Постанова 4811 № 446/1942/19

Справа № 446/1942/19 Головуючий у 1 інстанції: Бакай І.А. Провадження № 22-ц/811/625/21 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. Категорія:39 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючої - судді Копняк С.М., суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретар Жукровська Х.І., з участю апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта адвоката Новосядло В.Р., представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Дяківа В.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 08 грудня 2020 року, ухвалене в складі головуючої судді Бакай І.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В., приватний нотаріус Кам`янка-Бузького районного нотаріального округу Робак Л.А. про визнання недійсним правочину, скасування свідоцтва та державної реєстрації, - В С Т А Н О В И Л А: у жовтні 2019 року позивачка звернулась в суд з позовом, в якому просила визнати недійсним договір позики від 03.12.2018року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 03.04.2019 року ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 1,2500га, яка знаходиться на території Ременівської сільської ради Кам`янка - Бузького району Львівської області, кадастровий 4622185200:07:000:0263; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку; площею 1,2500га, яка знаходиться на території Ременівської сільської ради Кам`янка-Бузького району Львівської області, кадастровий номер 4622185200:07:000:0263 ідентифікаційний номер 46285676 від 03.04.2019. В обгрунтування заявлених вимог покликалась на те, що 18.02.2013року вона позичила ОСОБА_3 та його дружині ОСОБА_4 кошти в сумі 92 000 доларів США на строк до 15.08.2013року. Для переконливості намірів повернення даних коштів ОСОБА_3 , крім іншого, передав оригінал державного акту на право власності на земельну ділянку площею 1,2500 га, яка знаходиться на території Ременівської сільської ради Кам`янка Бузького району Львівської області. Дана земельна ділянка за домовленістю мала бути передана позивачці в разі неповернення коштів. У зв`язку з неповерненням коштів, 18.07.2017року Сихівським районним судом м.Львова ухвалено рішення, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 92000 доларів США, процентів за час користування коштами в сумі 1 524263 грн., 3 % річних в сумі 276 074, 99 грн. і понесені судові витрати. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 02.05.2018 року та Постановою Верховного Суду від 24.09.2018 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 18.07.2017 року залишено без змін. 01.06.2018 року постановою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Маковецьким З.В., відкрито виконавче провадження №56517665 про стягнення солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 коштів за рішенням суду та відповідні відомості внесено в єдиний реєстр боржників. Цього ж дня приватним виконавцем Маковецьким З.В. винесено постанову, якою накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_3 (про наявність такого арешту ОСОБА_3 було відомо), а 22.01.2019року в процесі виконання зазначеного вище рішення повторно накладено арешт на вусе майно боржника, а отже, в тому числі і на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3 кадастровий номер: 4622185200:07:000:0263. Однак, ОСОБА_3 у поданій виконавцю декларації не зазначив відомостей про наявність у його власності згаданої земельної ділянки та в подальшому не повідомив про її відчуження. З метою ухилення від примусового виконання рішення суду 03.12.2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладається фіктивний договір позики згідно якого ОСОБА_3 за згодою своєї дружини ОСОБА_4 , яка теж є боржником перед позивачкою, позичив у ОСОБА_5 кошти в сумі 1 411 138, 20грн., що еквівалентно на день укладення цього договору 50 000 доларів США з терміном їх повернення - 17.12.2018 року. 19.12.2018 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В. видано виконавчий напис №2229 на підставі якого, 28.12.2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Баіровою Н.М. видано постанову про відкриття виконавчого провадження. 29.12.2018 року на адресу приватного виконавця Баірової Н.М. подано заяву ОСОБА_3 , яка погоджена з ОСОБА_2 , про передачу останній в рахунок погашення боргу земельної ділянки - кадастровий номер 4622185200:07:000:0263, яка належить ОСОБА_3 . За результатами даного виконавчого провадження земельна ділянка передана у власність ОСОБА_2 та з невідомих причин, при наявності не скасованих арештів по спірній земельній ділянці, 03.04.2019 року за ОСОБА_2 видано приватним нотаріусом Кам`янка-Бузького районного нотаріального округу Робак Л.А. свідоцтво та зареєстровано право власності земельної ділянки - кадастровий номер 4622185200:07:000:0263. При цьому приватним нотаріусом Кам`янка-Бузького району нотаріального округу Робак Л.А. та приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В. не виконано обов`язку передбаченого щодо повідомлення приватного виконавця Маковецького З.В. з приводу відчуження ОСОБА_3 земельної ділянки. Вважає, що договір, укладений між відповідачами слід визнати недійсним, як такий, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та порушує її права. Також, відповідно до ч.4 ст.9 Закону України «Про виконавче провадження» укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Просила позов задовольнити. Оскаржуваним рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 08 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В., приватний нотаріус Кам`янка-Бузького районного нотаріального округу Робак Л.А. про визнання недійсним правочину, скасування свідоцтва та державної реєстрації відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 28.10.2019 року та знято арешт на земельну ділянку площею 1,2500 га., яка знаходиться на території Ременівської сільської ради Кам"янка-Бузького району Львівської області, кадастровий номер 4622185200:07:000:0263. Не погоджуючись з даним рішенням, позивач ОСОБА_1 оскаржила таке в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі зазначає, що рішення є незаконним, прийнятим із неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з неправильним застосуванням норм матеріального права. В обґрунтування вимог покликається на те, що ОСОБА_3 приховав факт володіння земельною ділянкою та не зазначив відомостей про неї у Декларації про доходи та майно боржника, що було його обов`язком та про що він був повідомлений (пункт 3 частини 5 статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»). Суд першої інстанції не звернув уваги на приписи частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження», яка передбачає, що укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Частиною третьою статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулась така особа. Однак нотаріусом Робак Л.І. 03.04.2019 року, при видачі свідоцтва на ім`я ОСОБА_2 на земельну ділянку, яка була власністю відповідача ОСОБА_3 зроблено не було, на що суд першої інстанції уваги не звернув. Звертає також увагу також і на те, що майно боржника було обтяжене ще з 01.06.2018 року. Судом першої інстанції не було взято до уваги останню судову практику Верховного Суду щодо правочину, вчиненого боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитись під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Така практика викладена Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року у справі №299/396/17, від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17 та у справі №619/82/19. У постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц Велика палата Верховного Суду зробила висновок, що в разі, коли відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, здійснив відчуження належного йому майна з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно, не виключається визнання договору недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом. Наведений висновок ВП вказує на те, що будь-який правочин може бути охарактеризований як фраудаторний, що виключає необхідність визначити основні ознаки такого правочину. Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Боржник (позичальник), у якого з`являється майно, земельна ділянка, та яку він передає впродовж декількох днів ОСОБА_2 на підставі виконавчого напису нотаріуса, незважаючи на факт обізнання щодо обтяження свого майна, діяв недобросовісно та зловживав правами щодо кредитора, оскільки уклав договір позики, який порушує майнові інтереси кредитора (позивачки) і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника. Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору позики, зміст якого суперечить ЦК України, суд першої інстанції не врахував, що договір позики був укладений без реального встановлення факту позики грошей та з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_3 , тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу обох сторін правочину приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести нерухоме майно з власності відповідача ОСОБА_3 , під час існування майнового спору за його участі як боржника, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Просить скасувати рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 08 грудня 2020 року та постановити нове, яким повністю задовольнити позовні вимоги. 28 травня 2021 року від адвоката Андріїва В.І. на адресу апеляційного суд надійшов відзив на апеляційну скаргу. За приписами статті 360 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження. Відзив на апеляційну скаргу має містити:1) найменування суду апеляційної інстанції;2) ім`я (найменування), поштову адресу особи, яка подає відзив на апеляційну скаргу, а також номер засобу зв`язку, адресу електронної пошти, за наявності;3) обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги;4) у разі необхідності - клопотання особи, яка подає відзив на апеляційну скаргу;5) перелік матеріалів, що додаються. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. До відзиву додаються докази надсилання (надання) копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи. Як вбачається з матеріалів справи апеляційне провадження у справі було відкрито ухвалою від 22 березня 2021 року, якою передбачено надіслання цієї ухвали та копії апеляційної скарги з доданими до неї матеріалами учасникам справи та запропоновано учасникам справи подати відзив на апеляційну скаргу протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Відповідач ОСОБА_3 отримав ухвалу про відкриття апеляційного провадження та копію апеляційної скарги з доданими до неї матеріалами 27 квітня 2021 року. Отже, останнім днем подачі відзиву було12 травня 2021 року. Окрім того, до відзиву не долучено доказів надсилання (надання) копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи. При цьому колегія суддів звертає увагу і на те, що згідно вимог частини четвертої статті 62 ЦПК України, повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, наданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». До матеріалів справи додано лише договір про надання правової допомоги від 19 травня 2021 року, укладений між адвокатом Андріїв В.І. та клієнтом ОСОБА_3 , та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю Андріїва В.І. Ордер, або довіреність, як це передбачено статтею 62 ЦПК України, в матеріалах справи відсутні. За таких обставин, поданий адвокатом Андріївим В.І. відзив на апеляцйну скаргу не розглядається. Від інших учасників справи відзиви на апеляційну скаргу не надходили, що згідно з приписами частини третьої статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити і про те, що розгляд справи було призначено 22 липня 2021 року на 9 годину 30 хвилин і такий розпочато о 10 годині. Після закінчення розгляду справи і проголошення вступної та резолютивної частин постанови о 10 годині 55 хвили, а саме, об 11 годині 11 хвилин колегії суддів канцелярією суду було передано клопотання адвоката Андріїва В.І., документи якого на представництво інтересів відповідача ОСОБА_3 в матеріалах справи відсутні, про відкладення розгляду справи. А відтак, за наведених вище обставин, таке не могло бути розглянуте під час розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Згідно з частиною першою статті4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги. Частиною другою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом встановлено, що 18.07.2017 року Сихівським районним судом м.Львова постановлено рішення, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 92000 доларів США, проценти за час користування коштами в сумі 1 524263 грн. 51 коп., 3 % річних в сумі 276 074, 99 грн. і понесені судові витрати. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 02.05.2018 року та Постановою Верховного Суду від 24.09.2018року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 18.07.2017року залишено без змін. 01.06.2018 року постановою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Маковецького З.В., відкрито виконавче провадження №56517665 про стягнення солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики в розмірі 92 000 доларів США, процентів за час користування коштами в сумі 1 524 263, 51 грн., 3% річних в сумі 276 074, 99 грн. грн. та відповідні відомості внесено в єдиний реєстр боржників. 01.06.2018 року приватним виконавцем Маковецьким З.В. винесено постанову про накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_3 22.01.2019 року приватним виконавцем Маковецьким З.В. винесено постанову про накладення арешту на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3 кадастровий номер: 4622185200:07:000:0263. 03.12.2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики згідно якого ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_2 кошти в сумі 1 411 138, 20грн., що еквівалентно на день укладення цього договору 50 000 доларам США з терміном їх повернення - 17.12.2018 року. 19.12.2018 року ОСОБА_2 звернулась до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В. із заявою про видачу виконавчого напису у зв`язку із неповерненням ОСОБА_3 грошей згідно договору позики. 19.12.2018 року приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В. видала виконавчий напис № 2229 про стягнення з ОСОБА_3 грошових кошти в сумі 1 411138,20 грн. Згідно акту ВП № 57985068 від 16.01.2019 року та постанови ВП №57985068 від 16.01.2019 року про передачу в майна стягувачу у рахунок погашення боргу приватним виконавцем ОСОБА_6 в користь ОСОБА_2 передано у власність майно, що належить боржнику ОСОБА_3 , а саме земельну ділянку - кадастровий номер 4622185200:07:000:0263. Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, одержаних приватним нотаріусом Робак Л.А. 03.04.2019 року відповідно спеціального розділу, що стосується держаної реєстрації обтяжень на об`єкт нерухомого майна, а саме на земельну ділянку - кадастровий номер 4622185200:07:000:0263 накладено арешт: 28.12.2018 року - приватним виконавцем Баіровою Н.М. та 22.01.2019 року - приватним виконавцем Маковецьким З.В. Згідно свідоцтва про право власності №946 від 03.04.2019 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 1,2500га., яка знаходиться на території Ременівської сільської ради Кам`янка - Бузького району Львівської області, кадастровий 4622185200:07:000:0263 в рахунок повного погашення боргу за виконавчим листом № 2229, виданим 19.12.2018 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 18 січня 2017 року в справі № 6-789цс16 викладено правовий висновок про те, що: «договір позики є двостороннім правочином, а також одностороннім договором, адже після його укладення всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або відповідної кількості речей того ж роду й такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права». Від цього висновку ВеликаПалата Верховного Суду на даний час не відступила. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено такий висновок: «Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин». Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18). За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) (дивись постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) та постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 у справі № 922/2878/17). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника (дивись постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19)). Фраудаторним правочином, може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Застосування конструкції «фраудаторності» при односторонньому правочинові має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати односторонній правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься те, що внаслідок вчинення одностороннього правочину відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна (дивись постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі № 757/33392/16 (провадження № 61-10541св19)). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) викладено висновок про те, що: «Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: (1) особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; (2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); (3) враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)». Аналогічний за змістом висновок щодо «використання право на зло» зроблено і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом(частини перша, п`ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України). За приписами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно пунктами 1-3, 5статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає. Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Судом першої інстанції зазначених вимог закону не дотримано. У справі, що переглядається: - очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору позики) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір позики, звернення за вчиненням виконавчого напису на підставі цього договору та його вчинення, а також передача боржником ( ОСОБА_3 ) за погодженням із стягувачкою ( ОСОБА_2 ) арештованого майна останній в рахунок повного погашення боргу за виконавчим документом (виконавчим написом) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на наявне нерухому майно боржника ( ОСОБА_3 ) за виконавчим провадженням, стягувачкою в якому є позивачка ( ОСОБА_1 ); - встановлені судом обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір позики та оформлення права власності на земельну ділянку за стягувачкою в порядку, передбаченому частиною восьмою статті 26 Закону України «По виконавче провадження», підтверджене оспорюваним свідоцтвом та фактом реєстрації права власності на це майно, є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору; - до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорювані правочини як фраудаторні відноситься: - момент укладення договору позики (03 грудня 2018 року, (1) тобто після відкриття 01 червня 2018 року приватним виконавцем виконавчого провадження (ВП № 56517665) з примусового виконання рішення суду у справі № 464/2122/17, одним із боржників в якому є відповідач ОСОБА_3 , про стягнення з нього та його дружини ОСОБА_4 солідарно суми заборгованості за договором позики в розмірі 92 000,00 доларів США, що еквівалентно 2 388 320 грн. 00 коп., процентів за користування коштами в розмірі 1 524 263 грн. 51 коп., 3 % відсотків річних в розмірі 276 074 грн. 99 коп., (2) та під час дії арешту всього майна боржника ( ОСОБА_3 ), накладеного постановою приватного виконавця від 01 червня 2018 року, відомості про який внесено до Державного реєстру речових прав на нерухому майно (номер запису про обтяження 26428302 від 01.06.2018 року), (3) а також під час того, що на момент його укладення ОСОБА_3 , був внесений (і надалі там перебуває) до Єдиного реєстру боржників за ВП № 56517665); - сума позики за цим договором (1 411 138 грн. 20 коп., що еквівалентно 50000,00 доларам США), його безпроцентний характер та строк повернення позики (17 грудня 2018 року). Тобто,безпроцентна позика отримана на 15 календарних днів; - надання згоди на укладення договору позики дружиною позичальника, яка є солідарним боржником у ВП № 56517665, в якій зазначено, що такий договір відповідає інтересам їхньої сім`ї; - факт непогашення за рахунок отриманої позики боргу у виконавчому провадженні ВП № 56517665, по якому солідарними боржниками виступає дружина позичальника та сам позичальник по оспорюваному договору позики; - факт невідображення у Декларації про доходи та майно боржника фізичної особи, поданої 25 червня 2018 року ОСОБА_3 приватному виконавцю у ВП № 56517665, відомостей про наявність у його власності нерухомого майна, а саме земельної ділянки (кадастровий номер: 4622185200:07:000:263); - дата звернення позикодавця ОСОБА_2 із заявою про вчинення виконавчого напису (19 грудня 2018 року), а також дата відкриття виконавчого провадження (ВП № 57985068) з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса № 2229, виданого 19 грудня 2018 року (28 грудня 2018 року); - передача майна стягувачу в рахунок погашення боргу (постанова приватного виконавця Баірової Н.М. від 16 січня 2019 року, акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 16 січня 2019 року) на підставі заяви боржника ОСОБА_3 від 29 грудня 2018 року (тобто на наступний календарний день після відкриття виконавчого провадження № 57985068); - неповідомлення приватним нотаріусом Робаком Л.А., всупереч положенням статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» приватних виконавців ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про те, що ним планується вчинити нотаріальну дію щодо майна, належного собі, яка внесена до Єдиного реєстру боржників, а саме оформити перехід права власності від боржника ОСОБА_3 на ОСОБА_8 ; - вчинення всупереч положенням статті 49 Закону України «Про нотаріат» приватним нотаріусом Робаком Л.А. нотаріальної дії, а саме видача ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянка (03 квітня 2019 року) на підставі постанови приватного виконавця Баірової Н.М. від 16 січня 2019 року та акту про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 16 січня 2019 року, і проведення державної реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_2 ; - боржник ( ОСОБА_3 ), за участі своєї дружини ( ОСОБА_4 ) та посередництва фіктивного позикодавця ( ОСОБА_2 ), які вчинили ці спільні та узгоджені дії, під час того, як подружжя ОСОБА_9 було солідарними боржниками перед позивачкою ОСОБА_1 на значну суму коштів, рішення про стягнення яких ними не виконується, починаючи з червня 2018 року, а сам договір позики мав місце 18 лютого 2013 року на строк до 15 серпня 2013 року, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами, оскільки такі дії порушують майнові інтереси кредитора (позивача) і направлені виключно на недопущення задоволення вимог стягувача (позивачки) за рахунок нерухомого майна, належного відповідачу ОСОБА_3 . За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції зробив неправильний висновок про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання правочину недійсним. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав». Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) та багатьох інших. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). При цьому, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.6). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. У цьому зв`язку колегія суддів не погоджується з доводами представника відповідачки ОСОБА_2 адвоката ДяківаВ.Б. про те, що позивачем не ставилися питання про скасування акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, постанови про передачу майна стягувачу, чи визнання дій державного виконавця щодо цього неправомірними. Адже, задоволення таких вимог не призвели б до захисту прав позивача у даній справі, оскільки такі вимоги не відповідають належному способу захисту, і в силу положень статті 447 ЦПК України, з огляду на вичерпний перелік осіб, які наділені правом на звернення до суду із скаргою на підставі цієї норми (адже позивачка не є учасником виконавчого провадження, яке здійснювалося приватним виконавцем Баіровою Н.М.), така була позбавлена можливості подати скаргу. Такі мотиви апеляційного суду ґрунтуються на висновку Верховного Суду України, сформульованому у постанові № 6-1655цс16 від 16 листопада 2016 року, відповідно до якого передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувану не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. Тому позивач вважає, що він не міг пред`явити позов про визнання недійсним або скасування акта державного виконавця про передачу земельної ділянки відповідачу як погашення боргу. Також не може вважатися ефективною, а також розглядатися за правилами про визнання недійсними правочинів вимога про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає примусовому виконанню, адже справи за спорами щодо оскарження вчинених нотаріусами виконавчих написів (про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса) мають розглядатися судами за позовами боржників до стягувачів. Саме такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2020 року у справі № 200/3452/17 (провадження № 61-18790св19). При цьому колегія суддів враховує, що позивачка не була учасником нотаріальної дії з вчинення 19 грудня 2018 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В. виконавчого напису № 2229. Відповідно до пункту 8-1 частини першої статті 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного їй майна, внесена до Єдиного реєстру боржників Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права. Проте, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. Таким чином, з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а відтак суди попередніх інстанцій помилково зазначили про необхідність застосування позивачем способу судового захисту, який у практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, а отже неспроможний надати особі ефективний захист її прав. Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 листопада 2020 року у справі № 910/7648/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до невірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 1, 2500 га та державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку, Оскільки учасники спірних правовідносин «вживали право на зло», колегія суддів, вважає, що обраний позивачкою спосіб захисту: визнання недійсним правочину, скасування свідоцтво про право власності та скасування державної реєстрації права власності, передбачені положеннями статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. За приписами частини сьомої статті 158 ЦПК України у разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Оскільки позов підлягає до задоволення, то вирішення питання про скасування заходів забезпечення позову є передчасним, а відтак і у цій частині рішення суду першої інстанції також підлягає скасуванню. Відповідно до вимог пункту другого частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За приписами частини другої статті 376 ЦПК України (у редакціїЗакону №2147-VIII від03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Колегія суддів вважає, що оскільки висновки, викладені в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, то таке слід скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За приписами статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно частини першої та пунктів1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача. Оскільки колегія суддів прийшла до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення, то несплачений позивачкою судовий збір, пов`язаний з розглядом справи судом першої інстанції, та понесені нею витрати на сплату судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанцій слід покласти на відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в рівних частинах, а саме, стягнути з них в дохід держави 1 921 грн. 00 коп. судового збору (1 536 грн. 80 коп. - за подання позову до суду першої інстанції та 384 грн. 20 коп. - за подання заяви про забезпечення позову), тобто з кожного по 960 грн. 50 коп., і на користь ОСОБА_1 2 305 грн. 20 коп. судового збору за подання апеляційної скарги, тобто з кожного по 1 152 грн. 60 коп. Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 08 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л.В., приватний нотаріус Кам`янка-Бузького районного нотаріального округу Робак Л.А. про визнання недійсним правочину, скасування свідоцтва та державної реєстрації задовольнити. Визнати недійсним договір позики від 03.12.2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; скасувати свідоцтво про право власності № 946 від 03.04.2019 року ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 1, 2500 га, яка знаходиться на території Ременівської сільської ради Кам`янка - Бузького району Львівської області, кадастровий 4622185200:07:000:0263; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 1, 2500 га., яка знаходиться на території Ременівської сільської ради Кам`янка-Бузького району Львівської області, кадастровий номер 4622185200:07:000:0263, ідентифікаційний номер 46285676 від 03.04.2019 року. Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в дохід держави 1 921 грн. 00 коп. судового збору (1 536 грн. 80 коп. - за подання позову до суду першої інстанції та 384 грн. 20 коп. - за подання заяви про забезпечення позову) з кожного по 960 грн. 50 коп. Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2 305 грн. 20 коп. судового збору за подання апеляційної скарги, з кожного по 1 152 грн. 60 коп. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 30 липня 2021 року. Головуюча Копняк С.М. Судді: Бойко С.М. Ніткевич А.В.