Постанова 4851 № 520/3984/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2023 р. Справа № 520/3984/22 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Калиновського В.А., Суддів: Мінаєвої О.М. , Кононенко З.О. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2023, головуючий суддя І інстанції: Старосєльцева О.В., м. Харків, по справі № 520/3984/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області, утворене на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до суду з позовом, в якому просила: - визнання противоправними та скасувати Наказ Головного управління ДПС у Харківській області від 28.12.2021 №217-о "Про звільнення ОСОБА_1 " та Наказу Головного управління ДПС у Харківській області від 20.01.2022 №1-о про внесення змін до пункту 2 Наказу Головного управління ДПС у Харківській області від 28.12.2021 №217-о "Про звільнення ОСОБА_1 "; - поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізора - інспектора Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області з 29.12.2021; - стягнення з Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 29.12.2021, визначений без утримання податків й інших обов`язкових платежів. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2023 залишено без задоволення позов. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції позивачем подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просила його скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.12.2021 по справі № 520/20743/21 встановлено знаходження ОСОБА_1 у вимушеному прогулі у зв`язку із звільненням 22.09.2021 у період з 02.10.2021 до часу поновлення на роботі, тобто до 08.12.2021, коли наказом ГУ ДПС у Харківській області № 216-о ОСОБА_1 було поновлено на посаді. Таким чином, період часу з 01.10.2021 по 18.10.2021 (18 календарних днів) суд першої інстанції не повинен був враховувати при обчисленні загального періоду тимчасової непрацездатності, бо в цей час з 02.10.2021 ОСОБА_1 знаходилась у вимушеному прогулі. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. На підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , належить до громадянства України, у період з 24.03.2003 до 09.09.2021 проходила публічну службу в органах податкової служби на різних посадах, у період з 09.09.2021 по 01.10.2021 проходила публічну службу в органах податкової служби на посаді головного державного ревізора - інспектора Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області. Отже, місцем роботи позивачки був територіальний орган Державної податкової служби України із статусом юридичної особи публічного права - ГУ ДПС у Харківській області. Робочим місцем позивачки була посада у штаті Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області. На посаду головного державного ревізора - інспектора Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області заявник був переведений з посади головного державного ревізора-інспектора сектору погашення боргу з фізичних осіб та заборгованостей з ЄСВ управління по роботі з податковим боргом ГУ ДПС у Харківській області. Отже, відсутня подія призначення позивачки - 09.09.2020 на посаду головного державного ревізора - інспектора Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області, під час знаходження на якій суб`єктом владних повноважень було вчинено управлінське волевиявлення з припинення державної служби. При цьому, 17.10.2019 на посаду головного державного ревізора - інспектора Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області заявник був саме призначений у порядку переведення із ліквідованої юридичної особи публічного права - Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області. 01.10.2021 наказом ГУ ДПС у Харківській області №212-о від 22.09.2021 позивачку було звільнено з посади головного державного ревізора - інспектора Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області. З комп`ютерної програми суду "Діловодство спеціалізованого суду" судом встановлено, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.12.2021 по справі №520/20743/21, адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області, Головного управління ДПС у Харківській області, як відокремленого підрозділу ДПС, Державної податкової служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення грошової допомоги і середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково; скасовано наказ Головного управління ДПС у Харківській області №212-0 від 22.09.2021 «Про звільнення» ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізора - інспектора Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області з 02.10 2021; стягнуто з Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02.10.2021; в іншій частині позовних вимог відмовлено. 08.12.2021 наказом Головного управління ДПС у Харківській області №216-о "Про поновлення на роботі ОСОБА_1 " було скасовано наказ ГУ ДПС у Харківській області №212-о від 22.09.2021 та ОСОБА_1 поновлено з 02.10.2021 на попередній посаді, внесено запис про поновлення на роботі до трудової книжки. 28.12.2021 наказом Головного управління ДПС у Харківській області №217-о від 28.12.2021 позивачку знов було звільнено з посади головного державного ревізора - інспектора Східного відділу податків і зборів з фізичних осіб управління податкового адміністрування Головного управління ДПС у Харківській області з виплатою грошової компенсації за невикористані 07 календарних днів щорічної відпустки. Наказом Головного управління ДПС у Харківській області №1-о від 20.01.2022 року внесено зміни до пункту 2 наказу Головного управління ДПС у Харківській області №217-о від 28.12.2021 року та викладено його в новій редакції в частині виплати позивачу компенсації за невикористані 10 календарних днів щорічної відпустки. Судом встановлено, що юридичною підставою для видання цього розпорядчого документу з кадрового питання Службою обрано приписи ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Фактичною підставою для видання згаданого наказу послугувало судження Служби про нез`явлення позивача на службу більше як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності. Суд відзначає, що наданими позивачем листками непрацездатності від 12.02.2021р. АДП №707362, від 19.02.2021р. АДЯ №778006, від 16.03.2021р. АДЯ №778412, Інформаційними довідками з електронної системи охорони здоров`я від 28.09.2021р., від 01.10.2021р., від 05.10.2021р., від 08.10.2021р., від 13.10.2021р. та довідкою відповідача про відсутність на роботі підтверджено знаходження заявника у стані тимчасової непрацездатної: - у період з 05.01.2021р. по 31.01.2021р. 27 календарних днів; - у період з 01.02.2021р. по 03.02.2021р. 3 календарних днів; - у період з 13.02.2021р. по 28.02.2021р. 16 календарних днів; - у період з 01.03.2021р. по 31.03.2021р. 31 календарних днів; - у період з 13.05.2021р. по 17.05.2021р. 5 календарних днів; - у період з 30.06.2021р. по 30.06.2021р. 1 календарний день; - у період з 01.07.2021р. по 31.07.2021р. 31 календарних днів; - у період з 01.08.2021р. по 13.08.2021р. 13 календарних днів; - у період з 30.08.2021р. по 31.08.2021р. 2 календарних днів; - у період з 01.09.2021р. по 15.09.2021р. 15 календарних днів; - у період з 28.09.2021р. по 30.09.2021р. 3 календарних днів; - у період з 01.10.2021р. по 18.10.2021р. 18 календарних днів. Отже, загальний час тимчасової непрацездатності заявниці у періоді з 05.01.2021р. по 18.10.2021р. становить 165 календарних днів. Проте, загальний час тимчасової непрацездатності заявниці у періоді з 09.09.2021р. по 18.10.2021р. становить 28 календарних днів. Згідно з відомістю №19 від 27.01.2022р. виплата розрахунку звільненого працівника ОСОБА_1 у січні 2022 року складає - 3.847,90 грн. Згідно з наданої на вимогу суду довідки Служби розмір середньоденного грошового забезпечення заявниці у якості головного державного ревізора - інспектора складає 309,52 грн.; розмір середньомісячної заробітної плати складає 6.809,52 грн. (виплата - 5.481,67 грн. (без врахування податків)). Позивач, вважаючи незаконним звільнення з підстав нез`явлення на службу більше як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності, як одиноку матір із дитиною до 14-ти років, звернулася до суду з позовом. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у спірних правовідносинах вчинене владним суб`єктом волевиявлення з приводу реалізації адміністративної функції не спричинило безпідставного настання негативних наслідків для заявника, що є визначеною процесуальним законом підставою залишення позову за основною вимогою без задоволення. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, з наступних підстав. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення. Відносини щодо проходження громадянами державної служби, звільнення з державної служби врегульовано Законом України "Про державну службу" від 10.10.2015 № 889-VIII (з наступними змінами та доповненнями в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин). За змістом частини 3 статті 5 Закону № 889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/2002 зазначено, що наявність спеціального регулювання службових відносин не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. З огляду на викладене немає юридичних підстав вважати, що окремі норми Кодексу законів про працю України не можуть не застосовуватися до державних службовців. Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Вказані висновки узгоджуються з правовими висновками постанов Верховного Суду від 22.11.2022р. по справі №440/8004/20, від 29.12.2021р. по справі №420/3825/20. Таким чином, чинна редакція нормативно-правового регулювання у спірних правовідносинах, передбачає при регулюванні підстав та порядку звільнення з посад застосування положень спеціального законодавства та субсидіарного застосування норм трудового права. Частиною 3 ст.40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Відповідно до ч. 1 ст.235, 2 ст.235 КЗпП України, в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Статтею 83 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" передбачені підстави для припинення державної служби. Так, п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону). Згідно з ч. 2 ст. 87 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання. Отже, відповідно до ч. 2 ст. 87 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" передбачені дві окремі самостійні підстави припинення державної служби громадянина України, а саме: 1) відсутність на службі понад 120 календарних днів підряд; 2) відсутність на службі понад 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності. Наявність таких підстав припинення державної служби обумовлена тим, що тривала відсутність державного службовця у випадку тимчасової непрацездатності може негативно впливати на функціонування державного органу, де особа проходить державну службу. Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що до періоду тимчасової непрацездатності зараховуються всі календарні дні звільнення від роботи за листком непрацездатності, у тому числі святкові, неробочі і вихідні дні, які припадають на такий період. Отже, при визначені наявності підстав для припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності облік часу нез`явлення на службі здійснюється не підряд, а сумарно протягом року, починаючи з першого дня нез`явлення на службу через тимчасову непрацездатність. Також у цьому разі, вихід державного службовця на службу не є тією обставиною, яка перешкоджає суб`єкту призначення реалізувати його право на припинення державної служби за його ініціативою. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 815/3259/17. При визначені наявності підстав для припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності облік часу нез`явлення на службі здійснюється безперервно, починаючи з першого дня нез`явлення на службу через тимчасову непрацездатність. У такому разі, вихід державного службовця на службу до закінчення зазначеного періоду (120 календарних днів) - перериває такий строк та, у наступному, цей період тимчасової непрацездатності не враховується при визначенні наявності підстав припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. При визначені наявності підстав для припинення державної служби у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності облік часу нез`явлення на службі здійснюється не підряд, а сумарно протягом року, починаючи з першого дня нез`явлення на службу через тимчасову непрацездатність. Також у цьому разі, вихід державного службовця на службу не є тією обставиною, яка перешкоджає суб`єкту призначення реалізувати його право на припинення державної служби за його ініціативою. Відтак, при визначенні наявності підстав для припинення державної служби у зв`язку із нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності, облік часу нез`явлення на службі здійснюється сумарно протягом року та має становити 151 календарний день і більше з першого дня тимчасової непрацездатності. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 15.05.2020 у справі №808/3576/16. Водночас, наведені законодавчі приписи обумовлюють здійснення розрахунку саме зважаючи на кількість календарних днів тимчасової непрацездатності у період перебування у трудових відносинах (проходження служби), а не кількість календарних днів тимчасової непрацездатності, які припадають на робочі дні. Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що підставою для винесення оскаржуваних наказів стали надані позивачем листками непрацездатності від 12.02.2021р. АДП №707362, від 19.02.2021р. АДЯ №778006, від 16.03.2021р. АДЯ №778412, Інформаційними довідками з електронної системи охорони здоров`я від 28.09.2021р., від 01.10.2021р., від 05.10.2021р., від 08.10.2021р., від 13.10.2021р. та довідка відповідача про відсутність на роботі підтверджено знаходження заявника у стані тимчасової непрацездатної: - у період з 05.01.2021р. по 31.01.2021р. 27 календарних днів; - у період з 01.02.2021р. по 03.02.2021р. 3 календарних днів; - у період з 13.02.2021р. по 28.02.2021р. 16 календарних днів; - у період з 01.03.2021р. по 31.03.2021р. 31 календарних днів; - у період з 13.05.2021р. по 17.05.2021р. 5 календарних днів; - у період з 30.06.2021р. по 30.06.2021р. 1 календарний день; - у період з 01.07.2021р. по 31.07.2021р. 31 календарних днів; - у період з 01.08.2021р. по 13.08.2021р. 13 календарних днів; - у період з 30.08.2021р. по 31.08.2021р. 2 календарних днів; - у період з 01.09.2021р. по 15.09.2021р. 15 календарних днів; - у період з 28.09.2021р. по 30.09.2021р. 3 календарних днів; - у період з 01.10.2021р. по 18.10.2021р. 18 календарних днів. При цьому відповідач робочий рік ОСОБА_1 відраховував з дати призначення її на посаду на посаду головного державного ревізора - інспектора сектору погашення боргу з фізичних осіб та заборгованостей з ЄСВ управління роботи з податковим боргом ГУ ДПС у Харківській області у порядку переведення з ліквідованої юридичної особи публічного права - ГУ ДФС у Харківській області з 17.10.2019. Так, законодавством про державну службу не визначено поняття «робочий рік». Разом з тим статтею 75 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Отже, робочий рік - це період часу, який за тривалістю рівний календарному року (12 місяців), але на відміну від календарного року обчислюється для кожного державного службовця не з 1 січня, а з дати призначення державного службовця на посаду в державному органі. Таким чином, дні тимчасової непрацездатності у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службі протягом більш як 150 календарних днів протягом року (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади), слід розраховувати протягом робочого року державного службовця, тобто з дати призначення державного службовця на посаду в державному органі. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 12.01.2021 по справі №420/6311/18, від 17.02.2021 по справі №826/6746/17. Отже, робочий календарний рік позивача в аспекті застосування положень ст.87 Закону України «Про державну службу» слід обраховувати з 17.10.2019р. по 16.10.2020р., з 17.10.2020р. по 16.10.2021р., з 17.10.2021р. по 16.10.2022р. На період 17.10.2020р.-16.10.2021р. припадає загальний проміжок тимчасової непрацездатності заявника у 164 календарних днів. У спірних правовідносинах відповідачем - ГУ ДПС у Харківській області було проведено обрахунок періоду відсутності позивача на роботі внаслідок тимчасової непрацездатності здійснено податковим органом за календарний рік, з 05.01.2021 року до 18.10.2021 року, що становить 165 календарних днів. Указане управлінське волевиявлення суперечить положенням наведених вище норм закону, позаяк за наявними в матеріалах справи відомостями у спірних правовідносинах календарні роки у цілях застосування положень ст.87 Закону України «Про державну службу» слід обраховувати з 17.10.2019р. по 16.10.2020р., з 17.10.2020р. по 16.10.2021р., з 17.10.2021р. по 16.10.2022р., але лише відносно одного календарного дня - 18.10.2021р. Тому ця обставина не може слугувати підставою для визнання протиправним у цілому правильного та вірного управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень. Щодо доводів апеляційної скарги про неможливості звільнення державного службовця-одинокої матері із дитиною до 14-ти років за ініціативою роботодавця, колегія суддів зазначає наступне. Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права. У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2016 року № 899-УІІ "Про державну службу". Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Згідно з приписами частин другої та третьої статті 5 Закону № 889-УІІІ відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих законом № 889-VIII. Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Таким чином, процедура звільнення державних службовців із займаної посади за ініціативою суб`єкта призначення чітко врегульовано положеннями Закону № 889-УІІ (вказані висновки підтверджуються постановами Верховного СУДУ ВІД 29.12.2021 по справі № 420/3825/20. від 22.11.2022 по справі № 440/8004/20, від 28.09,2022 по справі № 580/251/21) Отже, спеціальні норми достатньо чітко й однозначно регулюють питання, пов`язані із припиненням державної служби, але це регулювання відрізняється від правил загального трудового законодавства. Відсутність у спеціальному законі норм, які передбачають гарантії/пільги при звільненні певним категоріям осіб на кшталт тих, які містить КЗпП України, у цьому випадку не можна вважати прогалиною, яку можна "заповнити" шляхом застосування загальних норм трудового законодавства. Так само помилково буде вважатися, що загальні норми трудового законодавства (у контексті цієї справи йде мова про гарантії/пільги при звільненні) можуть перевалювати над нормами спеціального закону, який передбачає інакший підхід до прийняття рішень щодо припинення державної служби. Оскільки положення ст.87 Закону України "Про державну службу" як спеціальної норми права (рівно як і інші положення Закону України "Про державну службу") не містять застережень стосовно неможливості припинення публічної служби громадянина України - одинокої матері, то то відповідні доводи позивача підлягають відхиленню. Крім того, суд не бере до уваги посилання позивача, що період часу з 01.10.2021 по 18.10.2021 (18 календарних днів) суд першої інстанції не повинен був враховувати при обчисленні загального періоду тимчасової непрацездатності, бо в цей час з 02.10.2021 ОСОБА_1 знаходилась у вимушеному прогулі, виходячи з наступного. Учасниками спору фактично визнані ті обставини, що протягом періоду часу 05.01.2021р.-18.10.2021р. ОСОБА_1 не проходила реальної публічної служби у штаті ГУ ДПС у Харківській області як юридичної особи публічного права через стан тимчасової непрацездатності. Тому ГУ ДПС у Харківській області як юридична особа публічного права видаючи 08.12.2021р. наказ №216-о про поновлення заявника на посаді з 02.10.2021р. та 28.12.2021р. оскаржений наказ №217-о не порушила права заявника на працю у сфері державної служби, адже на період часу 05.01.2021р.-17.10.2021р. (як календарного року роботи позивача у штаті ГУ ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України) припадало 164 календарних дня знаходження у стані тимчасової непрацездатності. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що враховуючи кількість листків непрацездатності, які були наявні у державного органу на момент прийняття спірних рішень, у податкового органу станом на - 28.12.2021р. були наявні підстави для звільнення заявниці на підставі ч.2 ст.87 Закону України «Про державну службу» з обчисленням строку відсутності на роботі з 17.10.2020р., що поглинає проміжок часу 05.01.2021р.-17.10.2021р. Викладені у позовній заяві інші обґрунтування протиправності прийняття оскаржуваного наказу суд до уваги не бере, оскільки такі твердження позивача та його представника спростовуються наявними в матеріалах справи письмовими доказами. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що у відповідача були наявні усі правові підстави для звільнення ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 87 Закону №889 у зв`язку із нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності. Статтею 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до частини першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно з частинами першою-третьою статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, колегія суддів вважає, що доводи відповідача свідчать про законність оскаржуваних наказів Головного управління ДПС у Харківській області від 28.12.2021 №217-о "Про звільнення ОСОБА_1 " та від 20.01.2022 №1-о про внесення змін до пункту 2 Наказу Головного управління ДПС у Харківській області від 28.12.2021 №217-о "Про звільнення ОСОБА_1 " та безпідставність позову. Враховуючи викладене, позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню. Отже, колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2023 по справі № 520/3984/22 прийнято з дотриманням норм чинного процесуального та матеріального права і підстав для його скасування не виявлено. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.03.2023 по справі № 520/3984/22 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя В.А. Калиновський Судді О.М. Мінаєва З.О. Кононенко