Постанова 4857 № 300/64/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/64/19 пров. № А/857/11182/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача -Шевчук С. М. суддів -Кухтея Р.В. за участю секретаря судового засіданняХобор Р.Б. Чопко Ю.Т. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Галицької митниці Держмитслужби на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року (рішення ухвалене в м. Івано-Франківську за правилами загального позовного провадження, судом під головуванням судді Боршовського Т.І., дата складення повного тексту рішення - 30 квітня 2021 року) у справі № 300/64/19 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської митниці ДФС України, Галицької митниці Держмитслужби про визнання протиправним, скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення заробітку, суд- В С Т А Н О В И В : І. ОПИСОВА ЧАСТИНА 04.01.2019 ОСОБА_1 (надалі позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з адміністративним позовом до Івано-Франківської митниці ДФС (далі відповідач 1, Івано-Франківська митниця) про: визнання протиправним та скасування наказу № 603-к від 04.12.2018; поновлення ОСОБА_1 з 21.06.2017 на посаді начальника відділу митного оформлення № 1 митного поста "Івано-Франківськ-центральний" Івано-Франківської митниці ДФС України; стягнення середньомісячної заробітної плати за період з 21.06.2017 по 04.12.2018 в сумі 203830,48 грн.; стягнення компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2018 рік в сумі 14942,46 грн.; стягнення компенсації за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.12.2018 по 03.01.2019 в сумі 11111,06 грн.; стягнення моральної шкоди в сумі 80000,00 грн. Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.05.2019 позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Івано-Франківської митниці ДФС № 603-к від 04.12.2018 "Про припинення державної служби" та відмовлено у задоволенні решти позовних вимог. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.10.2019 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційну скаргу Івано-Франківської митниці ДФС задоволено частково: скасовано рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 травня 2019 року по справі № 300/64/19 в частині задоволення позовних вимог і в цій частині відмовлено у задоволенні позову, а в решті рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 травня 2019 року у справі № 300/64/19 залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 17.09.2020 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 травня 2019 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Івано-Франківського окружного адміністративного суду. При цьому, Верховний Суд зауважив, що посада ОСОБА_1 в силу пункту 2 частини другої статті 6 Закону України Про державну службу віднесена до категорії Б (керівник структурного підрозділу територіального органу Державної фіскальної служби України, що випливає з положень пунктів 1.2 Регламенту Івано-Франківської митниці ДФС, затвердженого її наказом від 27 лютого 2015 року №5 і Положення про відділ митного оформлення №1 митного поста Івано-Франківськ центральний Івано-Франківської митниці ДФС, затвердженого виконувачем обов`язки начальника Івано-Франківської митниці ДФС (а.с. 104 на звороті та а.с. 122; том 2), а також пункту 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року №236). Відтак спір щодо звільнення ОСОБА_1 з публічної служби повинен був розглядатися за правилами загального позовного провадження. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Івано-Франківської митниці ДФС від 04.12.2018 року за № 603-к Про припинення державної служби. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу митного оформлення № 1 митного поста Івано-Франківськ-центральний Івано-Франківської митниці ДФС з 05.12.2018. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Галицька митниця Держмитслужби та позивач звернулися з апеляційними скаргами. Відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог, які задоволені та прийняти у вказаній частині нове судове рішення про відмову у задоволенні таких вимог. На підтвердження доводів апеляційної скарги зазначає, що державну службу ОСОБА_1 припинено на підставі частини другої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службі більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності. При цьому вказує, що вказана норма закону не містить строків протягом яких суб`єкт призначення вправі реалізувати таке право, як наслідок вважає, що право на припинення державної служби з підстав, визначених частиною другою статті 87 Закону України "Про державну службу" необмежене будь-яким строком. Позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції у частині, яка стосується відмови у задоволенні позову та прийняти у вказаній частині нове судове рішення про: поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу митного оформлення № 1 митного поста Івано-Франківськ-центральний Івано-Франківської митниці ДФС України з 21.06.2017 року; стягнення з Івано-Франківської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу за період з 21.06.2017року по 04.12.2018року в сумі 203830 грн та в подальшому за весь час вимушеного прогулу до дня її поновлення на посаді начальника відділу митного оформлення № 1 митного поста Івано-Франківськ-центральний Івано-Франківської митниці ДФС; стягнення з Івано-Франківської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 компенсацію за завдану моральну шкоду в сумі 80000,00 грн. На підтвердження доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що Івано-Франківська митниця ДФС видавши 04.12.2018 наказ про припинення її державної служби з 21.06.2017 року порушила її право на працю, оскільки надала такому наказу зворотну дію. Суд першої інстанції при прийнятті рішення про поновлення позивача на державній службі протиправно не урахував відомостей трудової книжки та змісту оскаржуваного наказу, за яким державну службу позивача припинено не з дати видачі оскаржуваного наказу від 04.12.2018 року, а з 21.06.2017 року. Відтак вважає, що позивач підлягає поновленню саме з дати припинення державної служби 21.06.2017. Окрім того, позивач вказує, що суд безпідставно не здійснив заміни Івано-Франківської митниці ДФС на правонаступника Галицьку митницю Держмитслужби. У зв`язку з чим вважає, що процес поновлення позивача на займаній посаді повинен відбуватися стороною правонаступником у межах своєї структури та штатного розпису. Також вказує, що в день звільнення відповідач повинен видати працівнику трудову книжку та провести повний розрахунок. Однак, в день звільнення позивача трудової книжки не видано, а лист про її отримання надійшов до неї лише 15.12.2018. Окрім того, позивач покликається на положення частини 5 ст. 235 КЗпП України та вказує на наявність підстав для виплати середнього заробітку працівнику за весь час вимушеного прогулу у зв`язку з чим вказує на необхідність виходу суду апеляційної інстанції за межі позовних вимог та задоволення позову щодо стягнення середнього заробітку з 05.12.2018 року по дату фактичного поновлення позивача на державній службі. Позивач також вважає, що на підставі статті 117 КЗпП України їй має бути виплачений середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.12.2018. Вимогу про стягнення моральної шкоди в сумі 80000,00 грн. позивач мотивує тим, що в матеріалах справи є висновок ЛКК поліклінічного відділу Лисецької ЦРЛ Івано- Франківської області № 1051 від 03.07.2019 року про стан здоров`я позивача, якому суд першої інстанції не надав правової оцінки. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги позивача та просить суд залишити рішення суду першої інстанції в оскаржуваній позивачем частині без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Вказує, що до ЄДРЮО не був внесений запис про припинення Івано-Франківської митниці ДФС, а відтак доводи про наявність підстав для заміни суб`єкта владних повноважень до якого має бути поновлено позивача є передчасним. Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу іншої сторони не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У зв`язку з критичною ситуацією, що склалася із фінансовим забезпеченням діяльності судів, зокрема, відсутністю асигнувань на оплату послуг з пересилання поштової кореспонденції, копії ухвал суду про відкриття апеляційного провадження та повістки-повідомлення скеровано за допомогою електронних засобів зв`язку на електронну адресу представника позивача та відповідачів, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази. В судове засідання учасники справи не прибули, про причини неприбуття не повідомили. Представник позивача подала клопотання про відкладення слухання справи. Стосовно ж поданого представником позивача клопотання про відкладення розгляду апеляційних скарг, то колегія суддів, з огляду на те, що розгляд даної справи вже відкладався за клопотанням позивача та враховуючи положення КАС України щодо строків розгляду справи вважає, що чергове відкладення розгляду справи є необґрунтованим та таким, що призведе до порушення права осіб на доступ до суду, правової невизначеності судового рішення, ухваленого судом першої інстанції та порушення судом апеляційної інстанції процесуальних норм щодо граничних строків розгляду апеляційних скарг. Відтак, у задоволенні клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи слід відмовити. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд виходив з того, що наказом Івано-Франківської митниці ДФС від 04.12.2018 року припинено з 21.06.2017 року державну службу ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з нез`явлення державного службовця на службі більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності. При цьому суд дійшов висновку, що право на припинення державної служби ОСОБА_1 виникло у вказаного відповідача 1 на 151 календарний день її нез`явлення на службу внаслідок тимчасової непрацездатності та припинилося через рік від першого дня нез`явлення. В році, який передував видачі оскаржуваного наказу (а зокрема у період з липня 2017 року по грудень 2018 року), ОСОБА_1 не перебувала в стані тимчасової непрацездатності, натомість без поважних причин не виходила на роботу. Оскаржуваний наказ щодо реалізації повноважень, визначених частиною 2 статті 87 Закону України Про державну службу, прийнято відповідачем поза межами розумного строку, зі збігом значного проміжку часу, шляхом звільнення позивача календарною датою яка минула півтора роки тому. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення Івано-Франківської митниці ДФС компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2018 рік в сумі 14942,46 грн та стягнення з середньомісячної заробітної плати за період з 21.06.2017 по 04.12.2018 в сумі 203830,48 грн, суд виходив з того, що в період з 21.06.2017 року до закінчення вказаного року та протягом 2018 року позивач не працювала, була відсутня на роботі без поважних причин, а відтак заробітна плата позивачу не нараховувалась та відповідно право на отримання відпустки за вказаний період позивачем не набуто. При цьому, судом встановлено що причиною такої відсутності позивача на роботі у вказаний період не були обставини щодо вимушеного прогулу з вини Івано-Франківської митниці ДФС, а як наслідок у позивача не виникає права на отримання середньомісячної заробітної плати за період з 21.06.2017 по 04.12.2018 в сумі 203830,48 грн. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення згідно з статтею 117 КЗпП України компенсації за період з 05.12.2018 по 03.01.2019 в сумі 11111,06 грн у зв`язку несвоєчасним розрахунком у день припинення державної служби позивача, то суд урахував обставини щодо відсутності належних позивачу виплат при звільненні у зв`язку із тривалою відсутністю на роботі, в тому рахунку і в день звільнення (04.12.2018), у зв`язку з чим прийшов висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 117 КЗпП України. Також суд дійшов висновку про правомірність направлення відповідачем засобами поштового зв`язку (на адресу місця проживання позивача) повідомлення про необхідність з`явитися для отримання трудової книжки. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, суд виходив з того, що обґрунтовуючи завдану моральну шкоду позивач посилається на обставини, які передували прийняттю оскаржуваного наказу, зокрема на події, які мали місце в червні липні 2017 року та протягом 2017-2018 років, що в свою чергу виключає наявність причинно-наслідкового зв`язку між прийняттям наказу № 603-к від 04.12.2018 та завданою моральною шкодою, на яку посилається позивач. ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 01.08.2001 проходила державну службу в органах Державної митної служби, зокрема, з 06.02.2008 - в Івано-Франківської митниці (т. 2, а.с. 43-46). Присягу державного службовця склала 01.08.2001 (т. 2, а.с. 54). Згідно наказу від 07.05.2015 за № 61-к позивача переведено на посаду заступника начальника митного поста "Івано-Франківськ-центральний" - начальника відділу митного оформлення № 1 Івано-Франківської митниці ДФС з 13.05.2015 (т. 2, а.с. 46). Наказом від 18.11.2016 за № 461-к позивача переведено з 21.11.2016 на посаду начальника відділу митного оформлення № 1 МП "Івано-Франківськ-центральний". Вказані обставини також підтверджується записами в особовій картці та трудовій книжці ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 34-35, 43-46). В проміжку з 30.08.2016 року по 19.05.2017 року позивач перебувала в стані тимчасової непрацездатності, підтвердження чого є відповідні листки непрацездатності: № 475255, виданого 28.09.2016, ОСОБА_1 з 30.08.2016 по 28.09.2016 (30 календарних днів) перебувала в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 50); № 349727, виданого 29.09.2016, ОСОБА_1 з 29.09.2016 по 12.10.2016 (14 календарних днів) продовжувала перебувати в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 49); № 471539, виданого 17.10.2016, ОСОБА_1 з 17.10.2016 по 04.11.2016 (19 календарних днів) перебувала в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 47); № 475293, виданого 12.11.2016, ОСОБА_1 з 07.11.2016 по 12.11.2016 (6 календарних днів) перебувала в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 48); № 471606, виданого 24.01.2017, ОСОБА_1 з 24.01.2017 по 17.02.2017 (25 календарних днів) перебувала в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 46); № 475462, виданого 10.03.2017, ОСОБА_1 з 20.02.2017 по 10.03.2017 (19 календарних днів) перебувала в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 45); № НОМЕР_1 , виданого 30.03.2017 ОСОБА_1 з 13.03.2017 по 30.03.2017 (18 календарних днів) продовжувала перебувати в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 44); № НОМЕР_2 , виданого 30.03.2017 ОСОБА_1 з 31.03.2017 по 30.04.2017 (24 календарні дні) перебувала в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 43); № НОМЕР_3 , виданого 24.04.2017 ОСОБА_1 з 24.04.2017 по 05.05.2017 (12 календарних днів) перебувала в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 42); № НОМЕР_4 , виданого 10.05.2017 ОСОБА_1 з 10.05.2017 по 19.05.2017 (10 календарних днів) перебувала в стані тимчасової непрацездатності (т. 3, а.с. 43). Згідно вказаних листків непрацездатності термін перебування позивача в стані непрацездатності у вказаному періоді з 30.08.2016 по 19.05.2017 сукупно складав 177 календарних днів. Наказом Івано-Франківської митниці ДФС України № 603-к від 04.12.2018 на підставі частини 2 статті 87 закону України "Про державну службу" з 21.06.2017 припинено державну службу ОСОБА_1 , начальнику відділу митного оформлення № 1 митного поста "Івано-Франківськ-центральний" Івано-Франківської митниці ДФС (т. 1, а.с. 17). На підставі вказаного наказу зроблено запис в трудовій книжці ОСОБА_1 за № 36 про припинення 21.06.2017 державної служби ОСОБА_1 (т. 2, а.с. 46 на звороті). Зі змісту позовної заяви убачається, що про наявність оскаржуваного наказу та необхідність отримання трудової книжки позивачу стало відомо 15.12.2018, коли отримала від відповідача рекомендований лист №7601003189057. Трудову книжку з відповідним записом в день звільнення вона не отримувала. Вважаючи, що її протиправно звільнено з державної служби, ОСОБА_1 звернулася 03.01.2019 року (а.с.36) до суду з цим позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати наказ № 603-к від 04.12.2018 та поновити її на посаді та провести виплату належних їй коштів по оплаті праці та моральної шкоди. ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке. Частиною 6 статті 43 Конституції України встановлено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Відповідно до статті 569 Митного кодексу України працівники органів доходів і зборів, на яких покладено виконання завдань, зазначених у статті 544 цього Кодексу, здійснення організаційного, юридичного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності цих органів, є посадовими особами. Посадові особи органів доходів і зборів є державними службовцями (частина перша вищезазначеної статті). Правове становище посадових осіб органів доходів і зборів визначається цим Кодексом, а в частині, не врегульованій ним, - законодавством про державну службу та іншими актами законодавства України (частина третя вищезазначеної статті). Пунктом четвертої частини першої статті 83 Закону України Про державну службу передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону). Відповідно до частини другої статті 87 Закону України Про державну службу підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання. За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності. З урахуванням висновків Верховного Суду щодо правового регулювання згідно норми частини 2 статті 87 Закону України Про державну службу, викладених у постановах від 31.01.2020 у справі № 815/6178/17, від 20.02.2020 у справі № 804/3912/17, від 02.04.2020 у справі № 807/2036/17, колегією суддів враховано, що частиною другою статті 87 Закону України Про державну службу передбачено дві підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, а саме: нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності; нез`явлення державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності. При цьому до періоду тимчасової непрацездатності зараховуються всі календарні дні звільнення від роботи за листком непрацездатності, у тому числі святкові, неробочі і вихідні дні, які припадають на такий період. Визначаючи підстави для припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, облік часу нез`явлення на службі здійснюється безперервно, починаючи з першого дня нез`явлення на службу через тимчасову непрацездатність. У такому разі, вихід державного службовця на службу до закінчення зазначеного періоду (120 календарних днів) - перериває такий строк та, у наступному, цей період тимчасової непрацездатності не враховується при визначенні наявності підстав припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. Визначаючи підстави для припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності облік часу нез`явлення на службі здійснюється не підряд, а сумарно протягом року, починаючи з першого дня нез`явлення на службу через тимчасову непрацездатність. Також у цьому разі, вихід державного службовця на службу не є тією обставиною, яка перешкоджає суб`єкту призначення реалізувати його право на припинення державної служби за його ініціативою. Отож, при визначенні наявності підстав для припинення державної служби у зв`язку із нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності, облік часу нез`явлення на службі здійснюється сумарно протягом року та має становити 151 календарний день і більше з першого дня тимчасової непрацездатності. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 15.05.2020 у справі № 808/3576/16. Водночас, наведені законодавчі приписи обумовлюють здійснення розрахунку саме зважаючи на кількість календарних днів тимчасової непрацездатності у період перебування у трудових відносинах (проходження служби), а не кількість календарних днів тимчасової непрацездатності, які припадають на робочі дні. Переліченими вище листами непрацездатності підтверджуються обставини, що ОСОБА_1 була відсутня на службі через тимчасову непрацездатність протягом 177 календарних днів в період з 30.08.2016 по 19.05.2017 року. Із змісту відзиву на адміністративний позов, письмових пояснень від 20.05.2019 слідує, що підставами припинення державної служби позивача згідно з частиною другою статті 87 Закону України "Про державну службу" було перебування ОСОБА_1 у стані тимчасової непрацездатності більш, як 150 календарних днів протягом року з 30.08.2016 по 19.05.2017. При цьому, відлік перебігу такого строку тимчасової непрацездатності відповідачем розпочато першим днем тимчасової непрацездатності - 30.08.2016 по 19.05.2017 року. При цьому, колегія суддів зазначає, що законодавством про державну службу не визначено поняття "робочий рік". Разом з тим статтею 75 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Таким чином, проаналізувавши норми чинного законодавства, можна дійти висновку, що робочий рік - це період часу, який за тривалістю рівний календарному року (12 місяців), але на відміну від календарного року обчислюється для кожного державного службовця не з 1 січня, а з дати призначення державного службовця на посаду в державному органі. Таким чином, дні тимчасової непрацездатності у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службі протягом більш як 150 календарних днів протягом року (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади), слід розраховувати протягом робочого року державного службовця, тобто з дати призначення державного службовця на посаду в державному органі. Додатково зазначаємо, що Закон набрав чинності 1 травня 2016 року, тому положення частини другої статті 87 Закону також почало діяти з дня набрання чинності Законом. Вказаний висновок суду відповідає роз`ясненню Національного агентства України з питань державної служби від 20.09.2017 року № 7891/13-17 «Щодо надання роз`яснень окремих положень Закону України «Про державну службу». Відповідно до пп. 8 п. 4 Положення «Про Національне агентство України з питань державної служби», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року N 500, НАДС надає роз`яснення щодо застосування законодавства з питань державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. Аналогічна правова позиція щодо порядку застосування вказаної норми викладена у постанові ВС від 12.01.2021 року по справі № 420/6311/18. З матеріалів справи вбачається, що позивач проходила державну службу в органах Державної митної служби з 01.08.2001 року. Відповідно до даних особової картки позивача №367 безперервний стаж роботи позивача та право на відпусту обраховується з за відповідним робочим роком такого державного службовця з 01.08 відповідного року по 31.07 наступного року. При цьому, як свідчать дані обумовленої особової картки позивача та приведені положення законодавства, у разі переведення державного службовця на іншу посаду та / або перебування у певній відпустці перебіг відліку строку не впливає на зміну періоду для обрахунку робочого року державного службовця. Відтак, розрахунок відповідного робочого року для позивача, як державного службовця розпочинається з дати призначення на посаду державного службовця в державному органі та закінчується останнім днем 12 місячного періоду від вказаної дати, а в даному випадку з 01.08.2016 року по 31.07.2017 року. Отож, у період протягом робочого року вказаного державного службовця (позивача) з 01.08.2016 року по 31.07.2017 року загальний період тимчасової непрацездатності позивача становив 177 календарних днів (з 30.08.2016 по 19.05.2017 року), що є більшим ніж 150 днів. Як наслідок приведених положень законодавства та фактичних обставин справи право суб`єкта призначення (відповідача) припинити державну службу виникло з 151 календарного дня невиходу позивача на службу у вказаному робочому році такого державного службовця. З матеріалів справи вбачається, що у вказаний проміжок часу (з 151 календарного дня невиходу позивача на службу впродовж вказаного робочого року та до 31.07.2017 року дня закінчення відповідного робочого року позивача) відповідачем не було реалізовано надане йому право на припинення державної служби з позивачем відповідно до частини другої статті 87 Закону України Про державну службу. Натомість, оскаржуваний наказ про припинення державної служби позивача у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю (у період робочого року з 01.08.2016 року по 31.07.2017 року, терміном більш ніж 151 календарних днів ) відповідач 1 прийняв 04.12.2018 року, зі збігом значного проміжку часу, шляхом звільнення позивача календарною датою, яка минула півтора роки тому. При цьому, як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами у період нового робочого року позивача (як державного службовця) з 01.08.2017 по 31.07.2018 року, який передував даті видачі оскаржуваного наказу (та включно по 04 грудня 2018 року), позивач не перебувала в стані тимчасової непрацездатності, вказане не давало змогу відповідачу 1 звільнити позивача у зв`язку з наявністю обставин тимчасової непрацездатності (у період робочого року 01.08.2017 по 31.07.2018, терміном більш ніж 151 календарних днів ). Водночас, судом встановлено, що позивач у період з липня 2017 року по 04.12.2018 року без поважних причин не виходила на роботу. При цьому, як слідує з матеріалів справи жодних правових наслідків за прогул без поважних причин до позивача відповідачем не застосовано. Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Як наслідок приведених положень законодавства звільнення позивача календарною датою, що минула в часі суперечить приведеним положенням КЗпП України. Пунктом 10 ч.2 ст. 2 КАС України встановлено, що у справах при прийнятті рішень суб`єкта владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони своєчасно, тобто протягом розумного строку. Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішення повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Проте, відповідач не привів жодних доводів та не надав суду жодних доказів наявності у нього об`єктивних перешкод, які фактично існували та позбавляли відповідача можливості застосувати наслідки (передбачені частиною другою статті 87 Закону України Про державну службу) на протязі розумного строку у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю позивача терміном більше ніж 151 день (за період робочого року з 01.08.2016 року по 31.07.2017 року). Як наслідок, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач не виправдав своїх дій з приводу прийняття оскаржуваного наказу зі збігом значного часового проміжку, шляхом звільнення позивача календарною датою, яка минула півтора роки тому. Водночас, колегія суддів зазначає, що право на припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення повинно бути реалізоване у розумні строки, які чітко визначені частиною 2 статті 87 Закону України Про державну службу, а дата припинення державної служби не може передувати даті прийняття наказу. Відповідно до правової концепції Європейського суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов`язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи будь-який її орган схвалили певну концепцію, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у осіб (юридичних чи фізичних) стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки. В рішенні Європейського суду з прав людини у справі Рисовський проти України (заява № 29979/04), від 20.10.2011 року, Європейський суд зазначив: Принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі Лелас проти Хорватії (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі Ґаші проти Хорватії (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі Трґо проти Хорватії (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року)... (пункт 71). Отже, прийняття оскаржуваного наказу із визначенням дати припинення державної служби датою, що минула в часі (півтора роки тому), а зокрема з 21.06.2017 року суперечить як вимогам статті 47 Кодексу законів про працю України, оскільки унеможливлює її реалізацію, так і частині 2 статті 87 Закону України Про державну службу. За приведених обставин справи, такі дії відповідача 1 не свідчать про дотримання принципу належного врядування та «прийняття відповідного рішення протягом розумного строку», а відтак вказаний наказ про припинення державної служби позивача календарною датою, яка минула зі збігом значного проміжку часу не забезпечує дотримання принципу верховенства права у спірних правовідносинах. На підставі викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про визнання протиправним і скасування наказу Івано-Франківської митниці ДФС№ 603-к від 04.12.2018 року Про припинення державної служби, відповідно до вимог частини другої статті 87 Закону України «Про державну службу», є обґрунтованими та підлягали до задоволення. Досліджуючи доводи апеляційної скарги, які стосуються правонаступництва та прийнятого судового рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу митного оформлення № 1 митного поста Івано-Франківськ-центральний Івано-Франківської митниці ДФС з 05.12.2018, то колегія суддів зазначає таке. Відповідно до оскаржуваного наказу № 603-к від 04.12.2018 року, протиправність винесення якого встановлена судом, державну службу позивача на посаді начальника відділу митного оформлення №1 митного поста «Івано- Франківськ центральний» Івано-Франківської митниці ДФС припинено з 21.06.2017 року. Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Отож, ураховуючи приписи частини 1 статті 235 КЗпП України, на орган що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань https://usr.minjust.gov.ua/ Івано-Франківська митниця ДФС України (Код ЄДРПОУ 39640261) перебуває в стані припинення, а відтак на станом на дату розгляду апеляційної скарги діяльність вказаного відповідача не припинена. Статтею 240 1 КЗпП України передбачено, що у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 49-3 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України "Про зайнятість населення". З урахуванням приведених положень законодавства та фактичних обставин справи за яких станом на дату розгляду апеляційної скарги діяльність Івано-Франківської митниці ДФС України (Код ЄДРПОУ 39640261) не припиненою, колегія суддів вважає правомірним рішення суду першої інстанції щодо поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено, - начальника відділу митного оформлення № 1 митного поста "Івано-Франківськ-центральний" Івано-Франківської митниці ДФС України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВС від 11 лютого 2021 року у справі №640/21065/18. Окрім того, з урахуванням правової позиції ВС, викладеній у постановах: від 03.06.2021 року у справі № 640/19105/19, від 11.02.2021 року у справі №826/9815/18, від 14.04.2021 року у справі №826/14904/18, від 13.05.2021 року у справі №826/2850/17 колегія суддів приходить до висновку, що заміна відповідача 1 його правонаступником у даних правовідносинах може мати місце виключно у випадку фактичного його вибуття унаслідок припинення. За наведених обставин, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги які стосуються не здійснення судом першої інстанції заміни Івано-Франківської митниці ДФС на правонаступника Галицьку митницю Держмитслужби (у зв`язку із реорганізацією) та поновлення ОСОБА_1 на займаній посаді стороною правонаступником у межах її структури та штатного розпису. Стосовно ж дати з якої позивач підлягає поновленню на державній службі, то як слідує із змісту рішення суду першої інстанції, позивача поновлено на державній службі із дати видачі наказу Івано-Франківської митниці ДФС № 603-к від 04.12.2018 року. Однак з огляду на фактичні обставини справи за яких оскаржуваним наказом припинено держану службу позивача - 21.06.2017 року, про що внесено відповідні записи до трудової книжки, то колегія суддів при ходить до висновку про наявність підстав для поновлення позивача на обумовленій посаді саме з дати припинення державної служби- 21.06.2017 року, а не з дати видачі наказу. Як наслідок у вказаній частині апеляційна скарга позивача підлягає до задоволення. Щодо стосується доводів апеляційної скарги з приводу стягнення з Івано-Франківської митниці ДФС середньомісячної заробітної плати за період з 21.06.2017 по 04.12.2018 в сумі 203830,48 грн., то колегією суддів враховано, що відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується позивачем частиною 1 статті 50 Закону України "Про державну службу" передбачено, що держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов`язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи. Відповідно до статті 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Таким чином, якщо працівник був відсутній на робочому місці без поважних причин повний календарний місяць, за який здійснюються розрахунки щодо нарахування заробітної плати, то заробітна плата працівникові за цей місяць не нараховується. Якщо працівник був відсутній на робочому місці без поважних причин окремі дні (години), то основна заробітна плата нараховується виходячи з фактично відпрацьованого працівником робочого часу (фактично виконаної роботи). Частиною другою статті 30 Закону "Про оплату праці" передбачено, що роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку. Наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року № 489 затверджено та введено в дію з 01 січня 2009 року типові форми первинної облікової документації підприємств, установ, організацій, до складу якої включено № П-5 "Табель обліку використання робочого часу". Згідно табелів обліку робочого часу, які містяться в матеріалах справи (т. 2, а.с. 230-250, т. 3, а.с. 1-15), позивач не виходила на роботу і не виконувала покладені на неї трудові обов`язки в період з 21.06.2017 року по 04.12.2018 року. Вказане також підтверджено показами свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Вказана обставина також визнана ОСОБА_1 в поясненнях наданих суду в судовому засіданні 08.02.2021, та письмово у відповіді на відзив від 09.01.2021. Як пояснила позивач, вказана обставина зумовлена її незгодою з тим, що при реорганізації Івано-Франківської митниці ДФС їй не було запропоновано рівнозначну посаду та наявністю судового спору між ОСОБА_1 та Івано-Франківською митницею ДФС з цього питання (справа № 809/620/17). Щодо періоду з 21.06.2017 по 21.07.2017, то позивачем надано суду листки непрацездатності АДД № 256991 та АДД № 297738, однак, як не заперечується ОСОБА_1 , вказані листки непрацездатності не були подані Івано-Франківській митниці ДФС, а відповідач 1 фактично не міг їх врахувати, та провести відповідні нарахування. За таких обставин, за відсутності позовної вимоги з підстав неврахування відповідачем 1 вказаних листків непрацездатності, та виплати компенсації по них, тобто враховуючи відсутність спору між сторонами з цього питання та відповідно порушеного права позивача, суд вказані обставини не бере до уваги. В подальшому позивач не позбавлена можливості в разі виникнення спору з цього питання звернутися до суду з окремим позовом. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що обставини з приводу не виходу позивача на роботу з 21.06.2017 по дату видачі оскаржуваного наказу -04.12.2018 року не охоплюється поняттям «вимушеного прогулу у зв`язку із незаконним звільненням», позаяк у період фактичного перебігу вказаних календарних дат підставою для невиходу позивача на роботу не були обставини щодо її незаконного звільнення та «вимушеного прогулу». За наведених обставин справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з Івано-Франківської митниці ДФС середньомісячного заробітку за період з 21.06.2017 по 04.12.2018 в сумі 203 830 грн. Відносно ж доводів та вимог апеляційної скарги з приводу стягнення з Івано-Франківської митниці ДФС середньомісячного заробітку за весь час вимушеного прогулу до дня поновлення на посаді, то колегія суддів зазначає відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою та в межах позовних вимог. Із змісту прохальної частини позовної заяви слідує, що позивач просив стягнути з Івано-Франківської митниці ДФС середньомісячну заробітну плату за період з 21.06.2017 по 04.12.2018 в сумі 203830,48 грн. та компенсацію за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.12.2018 року по 03.01.2019 року в сумі 11111,06 грн, згідно з статтею 117 КЗпП України. При цьому, на підтвердження доводів позовної вимоги про стягнення з Івано-Франківської митниці ДФС компенсацію за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.12.2018 року по 03.01.2019 року в сумі 11111,06 грн, позивач покликався про безпідставну невиплату йому вказаним відповідачем заробітної плати під час припинення державної служби за період з 21.06.2017 року по 04.12.2018 року. Однак, як встановлено судом, позивач у період з 21.06.2017 року по 04.12.2018 року не перебував на роботі та посадових обов`язків не виконував, а як наслідок колегією суддів при перевірці доводів апеляційної скарги не встановлено наявності заробітку, який підлягав виплаті позивачу на день видачі оскаржуваного наказу. У зв`язку з вказаним суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні вказаної вимоги. Окрім цього, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та доводами відповідачів про те, що враховуючи відсутність позивача на роботі станом на 04.12.2018, ОСОБА_1 правомірно 05.12.2018 направлено засобами поштового зв`язку на адресу її місця проживання, яка вказана в особовій справі, повідомлення про необхідність з`явитися для отримання трудової книжки. Отже, в суду відсутні підстави для висновку про затримку роботодавцем видачі трудової книжки для позивача, і як наслідок відсутні підстави для нарахування позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу згідно з частиною 4 статті 235 КЗпП України. Окрім цього, суд звертає увагу на те, що позивачем не заявлено позовної вимоги про стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 05.12.2018року по дату поновлення на посаді на підставі статті 235 КЗпП України. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом на власний розсуд розпоряджаються своїми процесуальним правами та вимогами (частина 3 статті 9 КАС України). Враховуючи, положення ч. 1 ст. 47 КАС України, позивач не наділений правом збільшення позовних вимог на стадії подання апеляційної скарги, а відповідно суд апеляційної інстанції позбавлений можливості розгляду позовних вимог, які не були предметом розгляду у суді першої інстанції. В частині доводів апеляційної скарги позивача, яка стосується позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то колегія суддів звертає увагу на наступне. Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно зі статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Для відшкодування моральної шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі № 804/2252/14 та від 20.02.2018 у справі № 818/1394/17. Стосовно ж копії висновку ЛКК поліклінічного відділу Лисецької ЦРЛ Івано- Франківської області № 1051 від 03.07.2019 року (а.с.106 том 3) щодо стану здоров`я позивача на який має місце покликання в доводах апеляційної скарги, то колегією суддів враховано, що позивач тривалий час до моменту видачі оскаржуваного наказу від 04.12.2018 року перебувала в стані непрацездатності. Наданий суду висновок ЛКК не містить жодних відомостей щодо причинного зв`язку приведеного захворювання з обставинами моральних страждань позивача пов`язаних із припиненням державної служби. Як наслідок вказаний висновок ЛКК від 03.07.2019 року не є належним доказом того, що внаслідок моральних страждань позивача пов`язаних із припиненням державної служби у нього виникло певне захворювання або погіршився перебіг наявного у позивача захворювання. В контексті зазначеного колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на приписи статті 6 КАС України (в редакції, чинній на момент розгляду даної справи судом касаційної інстанції), за якими суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Із зазначеного слідує, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги. Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якого Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до статей 73, 74 КАС України, надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом. Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи. Із врахування вищезазначених правових норм, колегія суддів зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо. Обґрунтовуючи наявність підстав для відшкодування на користь позивача моральної шкоди, суди зазначили, що позивача, всупереч рішень національних судів та міжнародних установ, не забезпечено житловим приміщенням. Це, на думку судів, безумовно потребує від нього додаткових зусиль по організації свого побуту та побуту членів його сім`ї. Сама по собі тривалість невиконання судового рішення завдає моральних страждань, посилює відчуття безнадійності та відсутності правового захисту. Відповідні моральні страждання посилюються також й тим, що ситуація не зазнає змін навіть після ухвалення рішення Європейського суду з прав людини, яким зобов`язано виконати рішення національних судів щодо позивача. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що позивач визначаючи розмір моральної шкоди, мав би навести розрахунок такої шкоди, які повинні ґрунтуватися на відповідних доказах, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння позивачу сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати. За наведених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимоги про стягнення моральної шкоди. Отож, приведені в апеляційній скарзі доводи, висновку суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що оскаржуване рішення суду не в повній мірі відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу позивача слід задовольнити частково. Керуючись ст. 308, ст. 315, ст. 317, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Галицької митниці Держмитслужби на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Скасувати рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року у справі № 300/64/19 у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу митного оформлення № 1 митного поста Івано-Франківськ-центральний Івано-Франківської митниці ДФС з 05.12.2018 року. Ухвалити у вказаній частині нову постанову, якою поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_1 ) на посаді начальника відділу митного оформлення № 1 митного поста Івано-Франківськ-центральний Івано-Франківської митниці ДФС (код ЄДРПОУ 39640261, адреса: м. Івано- Франківськ, вул. К.Данила,20) з 21.06.2017 року. У решті рішення суду залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя С. М. Шевчук судді Р. В. Кухтей Р. Б. Хобор Повне судове рішення складено 22 липня 2021 року.