справі є визначення часток подружжя у праві спільної власності на автомобіль. Жодною із сторін не заявлена вимога про стягнення з іншої сторони частини коштів, внесених у рахунок виконання спільного зобов`язання з погашення заборгованості за позикою, яка отримана для придбання спільного майна або ж його ремонту. Отже, для правильного вирішення цього спору не має істотного правового значення питання про те, хто із сторін, у якому обсязі здійснював погашення заборгованості після фактичного припинення шлюбних відносин та яка частина боргу залишилася несплаченою. Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_5 щодо незгоди з висновками суду в частині розподілу судових витрат у справі, колегією суддів відхиляються, з огляду на наступне. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно із частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України). При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, фінансового стану обох сторін та інших обставин. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц. Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України). У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 і від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України). Як вбачається з матеріалів справи, професійну правничу допомогу позивачці ОСОБА_1 надавала адвокат Сілкіна М.В. на підставі Договору про надання правничої допомоги від 07 червня 2019 року (а.с. 48, 49). Згідно із Договором про надання правничої допомоги від 07 червня 2019 року, сторонами складено Акт наданих послуг, відповідно до якого гонорар адвоката становить 14 740,00 грн., які повністю сплачені клієнтом, на підтвердження чого надано оригінали відповідних квитанцій (а.с. 171-176). З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності підготовки процесуальних документів та значимості таких дій у справі виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів вважає, що витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 14 740,00 грн. є обґрунтованими та стягнення з відповідача ОСОБА_5 на користь позивачки половини цих витрат, у розмірі 7 370,00 грн. не суперечить принципу розподілу судових витрат та є пропорційним до розміру задоволених позовних вимог. Згідно ч. 4 ст. 139 ЦПК України суми, що підлягають виплаті залученому судом експерту, спеціалісту, перекладачу або особі, яка надала доказ на вимогу суду, сплачуються особою, на яку суд поклав такий обов`язок, або судом за рахунок суми коштів, внесених для забезпечення судових витрат. Згідно п. 2 ч. 3 ст. 133 ЦПК України витрати пов`язані із проведенням експертизи належать до витрат, пов`язаних з розглядом справи, а тому їх розподіл, у разі часткового задоволення позову, покладається на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, у відповідності до вимог п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України. З урахуванням наведеного, судом першої інстанції вірно визначено, що половина понесених відповідачем витрат на проведення експертизи підлягає стягненню з позивачки в розмірі 6250 грн. (12500/2), й доводи апеляційної скарги правильності таких висновків суду не спростовують. Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 грудня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 26 квітня 2021 року. Головуючий: Судді: