Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/7118/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/7118/20 Суддя першої інстанції: Добрівська Н.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Пилипенко О.Є. суддів - Глущенко Я.Б. та Собківа Я.М., при секретарі - Ткаченко В.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Голови Верховного Суду Данішевської Валентини Іванівни про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії, В С Т А Н О В И Л А : У березні 2020 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Голови Верховного Суду Данішевської Валентини Іванівни про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії, в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви від 19.05.2020 року, просив: - визнати бездіяльність Голови Верховного Суду Данішевської В.І. протиправною, зобов`язати Голову Верховного Суду скликати та поінформувати Пленум Верховного Суду про описане масове процесуальне порушення, забезпечити Позивачу можливість присутності на цьому Пленумі. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2021 року та прийняти нове рішення, згідно вимог позовної заяви від 18.05.2020 року. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. Крім того, в апеляційній скарзі позивачем було заявлено клопотання про розгляд справи за участю сторін, проте колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні даного клопотання, з огляду на наступне. У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Предметом апеляційного оскарження в даній справі є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Відповідно до ч. 2 ст. 311 КАС України підставою для розгляду справи в іншому порядку, ніж передбачений ч. 1 ст. 311 КАС України, є висновок суду про необхідність її розгляду у судовому засіданні. Разом з тим, саме по собі клопотання сторони про розгляд справи за її участю, яка відповідно до закону може розглядатися в порядку письмового провадження, не є достатньою підставою для призначення її до розгляду у відкритому судовому засіданні. Такий висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній в ухвалі від 27 серпня 2019 року у справі № 826/7244/18, відповідно до якої бажання сторін у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, висловлені ними в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідності призначення справи до розгляду з викликом її учасників. З огляду на те, що дана справа була розглянута в порядку спрощеного провадження, матеріали справи місять достатню кількість матеріалів, сторонами в численних відзивах та відповідях на відзиви, позові та апеляції викладено обґрунтування своїх позицій, колегія суддів вважає за можливе розглянути дану справу в порядку письмового провадження. 08 грудня 2021 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 52348, від представника Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого відповідач повністю заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою, наголошує, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність фактів, які б свідчили про допущення протиправної бездіяльності в межах повноважень Голови Верховного Суду у спірних правовідносинах, спосіб захисту, обраний позивачем, не є таким, що спрямований на поновлення порушеного права й передбачає покладення на відповідача обов`язку вчинити дії, які не відповідають законодавчо закріпленій процедурі, крім того, вчинення таких дій, навіть з дотриманням вказаної процедури, віднесено до дискреційних повноважень відповідача. 13 грудня 2021 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 52982, від ОСОБА_1 надійшло клопотання про заміну особи відповідача, реалізації фундаментального механізму адміністративного судочинства щодо доказування, в якому позивач просив розглянути процесуальне правонаступництво особи відповідача та залучити до розгляду справи чинного Голову Верховного Суду - Князева Всеволода Сергійовича , проводити розгляд справи з викликом сторін та не лише за наявними у справі матеріалами. Дане клопотання в частині заміни сторони позивач мотивує тим, що 10 грудня 2021 року, останній одержав відзив на апеляційну скаргу № 3860/0/2-21 за підписом представника Верховного Суду Басюка П. від 06.12.2021 року, де клопотання про розгляд справи за участі сторін дійсно не заявлено, втім зазначено, що рішенням Вищої ради правосуддя від 30.11.2021 року № 2267/0/15-21 Данішевську В.І. звільнено з посади судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку. Колегія суддів звертає увагу, що питання щодо розгляду справи з викликом сторін вже було розглянуто вище, та за результатами розгляду останнього, відмовлено у задоволенні клопотання про розгляду справи в судовому засіданні. Щодо клопотання про заміну особи відповідача, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до ч.1 ст. 52 КАС України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив. Втім, згідно п.9 ч.1 ст. 4 КАС України відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. У межах спірних правовідносин ОСОБА_1 просив визнати бездіяльність Голови Верховного Суду Данішевської В.І. протиправною, адже, на переконання позивача, саме Данішевською Валентиною Іванівною , як головою Верховного Суду було допущено протиправну бездіяльність, що полягала у неналежному контролі ефективності діяльності апарату Верховного Суду, а також не поінформування Пленуму Верховного Суду щодо дійсного стану речей у регулярній діяльності апарату Верховного Суду, отже, на переконання колегії суддів правовідносини, які становлять предмет адміністративного позову у справі № 640/7118/20, не допускають правонаступництва, оскільки пов`язані з особою відповідача. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні клопотання про заміну особи відповідача. Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій, важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи, разом з тим, жодних аргументів щодо допущення відповідачем бездіяльності (в межах повноважень Голови ВС) відносно реалізації вказаних положень позивачем не наведено, не викладено позивачем і доводів щодо наявності у відповідача повноважень щодо реалізації (чи контролю за виконанням) пункту 1.7 розділу І Засад, якими встановлено, що визначення судді-доповідача (колегії суддів) для розгляду судових справ здійснюється АСДС під час реєстрації документів відповідальною особою секретаріату відповідного касаційного суду або Великої Палати - користувачем АСДС, який має відповідні функціональні обов`язки та права (далі - відповідальна особа), а також в інших випадках необхідності визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу з урахуванням спеціалізації (за наявності), відсутні у позові посилання і на порушення відповідачем вимог Закону України «Про звернення громадян» при наданні нею відповіді від 05.09.2019 року за №2721/0/2-19. Колегія суддів вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне. Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, 08.01.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою у справі №826/2991/18. Того ж дня, о 17:38, згідно Звіту про автоматизований розподіл по зазначеній справі від 08.01.2019 року, було визначено склад суду. Однак, виявивши невідповідність Положенню про автоматизовану систему документообігу суду, а у подальшому встановивши протиріччя з пунктом 1.7 розділу І Засад проведеного у Верховному Суді автоматизованого розподілу його касаційної скарги, ОСОБА_1 неодноразово звертався до Верховного Суду із скаргами на дії відповідальних осіб цього суду. У відповідь на свої скарги ОСОБА_1 отримував листи (від 27.02.2019 року № 553/0/58-19, від 05.04.2019 року № 964/0/58-19, від 13.05.2019 року № 1289/0/2-2019, від 21.06.2019 року № 1895/0/2-19, від 15.07.2019 року № 2119/0/2-19 і від 05.09.2019 року № 2721/0/2/19), в яких останньому надавались роз`яснення норм КАС України, Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 року № 30 (зі змінами), Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14.12.2017 року № 8, Інструкції з діловодства Верховного Суду, затвердженої наказом керівника апарату Верховного Суду від 28.12.2018 року №207-ОД та інших нормативно-правових актів, якими керуються у своїй діяльності уповноважені особи секретаріату Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, відповідальні за здійснення автоматизованого розподілу судових справ. У цих відповідях стверджується про повну відповідність наведеним вище нормативним актам дій уповноваженої особи при здійсненні пакетного автоматизованого розподілу касаційних скарг після реєстрації певної кількості касаційних скарг, зокрема, касаційної скарги у справі №826/2991/18. У відповіді за підписом Голови ВС Данішевської В.І. від 05.09.2019 року за №2721/0/2-19 наведені аналогічні доводи та повідомлено позивачу, що наказом Голови Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) від 13.04.2018 року № 168 затверджено Концепцію побудови Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи визначення судді (далі - ЄСІТС), якою визначено структуру, організацію та принципи побудови ЄCITC з використанням сучасних програмно-технічних засобів. Власником ЄСІТС є ДСА України, а адміністратором і технічним розробником Державне підприємство «Інформаційні судові системи». ДСА України 01.03.2019 року повідомила про відкликання оголошення щодо забезпечення функціонування ЄСІТС, опублікованого в газеті «Голос України» № 229 (6984) від 01.12.2018 р.). Отже, зміни, передбачені Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», які стосуються початку роботи ЄСІТС не набрали чинності, а в судах продовжується тестова експлуатація окремих підсистем (модулів) ЄСІТС. Вважаючи таку відповідь підтвердженням бездіяльності відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне. У розумінні КАС України, бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб`єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної особи чи прав та інтересів юридичної особи, або нездійснення суб`єктом владних повноважень дій, які випливають із його повноважень на виконання вимог чинного законодавства та впливають на права, свободи, інтереси фізичної особи чи права та інтереси юридичної особи. В адміністративній справі бездіяльність суб`єкта владних повноважень може бути визнана протиправною судом лише в тому випадку, якщо відповідач ухиляється від вчинення дій, які входять до кола його повноважень та за умови наявності правових підстав для вчинення таких дій. Отже, як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) такого суб`єкта, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.06.2017 року у справі №21-1393а17. У позовній заяві та в апеляційній скарзі, ОСОБА_1 , як на правову підставу тверджень про допущення відповідачем протиправної бездіяльності, посилається на положення пункту 4 частини другої статті 39 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Так, згідно наведеної норми цього Закону Голова Верховного Суду контролює ефективність діяльності апарату Верховного Суду, погоджує призначення на посаду керівника апарату суду та його першого заступника, вносить подання про застосування до керівника апарату суду та його першого заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства. Однак, зміст цієї норми, як вірно наголошено судом першої інстанції, вказує на її узагальнюючий характер, а позовна заява не містить викладу обставин, які б вказували на допущення Головою Верховного Суду бездіяльності по виконанню саме цих повноважень. ОСОБА_1 вказує на те, що відповідачем не було ініційовано розгляд «питання щодо описуваного неузгодження» на Пленумі Верховного Суду, згідно частини першої статті 2 Регламенту Пленуму Верховного Суду, затвердженого Постановою Пленуму Верховного Суду від 30.11.2017 р. №1, з наступним вирішенням цього питання Пленумом Верховного Суду, «згідно частини п`ятнадцятої статті 3 Регламенту, і, можливо, у відповідності до частини другої та(або) частини першої статті 12 Регламенту». Разом з тим, згідно частини першої статті 2 Регламенту, Пленум скликає Голова Верховного Суду в разі потреби або на вимогу не менш як однієї четвертої від складу суддів Верховного Суду, але не рідше одного разу на три місяці. У разі відсутності Голови Верховного Суду Пленум скликає заступник Голови Верховного Суду. Колегія суддів звертає увагу, що диспозиція вищевказаної статті передбачає дві альтернативні можливості (перша з яких є дискреційною) за яких Голова Верховного Суду скликає Пленум: - в разі потреби; - на вимогу не менш як однієї четвертої від складу суддів Верховного Суду, але не рідше одного разу на три місяці. Так, реалізація суб`єктами публічної адміністрації своїх повноважень, які є законодавчо визначеними, що випливає з положень ч.2 ст.19 Конституції України, здійснюється в межах відповідної законної дискреції. У свою чергу, під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним. Дискреційні повноваження - це комплекс прав і зобов`язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин, та яке захистить або відновить порушене право. Водночас, адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб`єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб`єкта владних повноважень. Так, відповідно до приписів Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р., під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. У відповідності до абз.3 п.10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р. № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі", суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень відповідно до закону приймає рішення на власний розсуд. Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем. Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим законодавством критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Разом з тим, ОСОБА_1 не наведено фактів, які б свідчили про настання викладених у частині першій статті 2 Регламенту умов, за наявності яких Голова Верховного Суду мала б скликати Пленум, але безпідставно ухилилась від цього. При цьому, відповідно до частин першої - третьої статті 3 Регламенту, порядок денний Пленуму формує секретар Пленуму Верховного Суду на підставі подання (вимоги), внесеного відповідно до статті 2 цього Регламенту. Порядок денний із переліком документів, що розглядатимуться, і проектами постанов Пленуму надається (розсилається) суддям Верховного Суду секретарем Пленуму Верховного Суду за допомогою працівників апарату. Документи щодо розгляду питань, включених до порядку денного, за необхідності надаються (розсилаються) іншим учасникам засідання Пленуму. Ведення протоколу, в якому письмово фіксується перебіг засідання Пленуму, та фіксування засідання технічними засобами покладаються на апарат Верховного Суду. Судді Верховного Суду мають право вносити Голові Верховного Суду пропозиції про включення питань до порядку денного. Такі пропозиції викладаються у письмовій формі із зазначенням питань, що підлягають розгляду на Пленумі, та мотивів необхідності їх розгляду, а також із доданням проекту постанови Пленуму та інших необхідних матеріалів. Запропоновані на розгляд Пленуму питання порядку денного не включаються до порядку денного, якщо вони виходять за межі повноважень Пленуму. Частина п`ятнадцята статті 3 Регламенту, на яку посилається позивач у позові, визначає, що після обговорення питання, що розглядається, головуючий оголошує і виносить на голосування проект постанови Пленуму в цілому чи окремо кожен її пункт. Постанова (її окремий пункт) вважається прийнятою, якщо за неї (нього) подано більшість голосів суддів, присутніх на засіданні Пленуму. За однакової кількості голосів "за" і "проти" постанова Пленуму (її окремий пункт) вважається неприйнятою. У разі необхідності доопрацювання проекту постанови чи деяких її положень постанова може бути прийнята у першому читанні. У цьому випадку може бути створена робоча група для доопрацювання проекту постанови, після чого визначається дата наступного засідання Пленуму для розгляду цього проекту і дата, до якої учасники Пленуму можуть подати зауваження та пропозиції до нього (але не більше ніж десять днів після прийняття постанови у першому читанні). До другого та наступних читань готується порівняльна таблиця, в якій наводяться текст проекту постанови, подані до нього зауваження і пропозиції, рішення робочої групи й остаточна редакція проекту постанови. А частинами першою і другою статті 12 Регламенту, на які вказує позивач, закріплено, що Пленум висловлює недовіру керівнику апарату Верховного Суду, що має наслідком звільнення його з посади, у порядку, встановленому статтею 3 цього Регламенту. За рішенням Пленуму керівник апарату Верховного Суду доповідає про стан організаційного забезпечення суду, суддів та судового процесу, функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної (автоматизованої) системи. Разом з тим, жодних аргументів щодо допущення відповідачем бездіяльності (в межах повноважень Голови ВС) відносно реалізації вказаних положень апелянтом не наведено. Не наведено й доводів щодо наявності у відповідача повноважень щодо реалізації (чи контролю за виконанням) пункту 1.7 розділу І Засад, якими встановлено, що визначення судді-доповідача (колегії суддів) для розгляду судових справ здійснюється АСДС під час реєстрації документів відповідальною особою секретаріату відповідного касаційного суду або Великої Палати - користувачем АСДС, який має відповідні функціональні обов`язки та права (далі - відповідальна особа), а також в інших випадках необхідності визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу з урахуванням спеціалізації (за наявності). Відсутні у позові та в апеляційній скарзі обґрунтування порушення відповідачем вимог Закону України «Про звернення громадян» при наданні Данішевською Валентиною Іванівною відповіді від 05.09.2019 року за №2721/0/2-19. Стосовно вимог про зобов`язання відповідача скликати та проінформувати Пленум Верховного Суду про «описане масове процесуальне порушення» із забезпеченням позивачу можливість бути присутнім на цьому Пленумі, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб`єкта владних повноважень. Так, відповідно до приписів Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р., під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. У відповідності до абз.3 п.10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р. № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі", суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень відповідно до закону приймає рішення на власний розсуд. Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем. Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим законодавством критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що встановлені у цій справі обставини виключають можливість покладення на Голову Верховного Суду обов`язку скликати Пленум за відсутності тих умов, що визначені Регламентом, з урахуванням того факту, що скликання Пленуму Верховного Суду віднесено до дискреційних повноважень відповідача. Крім того, згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року). Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 року у справі № 826/4406/16, від 07.11.2019 року у справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), від 30.09.2020 року у справі № 806/204/17 (адміністративне провадження № К/9901/20487/18), постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № П/9901/370/18 (провадження № 11-77заі18), від 28.10.2020 року у справі № 9901/153/20 (провадження № 11-201заі20), тобто є сталою. Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити, що у зв`язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Поряд з цим, слід відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. Колегія суддів наголошує, що в межах спірних правовідносин судом не встановлено, які саме права ОСОБА_1 було порушено ймовірною, на переконання заявника, бездіяльністю Голови Верховного Суду Данішевської Валентини Іванівни, не надано апелянтом й обґрунтування, яким чином обраний спосіб свого порушеного права відносить його становище та захистить порушене право особи. Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2021 року - без змін. Керуючись ст..ст. 241, 242, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст.328 КАС України. Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко Суддя: Я.Б.Глущенко Я.М.Собків Повний текст виготовлено 14 грудня 2021 року.