Постанова 4803 № 212/2395/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/697/21 Справа № 212/2395/18 Суддя у 1-й інстанції - Чорний І. Я. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2021 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М. секретар судового засідання Євтодій К.С. сторони: позивачка ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження,апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 липня 2020 року, яке ухвалене суддею Чорним І.Я. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області (відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні), - В С Т А Н О В И В: У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , Приватне підприємство «Скела» (надалі ПП «Скела»), про визначення часток у спільній сумісній власності, поділ майна набутого в шлюбі. Позовна заява обґрунтована тим, що з 26 листопада 1983 року ОСОБА_1 перебувала в шлюбі з ОСОБА_2 , який був розірваний рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 грудня 2011 року. Однак, і після розірвання шлюбу, вони з ОСОБА_2 сумісно проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Проживаючи разом, вони вели сумісне господарство, у них був спільний бюджет. Сумісно вони проживали майже до кінця 2017 року. Відповідач ОСОБА_2 був власником ПП «СКЕЛА», а позивачка ОСОБА_1 , починаючи з 1996 року по 2018 рік, була директором даного підприємства. Під час шлюбу сторонами було набуто наступне майно: за договором міни у вересні 1999 році - квартиру АДРЕСА_2 , що є спільною сумісною власністю позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , та третьої особи ОСОБА_3 ; в квітні 2004 року - автомобіль «Хундай Соната», 2004 року випуску, шасі № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , що був зареєстрований на відповідача ОСОБА_2 , та майно ПП «СКЕЛА» до якого входить нежитлова будівля магазину за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 324,4 кв.м., статутний капітал даного підприємства в розмірі 15200 грн. та обладнання в магазині: холодильні камери - 2 шт., за ціною 2000 кожна; холодильні вітрини - 4 шт., за ціною 1500 грн. кожна; стіл офісний - 200 грн., столи - 5 шт. за ціною 1100 грн. кожен., стільці - 5 шт. за ціною 400 грн. кожен, крісло вартістю 500 грн., телефон вартістю 300 грн., а всього на суму 18600 грн. Оскільки, в добровільному порядку між ними не було досягнуто домовленості про поділ майна, позивачка просила суд: визнати, що частки у спільній сумісній власності, квартирі АДРЕСА_2 між співвласниками ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є рівними, по 1/3 частині кожному із співвласників та визнати право власності за кожним із співвласників по 1/3 частині квартири; визнати автомобіль «Хундай Соната», шасі № НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та стягнути з ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію 1/2 частини вартості автомобіля в розмірі 64 277,50 грн.; визнати нежитлову будівлю магазину за адресою: АДРЕСА_3 , яка зареєстрована за ПП «СКЕЛА», спільним майном подружжя та поділити в натурі вказану будівлю магазину, визнавши за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину вказаної будівлі магазину; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 7 600 грн., що складає 1/2 частину статутного капіталу ПП «СКЕЛА»; визнати за ОСОБА_1 право власності на дві холодильні камери, за ціною 2 000 грн. кожна, на 2 холодильні вітрини за ціною 1 500 грн. кожна; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати. Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 липня 2020 року позовні вимоги задоволено частково. Визначено частки у квартирі АДРЕСА_2 , загальною площею 75,0 кв.м., житловою площею 49,1 кв.м. між співвласниками ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , по 1/3 частині кожному із співвласників та визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності по 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 . Визнано автомобіль «Хундай Соната», шасі № НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 1/2 частини вартості автомобіля в розмірі 64 277 грн. 50 коп. Визнано нежитлову будівлю магазину за адресою: АДРЕСА_4 , з навісом Б, загальною площею 324,4 кв.м., належну ПП «Скела» відповідно до договору купівлі продажу від 23.06.1997 року, посвідченого завідуючою Третьої Криворізької державної нотаріальної контори Перекопською І.С., зареєстрованого в реєстрі за №2-1854, та рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 19 травня 2006 року, спільним майном подружжя. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини корпоративних прав ПП «Скела» в сумі 7 600,00 грн., що становить Ѕ статутного капіталу ПП «Скела». В решті позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10.12.2018 року по цивільній справі № 212/2395/18 (провадження 2-з/212/80/18), у вигляді накладення арешту на нежитлову будівлю магазину за адресою: АДРЕСА_4 , з навісом Б, загальною площею 324,4 кв.м. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, прийняття рішення без з`ясування та дослідження всіх обставин справи. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що, суд першої інстанції вірно встановивши, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбу та під час шлюбу ними було набуто у власність квартиру АДРЕСА_2 , що є спільною сумісною власністю сторін та їх сина ОСОБА_2 , дійшов неправомірного висновку щодо задоволення позовних вимог про визначення часток у спільній сумісній власності та визнання за кожним із співвласником права власності на визначену частку, оскільки майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, тобто у позасудовому порядку, а суд фактично вирішив безспірне питання при відсутності доказів порушення прав позивачки та неможливості вирішити це питання у позасудовий спосіб. Не погоджується відповідач ОСОБА_2 і з висновками суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання автомобіля «Хундай Соната», реєстраційний номер НОМЕР_2 , спільним майном подружжя, із стягненням з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсацію в розмірі 1/2 частини вартості автомобіля в розмірі 64 277 грн. 50 коп., визнання нежитлової будівлю магазину за адресою: АДРЕСА_4 , з навісом Б, загальною площею 324,4 кв.м., належну ПП «Скела», спільним майном подружжя, із стягненням з нього на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості частини корпоративних прав ПП «Скела» в сумі 7600 грн., що становить Ѕ частину статутного капіталу ПП «Скела», оскільки такі вимоги пред`явлено за межами позовної давності, про застосування якої відповідач заявляв у суді першої інстанції. Так, відповідач зазначає, що ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом про поділ майна подружжя у 2017 році (справа №212/5360/17), але її позов було залишено без розгляду, у зв`язку з чим твердження суду про те, що остання довідалася про порушення свого права у 2018 році принаймі є хибним. Суд першої інстанції не встановив чіткий період у часі, коли саме позивачка дізналася про своє начебто порушене права на поділ майна, та коли саме цей термін закінчується, а доводи відповідача та показання його свідків, які чітко вказують на те, що спір щодо сумісного майна виникав одразу після розірвання шлюбу, і наміри звернутися до суду з позовом про поділ майна був у позивачки раніше, що й підтверджується її зверненням до суду з позовом у 2017 році, суд сприйняв критично. При цьому, відповідач вважає, що судом взагалі не було встановлено таких важливих юридичних фактів, як позовна давність, набуття права власності на майно, момент створення приватного підприємства та вклад кожного із подружжя у це майно. Також, в апеляційній скарзі відповідачем ОСОБА_2 заявлено клопотання про витребування з Архіву Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області матеріалів цивільної справи №212/5360/17 від 04 вересня 2017 року для дослідження їх в судовому засіданні, яке обґрунтоване тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги його доводи щодо звернення позивачки ОСОБА_1 до суду з позовом щодо поділу майна подружжя ще у 2017 році та не дослідив ці матеріали, відповідно до яких, на переконання відповідача, можна було встановити початок перебігу позовної давності. У відзивах на апеляційну скаргу, до яких додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивачка ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_3 , кожен окремо, зазначають, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо поділу в натурі вказаної будівлі магазину за адресою: АДРЕСА_4 , з навісом Б, загальною площею 324,4 кв.м., належну ПП «Скела», із визнанням за ОСОБА_1 права власності на 1/3 частину вказаної будівлі магазину, визнання за ОСОБА_1 права власності на дві холодильні камери, за ціною 2 000 грн. кожна, на 2 холодильні вітрини за ціною 1 500 грн. кожна, в апеляційному порядку фактично не оскаржується, а тому колегія суддів не перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду в цій частині, адже, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України, і зважаючи на роз`яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 року, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції. Відповідач ОСОБА_2 , будучи завчасно, належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, надавши заяву про відкладення розгляду справи, в зв`язку з хворобою його представника. Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Пунктами 10, 11 частини 2 цієї статті визначено, що одними із основних принципів цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами. Згідно ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. Згідно статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права. Статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно з нормами ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції. Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. У своєму рішенні у справі «Калашников проти Росії» Європейський суд зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема, складність справи, поведінка заявника та поведінка компетентних органів влади. З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду вбачається, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом. Вищенаведені положення закону направлені на дотримання розумних строків розгляду справи і на недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які беруть участь у справі. Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, №11681/85, §35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року). Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті. Як вбачається з матеріалів справи, провадження за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 липня 2020 року відкрито ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року (т.2 а.с. 139). Розгляд справи було призначено на 10 листопада 2020 року (т. 2 а.с. 110). В судове засідання, призначене на 10 листопада 2020 року, відповідач ОСОБА_2 не з`явився, до початку судового засідання надавши клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке обгрунтоване робочою зайнятістю його представника (т. 2 а.с. 166), у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про можливість відкладення розгляду справи на 13 січня 2021 року (т. 2 а.с. 170-171). В судове засідання, призначене на 13 січня 2021 року, відповідач ОСОБА_2 не з`явився, до початку судового засідання надавши клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке обгрунтоване необхідністю укласти угоду про надання професійної правничої допомоги з іншим адвокатом (т. 2 а.с. 188), у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про можливість відкладення розгляду справи на 17 березня 2021 року (т. 2 а.с. 189). В судове засідання, призначене на 17 березня 2021 року, відповідач ОСОБА_2 повторно не з`явився, до початку судового засідання надавши клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке обгрунтоване неможливістю його представника прибути до суду, без зазначення прізвища, імені та по-батькові цієї особи. Згідно із ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Виходячи з вищенаведених норм Конвенції та практики Європейського суду, вимог п.11 частини 3 статті 2 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на відкладення судових засідань, призначених на 10 листопада 2020 року та 13 січня 2021 року, саме за клопотаннями відповідача ОСОБА_2 , колегія суддів дійшла висновку про відсутність поважних причин для відкладення судового розгляду та можливість розгляду справи за відсутності відповідача ОСОБА_2 , який тричі поспіль не з`явився у судове засідання, а тому клопотання про відкладення судового розгляду задоволенню не підлягає. Заслухавши суддю-доповідача, позивачку ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_4 , третю особу ОСОБА_3 , які, кожен окремо, заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзивів на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 листопада 1983 року (актовий запис №887 Тернівського відділі РАГС м. Кривого Рогу Дніпропетровської області). ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3 . Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16.12.2011 року, у справі №2-3508/2011, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. За договором міни від 27 вересня 1999 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Літвіновою І.І., зареєстрованого в реєстрі за №2402, позивачка ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 , отримали у спільну сумісну власність, без визначення часток, квартиру АДРЕСА_2 , загальна площа якої складає 75,0 кв.м., житлова площа 49,1 кв.м. Вказана обставина також підтверджується реєстраційним посвідченням Криворізького «БТІ» реєстровий № 1284 від 06 грудня 1999 року та довідкою з КП ДОР «Криворізьке БТІ» № 160559 від 20.02.2018 року. Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Приватне підприємство «Скела» було засноване відповідачем ОСОБА_2 , дата державної реєстрації 16 січня 1997 року, розмір внеску до статутного фонду становить 15 200,00 грн., місцезнаходження юридичної особи: АДРЕСА_5 . Відповідно до договору купівлі-продажу від 23.06.1997 року, посвідченого завідуючою Третьої Криворізької державної нотаріальної контори Перекопською І.С., зареєстрованого в реєстрі за №2-1854 та рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 19 травня 2006 року ПП «СКЕЛА» належить нежитлова будівля магазину за адресою: АДРЕСА_4 , з навісом Б, загальною площею 324,4 кв.м. Дана обставина також підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно КП ДОР «КБТІ» №18434989 від 09 квітня 2008 року реєстраційний №15411102, номер запису 1300 в книзі 5Н-400 та довідкою КП ДОР «КБТІ» №36830-ю від 20.02.2018 року. Згідно Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серія НОМЕР_4 , на підставі біржової угоди Української ТБ 670369 від 03 квітня 2007 року, автомобіль «Хундай Соната», 2004 року випуску, шасі № НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 . Визначаючи частки у квартирі АДРЕСА_2 , загальною площею 75,0 кв.м., житловою площею 49,1 кв.м. між співвласниками ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , по 1/3 частині кожному із співвласників та визнаючи за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності по 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для задоволення цих позовних вимог, оскільки відповідач ОСОБА_2 позов в частині вимоги про визначення часток у спільному сумісному майні визнав. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Відповідно до статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-яким не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)). Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Таким чином, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE, Заява 28924/04) констатував: «50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі "Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)». Отже, Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine) , заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 року у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07). Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Згідно статей 368, 369 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно з положеннями статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Зважаючи на те, що під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект, колегія суддів, зважаючи на те, що ніхто не може бути позбавлений права на судовий захист, дійшла висновку про те, що, за умови недосягнення учасниками спільної сумісної власності згоди щодо укладення нотаріально посвідченого договору щодо поділу майна між співвласниками, такий поділ може бути здійснено у судовому порядку. Як вбачається з матеріалів справи, квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 75,0 кв.м., житловою площею 49,1 кв.м. належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які не досягли згоди щодо укладення нотаріального договору про поділ спільної сумісної власності, а тому колегія суддів дійшла висновку, що позивачкою обрано належний спосіб захисту порушеного права, адже, вона не може захистити своє право на визначення за нею частки у спільній сумісній власності в інший, аніж судовий, порядок. При цьому, з матеріалів справи слідує, що відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою щодо визнання позовних вимог в цій частині, а доводи апеляційної скарги щодо можливості поділу спільного сумісного майна в позасудовому порядку є безпідставними, адже жодних дій щодо укладення відповідного нотаріального договору відповідачем ОСОБА_2 вчинено не було. Згідно статті 206 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем, суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі визнання відповідачем позову суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Оскільки, визнання позову відповідачем ОСОБА_2 не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, колегія суддів, з урахуванням вищевикладених висновків щодо наявності правових підстав для визначення часток у квартирі АДРЕСА_2 , загальною площею 75,0 кв.м., житловою площею 49,1 кв.м. між співвласниками ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , по 1/3 частині кожному із співвласників та визнання за кожним із них права власності по 1/3 частини цієї квартири, зважаючи на рівність часток кожного із трьох співвласників, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Визнаючи автомобіль «Хундай Соната» та нежитлову будівлю магазину за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Ватутіна, належну ПП «Скела», спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно придбано сторонами у період шлюбу, а тому воно є спільною сумісною власністю сторін у справі, частки яких у вказаному майні рівні. При цьому, судом враховано, що поділ майна подружжя здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності - присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України), у зв`язку з чим залишено легковий автомобіль «Хундай Соната», як неподільну річ, у власності відповідача ОСОБА_2 , зі стягненням з нього на користь позивачки ОСОБА_5 вартості Ѕ частки цього рухомого майна. Також, дійшовши висновку, що, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього товариства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості частки у майні товариства в разі поділу майна подружжя та право вимоги половини отриманого доходу від діяльності товариства, суд першої інстанції, встановивши, що ПП «Скела» було засноване відповідачем ОСОБА_2 у період перебуваня у зареєстрованому шлюбі з позивачкою у справі, із розміром внеску до статутного фонду 15 200,00 грн., стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини корпоративних прав ПП «Скела» в сумі 7 600,00 грн., що становить Ѕ статутного капіталу ПП «Скела». Розглянувши клопотання відповідача ОСОБА_2 щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя з підстав пропуску нею позовної давності, суд першої інстанції встановивши, що про порушення свого права позивачка довідалася у 2017 році, дійшов висновку, що позов пред`явлено до суду в межах трирічної позовної давності, й правові підстави для відмови в задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском такого строку відсутні. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя Отже, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено. Таким чином, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання. При цьому, за приписами ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Дослідження доказів - це безпосереднє сприйняття і вивчення судом в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності. Предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини 2 статті 76 ЦПК України ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Судом встановлено, що автомобіль «Хундай Соната», 2004 року випуску, придбано сторонами у період шлюбу й доказів на підтвердження того, що зазначене майно придбано за особисті кошти відповідача ОСОБА_2 суду не надано. Отже, встановивши, що спірне рухоме майно було придбано сторонами під час шлюбу й виходячи з відсутності доказів, які б підтверджували факт придбання такого майна відповідачем за кошти, що належать йому особисто, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про належність вказаного майна до спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Положення частини п`ятої статті 71 СК України не вимагають обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач. Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц (провадження № 61-37616св18) та від 24 лютого 2021 року у справі №127/16630 (провадження №61-83св21). Отже, спільне майно подружжя за відсутності домовленості між ними належить до поділу порівну, з урахуванням обставин справи, що мають істотне значення. У випадку неможливості поділу майна подружжя порівну, суд може присудити до стягнення відповідну компенсацію за збільшення частки. За змістом статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону України «Про господарські товариства» власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників. Грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується у право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним із визначальних є факт набуття подружжям таких грошових коштів у шлюбі. Таким чином, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується у право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Подібної правової позиції Верховний Суд України дотримався у постанові № 6-38цс15 від 03 червня 2015 року та у постанові № 6-61цс13 від 03 липня 2013 року). У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року в справі № 1-8/2012 (№ 17-рп/2012) за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України зазначено, зокрема, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, це окремий об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності. Таким чином, статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об`єктом їх спільної сумісної власності. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11 (провадження № 61-34953св18) наведено такі висновки щодо застосування норм права. Статтею 113 ГК України передбачено, що приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання ? юридичної особи. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). Спеціального закону, яким регулюється діяльність приватних підприємств, немає. Тому всі питання організації та діяльності приватних підприємств необхідно вирішувати виходячи з загальних норм ЦК України та ГК України, інших законів. Враховуючи те, що порядок формування статутного капіталу приватного підприємства такий як і у товариства з обмеженою відповідальністю, Верховний Суд дійшов висновку, що вказана правова позиція застосовується також і у випадку, якщо один із подружжя є учасником приватного підприємства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя. Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, встановивши обсяг спільно нажитого сторонами за час спільного проживання майна, з`ясувавши джерело і час його придбання, врахувавши презумпцію рівності часток, а також положення статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість поділу нерухомого майна - нежитлової будівлі магазину за адресою АДРЕСА_3 , яке належить ПП «Скела», між сторонами у справі у рівних частинах, із стягненням з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації Ѕ частини вартості корпоративних прав ПП «Скела», та виділення рухумого майна - легкового автомобіля «Хундай Соната» у власність відповідча ОСОБА_2 , стягнувши з відповідача на користь позивачки різницю вартості цього виділеного рухомого майна майна. Варіант поділу, визначений судом першої інстанції, є таким, що враховує інтереси обох сторін, й доводи апеляційної скарги правильність таких висновків суду не спростовують. Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачкою ОСОБА_1 позовної давності при зверненні до суду з даним позовом, колегія суддів дійшла наступних висновків. Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У частині другій статті 72 СК України визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19). Як вірно встановлено судом першої інстанції та не спростовано у суді апеляційної інстанції, поясненнями свідків підтверджено, що сторони у справі до 2017 році проживали разом, а тому відсутні підстави вважати, що до цього часу позивачка ОСОБА_1 могла б знати про порушення її права щодо поділу спільного сумісного майна подружжя. Доводи ж апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом про поділ майна подружжя у 2017 році (справа №212/5360/17), але її позов було залишено без розгляду, у зв`язку з чим твердження суду про те, що остання довідалася про порушення свого права у 2018 році принаймі є хибним, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки судом першої інстанції було встановлено, що про порушення свого права позивачка дізналася після припинення спільного проживання сторін, тобто наприкінці 2017 року. Доводи ж відповідача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції не встановив чіткий період у часі, коли саме позивачка дізналася про своє начебто порушене права на поділ майна, та коли саме цей термін закінчується, не можуть бути правовою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском позовної давності, оскільки спільне проживання сторони припинили наприкінці 2017 року, а позов до суду щодо поділу спільного майна ОСОБА_1 подала у квітні 2018 року, а тому визначення точної дати виникнення спору не має правового значення для вирішення цього спору. Доводи відповідача ОСОБА_2 про те, що судом не було враховано показання його свідків, які чітко вказують на те, що спір щодо сумісного майна виникав одразу після розірвання шлюбу, і наміри звернутися до суду з позовом про поділ майна був у позивачки раніше, що й підтверджується її зверненням до суду з позовом у 2017 році, колегія суддів відхиляє, з огляду на те, що жодних доказів про виникнення спору щодо поділу майна до 2017 року відповідачем суду не надано, а звертаючись до суду з позовом про поділ майна подружжя у 2017 році, позивачка зазначала про порушення свого права на поділ майна саме у 2017 році. А тому нею не пропущено трирічний строк позовної давності та підстави для відмови в задоволенні заявлених позовних вимог у зв`язку з цим відсутні. Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 липня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 22 березня 2021 року. Головуючий: Судді: