Постанова 4811 № 464/2288/19

Справа № 464/2288/19 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є. Провадження № 22-ц/811/2791/22 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Юзефович Ю.І. з участю позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 вересня 2022 року в складі судді Мусієвського В.Є. в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя,- встановив: У квітні 2019 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, просила стягнути з відповідача половину від оціненої вартості земельної ділянки кадастровий №4623686600:05:000:0072 в розмірі 63300 грн., половину від понесених витрат на будівництво об`єктів незавершеного будівництва, які знаходяться на згаданій земельній ділянці, в розмірі 459250 грн., визнати за відповідачем право власності на вказане майно, а також стягнути судові витрати. Вимоги обгрунтовувала тим, що перебувала з відповідачем у шлюбі з 20 січня 2001 року по 07 березня 2019 року. За час шлюбу сторони набули у власність спірну земельну ділянку, на території якої вони спорудили двоповерховий будинок, гараж і двоповерховий сарай. Повідомила, що вона спільно з відповідачем купляла матеріали, вкладала свої зароблені і заощаджені гроші, готувала їжу для робітників, прибирала територію, виносила сміття. Крім того, вона здійснювала догляд за дітьми. Зазначила, що на момент подання позову на вказаній земельній ділянці згадане майно є об`єктами незавершеного будівництва. Згідно висновку експерта №010/19 від 18 березня 2019 року, вартість земельної ділянки становить 126600 грн., вартість одноповерхового будинку та новозбудованої надбудови з двоповерховою прибудовою складає 918500 грн. Просила позовні вимоги задовольнити. 11 лютого 2020 року від позивачки надійшла до суду заява про збільшення позовних вимог, у якій вона також просила стягнути з відповідача на її користь половину від оціненої вартості транспортних засобів марки «Урал 4320», 1991 року випуску, марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску, марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, причепу легкового марки «ПРП 3.5», 1991 року випуску, а також визнати за відповідачем право власності на вказане майно. Оскаржуваним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 вересня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 половину вартості спільного майна подружжя, яка становить 686 595 грн. 50 коп. Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 20510 грн., які складаються з 10510 грн. сплаченого судового збору, а також 10000 грн. судових витрат, пов`язаних з проведенням експертизи. Додатковим рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 06 жовтня 2022 року стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн. Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_4 , вважає рішення незаконним та необґрунтованим, оскільки судом не з`ясовано усі обставини, що мають істотне значення для справи. Покликаючись на судову практику зазначає, що позовні вимоги не відповідають та суперечать послідовним висновкам Верховного Суду при розгляді справ з аналогічних правовідносин. Зокрема, позивачка не заявляла вимог про визнання май на спільним майном подружжя, про поділ або виділ частки зі складу спільного майна подружжя, про визнання права власності на сукупність будівельних матеріалів, а судом не застосовано законодавство, що регулює спірні правовідносини. В апеляційній скарзі зазначає про те, що за час шлюбу із позивачкою, відповідач 30.03.2007 на підставі договору купівлі-продажу придбав земельну ділянку загальною площею 0,0568 га, з відповідним кадастровим номером на території Солонківської сільської ради Пустомитівського району, цільове призначення для ведення садівництва. Договір вчинено за 4278,70 грн., зі згоди дружини покупця (п. 3.3. договору). 20.03.2008 відповідач отримав державний акт серії ЯД № 446081 на право власності на земельну ділянку площею 0,0568 га з цільовим призначенням ведення садівництва, яка немає поштової адреси та не була призначена для будівництва житлового будинку. Вказує, що кадастровий номер 4623686600:05:000:0072 відсутній на геокадастровій карті України, при цьому, у матеріалах справи відсутній письмовий доказ чи рішення суду про те, що який із кадастрових номерів (4623686600:05:000:0074) є дійсним чи навпаки недійсним, помилковим. Крім цього вважає, що суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки питання про встановлення та виправлення описок і помилок у кадастрових номерах земельних ділянок не підлягає судовому захисту та не було предметом цієї справи. Також зазначає, що позивачка не просила поділити спільне сумісне майно подружжя та не просила визнати таке спільною сумісною власністю подружжя. Звертає увагу, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суди мають застосовувати положення ст. 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часткок, суд визнає ідеальні частки подружжя у цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, однак таких позовних вимог даний позов не містить. Позивачка визнала, що житловий будинок, який побудований на спірній земельній ділянці, в експлуатацію не прийнятий і державна реєстрація права власності на такий не проведена. Крім цього, будівництво житлового будинку здійснено без відповідних дозвільних документів на право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, відтак такий є самочинним будівництвом та ніколи не може бути об`єктом права власності, тому не може бути предметом поділу. Щодо висновку експерта № 010/19 від 18.03.2019 в контексті оцінки вартості земельної ділянки, такий вважає неналежним та недопустимим доказом, оскільки у ньому не зазначено, що такий підготовлений для подання до суду, а експерт не попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Звертає увагу на пояснення експерта ТзОВ «Гал-Світ» Грінько О.І. у цій частині. Так, експертом ТзОВ «Гал-Світ» Грінько О.І. зроблено припущення, що ринкова вартість спірної земельної ділянки в с. Солонка, а не на території садового кооперативу Солонківської селищної ради, без врахування вартісті земельних поліпшень, становить 126600,00 грн., а вартість будівництва будинку на цій же земельній ділянці становить 918500,00 грн. При цьому, сама експерт визнає, що у зв`язку із відсутністю доступу до досліджуваного будинковолодіння та відсутністю відповідних документів, визначити вартість будівництва, на час виконання дослідження, не є можливим. Враховуючи наведене, вимога про стягнення з відповідача половини від оціненої вартості земельної ділянки, задоволенню не підлягає. Також зазначає, що визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуації, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. Новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено у передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на такий, до цього об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів. Покликається на норми матеріального права, які регулюють поняття та відносини із самочинним будівництвом та наслідки для особи, яка здійснює таке будівництво. Допитана у судовому засіданні експерт ТзОВ «Гал-Світ» Грінько О.І. визнала, що об`єкт є незавершеним будівництвом, що визнається і самою позивачкою. Крім цього зазначає, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Так, сторонами не заперечується, що фактично у відповідача відсутні на час припинення ведення спільного господарства та до розірвання шлюбу відповідні транспортні засоби, марки «Volkswagen Transporter», 1991 року випуску, марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, оскільки такі були відчужені під час спільного проживання. При цьому, вимога про визнання права власності на автомобіль Урал 4320», 1991 року випуску та причепу легкового марки «ПР П 3.5», 1991 року до задоволення не підлягає, оскільки відповідач є титульним власником такого рухомого майна. Вважає, що всі висновки, які містяться у матеріалах справи, є неповними, не об`єктивними, не обґрунтованими, такими, що суперечать матеріалам справи. Просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 вересня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні всіх позовних вимог відмовити за безпідставністю. 01.03.2023 на адресу апеляційного суду надійшов відзив представника позивачки ОСОБА_5 на апеляційну скаргу, у якому покликаючись на відповідні обставини спірних правовідносин та судову практику, вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити виходячи із такого. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Задовольняючи частково позовані вимоги суд першої інстанції виходив з того, що стороною відповідача не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно. Так, до спільного майна подружжя у даній справі суд відніс земельну ділянку площею 0,0568 га, кадастровий № 4623686600:05:000:0072, яка розташована у с. Солонка Пустомитівського району Львівської області та будівництво будинку, на вказаній земельній ділянці. Крім цього, за період шлюбу відповідач зареєстрував право власності на рухоме майно, а саме: 13 вересня 2014 року право власності на транспортний засіб марки «Урал 4320», 1991 року випуску, 28 лютого 2002 року на автомобіль марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску, 03 грудня 2008 року на транспортний засіб марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, 27 лютого 2010 року на транспортний засіб марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, 30 листопада 2006 року на автомобіль марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, 16 квітня 2008 року на причеп легковий марки «ПР П 3.5», 1991 року випуску. Враховуючи сукупну вартість вказаної земельної ділянки та будівництва будинку, розташованого на ній, у розмірі 1045100,00 грн. та сукупну середню ринкову вартість транспортних засобів 328091,00 грн., суд дійшов висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивачки половину вартості спільного майна подружжя, яка становить 686595 грн. 50 коп. Вартість зазначеного майна встановлена на підставі експертних досліджень, які проведені відповідно до чинного законодавства України. Щодо незгоди сторони відповідача з результатами вказаних експертних досліджень, то суд зазначив, що сторона відповідача мала право заявити клопотання про призначення судової експертизи або у порядку ст. 106 ЦПК України подати до суду висновок експерта, складений на її замовлення, однак цього зроблено не було. Що стосується позовних вимог про визнання за відповідачем права власності на спірне майно, суд вказав, що за відповідачем зареєстровано право власності на таке, спір щодо поділу такого майна чи визнання права власності, відсутній, тому таке право не підлягає повторному визнанню, відтак у задоволенні цієї частини позовних вимог суд відмовив. Суд врахував практику Верховного Суду висловлену у відповідних постановах. При цьому, суд вирішив питання розподілу судових витрат, а саме: стягнув 10510,00 грн. сплаченого судового збору, 10000,00 грн. судових витрат, пов`язаних з проведенням судової автотоварознавчої експертизи згідно квитанції № 0.0.2211338634.1 від 27 липня 2021 року. Витрати на проведення експертизи у розмірі 6000 грн. згідно квитанції №0.0.1265553672.1 від 12 лютого 2019 року суд не стягнув, оскільки такі не є судовими витратами. Суд вказав, що сторона позивача не уточнила позовні вимоги в частині визначеної ринкової вартості гаражу з підвалом та двоповерхового сараю, які розташовані на земельній ділянці кадастровий № 4623686600:05:000:0072 за адресою Львівська обл., Пустомитівський р-н, с. Солонка, не просила стягнути половину вартості такого майна, здійснити поділ такого тощо, відтак вказаний висновок експерта не стосується предмету розгляду даної справи, тому витрати на проведення такої експертизи не є судовими витратами в межах даної справи. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів враховує таке. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Судом встановлено такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини. Сторони у справі є колишнім подружжям, з 20 січня 2001 року по 07 березня 2019 року перебували у шлюбі, зареєстрованому Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції, шлюб розірваний рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 07 березня 2019 року у справі № 464/6989/18 (т. 1 а.с. 17-18). З договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30 березня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Лозинською І.П., зареєстрованого в реєстрі за № 511, вбачається, що ОСОБА_4 купив за 4278 грн. 70 коп. у ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,0568 га, кадастровий № 4623686600:04:000:0674, розташовану на території Солонківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (т. 1 а.с 57). Згідно із п. 1.2 вказаного договору, земельна ділянка від точки «А» до точки «Б» межує з землями кооп. садів. тов. психлікарні, від точки «Б» до точки «В» з землями І. Маркіна, від точки «В» до точки «Г» з землями загального користування, від точки «Г» до точки «А» з землями О. Вітинського. Купівля земельної ділянки дійсно проведена за згодою дружини покупця ОСОБА_1 (п. 3.3. договору). В свою чергу, як вбачається з державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 446081, ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30 березня 2007 року № 511 є власником земельної ділянки площею 0,0568 га, кадастровий № 4623686600:05:000:0072, розташованої на території Солонківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (т. 1 а.с. 55). У даному державному акті міститься інформація про те, що вказана земельна ділянка від точки «А» до точки «Б» межує з землями кооп. садів. тов. психлікарні, від точки «Б» до точки «В» з землями І. Маркіна, від точки «В» до точки «Г» з землями загального користування, від точки «Г» до точки «А» з землями О. Вітинського. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з тим, що оскільки згадані земельні ділянки мають однакових суміжних землекористувачів, у договорі купівлі-продажу допущена описка у кадастровому номері земельної ділянки, а саме замість правильного кадастрового номеру такої «4623686600:05:000:0072» вказаний неправильний номер «4623686600:04:000:0674». Будь які доводи з цього приводу не є суттєвими, оскільки земельна ділянка, яка належить відповідачу, знаходиться у відповідному місці на місцевості, як майно, відтак має мати кадастровий номер, як складову процесу оформлення права власності. Крім цього, з витягу з Єдиного державного реєстру МВС стосовно зареєстрованих транспортних засобів від 16 квітня 2019 року вбачається, що відповідач ОСОБА_4 13 вересня 2014 року зареєстрував право власності на транспортний засіб марки «Урал 4320», 1991 року випуску, 28 лютого 2002 року на автомобіль марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску, 03 грудня 2008 року на транспортний засіб марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, 27 лютого 2010 року на транспортний засіб марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, 30 листопада 2006 року на автомобіль марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, 16 квітня 2008 року на причеп легковий марки «ПР П 3.5», 1991 року випуску (т. 1 а.с. 148-150). Звертаючись до суду із позовними вимогами, позивачка ОСОБА_1 покликалася на те, що за час шлюбу із відповідачем набули у власність земельну ділянку, на території якої спорудили двоповерховий будинок, гараж і двоповерховий сарай, також відповідач придбав відповідні транспортні засоби, просила стягнути половину коштів від оціненої вартості земельної ділянки, понесених витрат на будівництво об`єктів незавершеного будівництва, які знаходяться на цій земельній ділянці, а також половину вартості спірних транспортних засобів, визнати за відповідачем право власності на відповідне майно та стягнути судові витрати. Зважаючи на те, що рішення суду оскаржується лише відповідачем ОСОБА_4 та виключно в частині задоволених позовних вимог, колегія суддів слідуючи принципу диспозитивності цивільного судочинства та положенням ст. 367 ЦПК України, законність оскаржуваного рішення в іншій частині не перевіряє. Враховуючи предмет та зміст позовних вимог, а також заперечення таких зі сторони відповідача, колегія суддів вважає, що встановленню підлягає обсяг набутого сторонами майна, його статус, у контексті набуття (відчуження) та чи підлягає право позивачки захисту у порядку, про який остання просить. Як слідує з апеляційної скарги, відповідач визнає, що за час шлюбу із позивачкою, 30.03.2007 на підставі договору купівлі-продажу ним придбана земельна ділянка загальною площею 0,0568 га, з відповідним кадастровим номером на території Солонківської сільської ради Пустомитівського району, цільове призначення для ведення садівництва. Разом з цим, саме використання власником чи іншими особами спірної земельної ділянки не за цільовим призначенням не є предметом оцінки даного судового розгляду. Що стосується доводів апеляційної скарги про вихід суду за межі позовних вимог, то такі є безпідставними, оскільки суд не виправляв описки чи помилок у кадастрових номерах земельних ділянок, а лише з метою встановлення спірних правовідносин, зробив висновок з приводу відповідних обставин. Таким чином, колегія суддів вважає, що є достатні правові підстави для констатації того, що позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_4 є колишнім подружжям, тому набувши за час шлюбу у власність земельну ділянку, на території якої спорудили двоповерховий будинок, гараж і двоповерховий сарай, довели факт спільної сумісної власності на таке майно, як і на відповідні транспортні засоби, які були придабні у шлюбі. Так, частиною 1 ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідно до ч. 2 ст. 60 Сімейного кодексу України, кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічно визначено у частині 3 ст. 368 ЦК України, за якою майно набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Як роз`яснено у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає розподілу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно із ч.1 ст. 61 СК України, може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості під час розгляду справи. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. З огляду на наведені положення закону діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, якщо воно набуте ними за час шлюбу, визнання ж такого майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка потребує доведення. Дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 Сімейного Кодексу України). Розірвання шлюбу, відповідно до ст. 68 СК України, не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічні висновки Верховний Суд зробив у постанові від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), у якій також зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. У постанові від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16 (провадження № 61-44843св18) Верховний Суд звернув увагу на те, що у статті 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в інших постановах, на які посилається заявник в касаційній скарзі, зокрема в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20). Таким чином, судова практика з вирішення зазначених питань є усталеною. В свою чергу, згідно із висновком експерта № 010/19 за результатами оціночно-земельної і оціночно-будівельної експертизи, складеним 18 березня 2019 року експертом Грінько О.І., стверджується, що ринкова вартість земельної ділянки площею 0,0568 га, кадастровий №4623686600:05:000:0072, розташованої в с. Солонка Пустомитівського району Львівської області, без врахування вартості земельних поліпшень, становить 126600 грн. Вартість будівництва будинку, розташованого на вказаній земельній ділянці, згідно представлених документів, складає 918500 грн. Дійсно у судовому засіданні експерт Грінько О.І., яка попереджена про кримінальну відповідальність та склала письмову присягу, повідомила, що складала висновок на підставі тих документів, які їй надав заявник, особисто на земельній ділянці не була. По кадастровій і супутниковій картах вона ідентифікувала об`єкти оцінки. Вся оцінка здійснена і відповідає методиці та національному стандарту. Виготовлені нею висновки повністю підтримала. Подала клопотання, в якому просить вважати опискою висновок експерта № 010/19 від 18 березня 2019 року, оскільки такий є висновком експертного дослідження. Крім цього, надала витяг з наказу Міністерства юстиції України № 53/5 від 08 жовтня 1998 року, згідно якого з 08 лютого 2019 року по 22 лютого 2019 року виготовлені дослідження мали називатись висновком експерта. У контексті зазначеного, колегія суддів розділяє висновок місцевого суду щодо незгоди сторони відповідача з результатами вказаних експертних досліджень, оскільки сторона відповідача дійсно мала право та можливість подати клопотання про призначення відповідної судової експертизи чи подати до суду висновок експерта, складений на її замовлення. Також у матеріалах справи наявний висновок експерта № 032/21 за результатами оціночно-будівельної експертизи від 05 серпня 2021 року, яким визначено ринкову вартість гаражу з підвалом та двоповерхового сараю, які розташовані на земельній ділянці кадастровий № 4623686600:05:000:0072 за адресою Львівська обл., Пустомитівський р-н, с. Солонка. Разом з цим, оскільки, сторона позивача не уточнила позовні вимоги у цій частині та не просить стягнути половину вартості такого майна, здійснити поділ такого тощо, вказаний висновок експерта не стосується предмету розгляду даної справи. При цьому, така експертиза була проведена у присутності ОСОБА_4 на території земельної ділянки кадастровий номер 4623686600:05:000:0072, що у котре підтверджує правильність висновків суду щодо помилки у договорі купівлі-продажу земельної ділянки в частині зазначення кадастрового номеру. Згідно із частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду Тлумачення положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку. Принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (стаття 365 цього Кодексу), у першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду. Натомість, правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки. Отже, у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач, не вимагається обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц (провадження № 61-37616 св 18); від 03 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц (провадження № 61-46326св18); від 30 вересня 2020 року у справі № 552/1514/19 (провадження № 61-21084 св 19). В свою чергу, відповідно до ч. 2 ст. 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Таким чином, для вирішення питання про одержання співвласником грошової компенсації вартості його частки, первинним є вирішення питання про можливість виділу у натурі частки співвласника. Обов`язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Предмет доказування - це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ст. 89 ЦПК України). Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Таким чином, обов`язок доказування покладається на сторін. Це положення є найважливішою складовою принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. У разі недостатності доказів, наявності сумнівів щодо їх достовірності суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов`язок по доказуванню. У необхідних випадках для з`ясування питань, що виникають при розгляді справ про поділ майна спільної власності і потребують спеціальних знань, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може призначити відповідну експертизу. Відсутність відповідної експертизи у разі необхідності її проведення може бути підставою для відмови в позові. Враховуючи характер спірних правовідносин, у справі, що є предметом апеляційного перегляду, колегія суддів виходить з того, що основним засобом доказування є висновок експерта. Однак, за період розгляду справи в суді першої інстанції сторони не заявляли клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи визначення можливих варіантів поділу спірного будинковолодіння та земельної ділянки, відтак нез`ясованим залишилося питання про можливість поділу (виділу) у натурі часток співвласників у будинковолодінні та земельній ділянці. Таким чином, не перевіривши можливість виділу у натурі частки із спільного майна, у суду першої інстанції не було підстав для задоволення позовних вимог співвласника ОСОБА_1 на одержання від іншого співвласника ОСОБА_4 грошової компенсації вартості її частки у незавершеному будівництві та земельній ділянці. Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача ОСОБА_4 на її користь половину від оціненої вартості транспортних засобів марки «Урал 4320», 1991 року випуску, марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску, марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, причепу легкового марки «ПРП 3.5», 1991 року випуску, а також визнання за відповідачем право власності на вказане майно, колегія суддів звертає увагу на таке. Згідно зі ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ст. 61 Сімейного кодексу України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як зазначено вище, за період шлюбу із позивачкою відповідач ОСОБА_4 зареєстрував право власності на рухоме майно, а саме: 13 вересня 2014 року право власності на транспортний засіб марки «Урал 4320», 1991 року випуску, 28 лютого 2002 року на автомобіль марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску, 03 грудня 2008 року на транспортний засіб марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, 27 лютого 2010 року на транспортний засіб марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, 30 листопада 2006 року на автомобіль марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, 16 квітня 2008 року на причеп легковий марки «ПР П 3.5», 1991 року випуску. Висновком експерта № 043/21 судової автотоварознавчої експертизи, складеного 21 вересня 2021 року судовим експертом Романяк А.М., встановлено, що середня ринкова вартість транспортного засобу марки «Урал 4320», 1991 року випуску становить 44330 грн., автомобіля марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску 36093 грн., транспортного засобу марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску 139140 грн., транспортного засобу марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску 50740 грн., автомобіля марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску 49940 грн., причепу легкового марки «ПР П 3.5», 1991 року випуску 7848 грн. Тобто, сукупна середня ринкова вартість вказаних транспортних засобів становить 328091 грн. При цьому, у матеріалах справи наявний лист ТзОВ «Гал-Світ», у якому експерт Романяк А.М. просить сторін про представлення йому для експертного дослідження вказані в ухвалі суду від 09.11.2020 про призначення авто товарознавчої експертизи, транспортні засоби (т. 3 а.с. 8). Допитаний в судовому засіданні експерт ОСОБА_7 пояснив, що згадані транспортні засоби йому для огляду представлені не були, у зв`язку з чим він звернувся з листом до суду про надання йому дозволу визначити середню ринкову вартість таких без їх огляду, тому отримавши відповідний дозвіл суду, визначив середню ринкову вартість транспортних засобів без їх огляду. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з"ясовувати джерело і час його придбання. Розглядаючи справу по суті позовних вимог, суд першої інстанції прийшов висновку, що спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є всі вказані автомобілі та причеп для легкового автомобіля. З таким висновком районного суду, в силу приписів ст.ст. 60,69 СК України, погоджується і колегія суддів. Однак, заперечуючи позовні вимоги, як в суді першої інстанції, так і в доводах апеляційної скарги, сторона відповідача звертала увагу, що на час припинення ведення спільного господарства у відповідача відсутні транспортні засоби марки «Volkswagen Transporter», 1991 року випуску, марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, оскільки такі були відчужені під час спільного проживання, а кошти використані на потреби сім`ї. На підтвердження таких обставин, в суді апеляційної інстанції представник відповідача надав нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_8 , який повідомив, що 03.03.2011 купив у ОСОБА_4 автомобіль «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , оплатив вартість автомобіля в повному обсязі, в цей же день ОСОБА_4 видав довіреність на розпорядження цим автомобілем. Також, суду подано нотаріально посвідчену заяву від імені ОСОБА_9 , який повідомив, що 05.05.2006 купив у ОСОБА_4 автомобіль «Volkswagen Transporter», 1991 року випуску державний номерний знак НОМЕР_2 , сплатив повну вартість автомобіля, ОСОБА_4 видав йому довіреність на розпорядження автомобілем. Крім цього, у нотаріально посвідченій заяві ОСОБА_10 повідомив, що 25.11.2012 купив у ОСОБА_4 автомобіль ЗИЛ 131, 1978 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_3 , сплатив вартість, в цей самий день отримав від ОСОБА_4 довіреність на розпорядження автомобілем. Згідно із усталеною практикою Верховного Суду, кошти отриманні продавцем (одним із подружжя) від продажу рухомого майна, яке відчужується одним із подружжя у період зареєстрованого шлюбу, або період, коли сторони проживали разом та вели спільне господарство, вважаються такими, що витрачені в інтересах сім`ї, якщо доводи протилежного не підтверджено. З врахуванням періоду перебування сторін по справі у зареєстрованому шлюбі з 20 січня 2001 року по 07 березня 2019 року, у суду першої інстанції були відсутні підстави для стягнення в користь позивачки з відповідача грошової компенсації за її частку у спільному рухомому майні (транспортні засоби марки «Volkswagen Transporter», 1991 року випуску, марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску), оскільки ці транспортні засоби були продані задовго до припинення ведення сторонами спільного господарства, відтак кошти, отримані від продажу, вважаються такими, що витрачені в інтересах сім`ї, а протилежного стороною позивачки не доведено. Разом з тим, інші транспортні засоби, а саме марки «Урал 4320», 1991 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, а також причеп легковий марки «ПР П 3.5», 1991 року випуску, можуть бути предметом поділу між сторонами. Відповідно до ст. 71 Сімейного кодексу України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на автомобіль, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Враховуючи відсутність домовленості сторін щодо поділу спільного майна подружжя, при вирішенні питання щодо поділу майна в натурі суд виходить з рівності часток кожного з подружжя відповідно до ст. 70 Сімейного кодексу України. При цьому, поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється у три етапи: 1) визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. 2) визначення частки у спільному майні; 3) передання у власність за договором або присудження конкретного майна кожному з подружжя. Після визначення судом частки кожного з подружжя в праві на майно здійснюється другий етап безпосередній поділ майна подружжя відповідно до цих часток, які належать кожному з них. Законодавство передбачає певні способи поділу майна подружжя: - поділ майна в натурі (ст. 71 Сімейного кодексу України). Такий спосіб застосовується щодо подільних речей, тобто речей, які можна поділити без втрати їх цільового призначення (ст. 183 ЦК України). - присудження майна одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку надати другому з подружжя компенсацію замість його частки у праві спільної сумісної власності (частини 2, 4, 5 ст. 71 Сімейного кодексу України). Вимоги позивачки ОСОБА_1 зводяться до стягнення з відповідача на її користь половини від оціненої вартості всіх транспортних засобів марки «Урал 4320», 1991 року випуску, марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску, марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, причепу легкового марки «ПРП 3.5», 1991 року випуску, однак предметом поділу можуть бути лише транспортні засоби марки «Урал 4320», 1991 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, а також причеп легковий марки «ПР П 3.5», 1991 року випуску, які зберелися на час час припинення введення спільного господарства сторонами. При цьому, з врахуванням кількості рухомого спільного майна подружжя, суд приходить висновку, що є можливість застосувати такий спосіб поділу майна, як розподіл рухомого майна між колишнім подружжям з урахуванням вартості такого майна й частки кожного із подружжя в спільному майні, відтак вимога позивачки про стягнення на її користь компенсації половини від оціненої вартості всіх транспортних засобів, до задоволення не підлягає, що вказує на підставність доводів апеляційної скарги і в цій частині. Таким чином, апеляційну скаргу ОСОБА_4 необхідно задовольнити, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 вересня 2022 року скасувати, з одночасним ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача половину від оціненої вартості земельної ділянки кадастровий №4623686600:05:000:0072 в розмірі 63300 грн., половину від понесених витрат на будівництво об`єктів незавершеного будівництва, які знаходяться на згаданій земельній ділянці, в розмірі 459250 грн., а також половину від оціненої вартості транспортних засобів марки «Урал 4320», 1991 року випуску, марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску, марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, причепу легкового марки «ПРП 3.5», 1991 року випуску. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України Відповідно до положень ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З врахуванням висновків, яких дійшов суд щодо вимог апеляційної скарги, а саме задоволення скарги та скасування оскаржуваного рішення, з одночасним ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати в розмірі 20510 грн., які складаються з 10510 грн. сплаченого судового збору, а також 10000 грн. пов`язаних з проведенням експертизи, необхідно покласти на позивачку. Також колегія суддів взертає увагу, що у пункті 20 постанови Пленум Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 4 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз`яснено, що у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення суду, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України є невід`ємною частиною основного рішення у справі по суті спору та не може існувати окремо від нього. У зв`язку із скасування рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 вересня 2022 року, ухвалене цим самим судом додаткове рішення від 06 жовтня 2022 року, яким стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн. втрачає силу, відтак таке необхідно скасувати, оскільки воно не може існувати окремо від основного рішення у справі по суті спору, а понесені витрати на правничу допомогу покласти на позивачку. Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 вересня 2022 року та додаткове рішення цього ж суду від 06 жовтня 2022 року скасувати. Ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя шляхом стягнення з відповідача половину від оціненої вартості земельної ділянки кадастровий №4623686600:05:000:0072, половини від понесених витрат на будівництво об`єктів незавершеного будівництва, які знаходяться на згаданій земельній ділянці, а також половину від оціненої вартості транспортних засобів марки «Урал 4320», 1991 року випуску, марки «Volkswagen Transport», 1991 року випуску, марки «КАМАЗ 5320», 1990 року випуску, марки «ЗИЛ 131», 1978 року випуску, марки «ВАЗ 2121», 1981 року випуску, причепу легкового марки «ПРП 3.5», 1991 року випуску відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 24 травня 2023 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк