Постанова 4855 № 640/2665/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/2665/20 Суддя (судді) першої інстанції: Пащенко К.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача - Єгорової Н.М. , суддів - Сорочка Є.О., Федотова І.В., при секретарі - Казюк Л.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛУБНИМ`ЯСО" на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2021 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛУБНИМ`ЯСО" до Головного управління ДПС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,- ВСТАНОВИЛА: У лютому 2020 року позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до Головного управління ДПС у м. Києві, в якому просив суд: - № 00592615050106 від 14 січня 2020 року (форма «Р») про визначення податкового зобов`язання з податку на прибуток в сумі 943 617 грн. за основним платежем та 471 809 грн. за штрафними санкціями; - № 00572615050106 від 14 січня 2020 року (форма «ПН») про відсутність складання та реєстрації податкових накладних в сумі 374 617 грн. за штрафними санкціями; - № 00562615050106 від 14 січня 2020 року (форма «В1») про зменшення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в сумі 1 500 595 грн. за основною сумою та 375 149 грн. за штрафними санкціями; - № 00582615050106 від 14 січня 2020 року (форма «В4») про зменшення розміру бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в сумі 25 282 грн.; - № 0011050603 від 13 січня 2020 року (форма «Д») про визначення податкового зобов`язання з податку на прибуток іноземних юридичних осіб в сумі 20 791 грн. за основним платежем та 5 198 грн. за штрафними санкціями. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2021 року позов задоволено частково: - визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у м. Києві № 0011050603 від 13 січня 2020 року (форма "Д") в частині збільшення основного зобов`язання з податку на прибуток іноземних юридичних осіб на суму 12 474,50 грн. та нарахування штрафних санкцій у розмірі 3 119 грн. - визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у м. Києві № 00592615050106 від 14 січня 2020 року (форма "Р") в частині визначення податкового зобов`язання з податку на прибуток в сумі 50 760 грн. за основним платежем та 25 380 грн. за штрафними санкціями по взаємовідносинам із ТОВ "Імпекс ТВ" (код ЄДРПОУ 39566419). - визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у м. Києві № 00562615050106 від 14 січня 2020 року (форма "В1") в частині зменшення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в сумі 749 234 грн. за основною сумою та 187 309 грн. за штрафними санкціями по взаємовідносинам із компанією "Савой Коммодітіс Лімітед". - визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у м. Києві № 00572615050106 від 14 січня 2020 року (форма "ПН") про відсутність складання та реєстрації податкових накладних в сумі 374 617 грн. за штрафними санкціями. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження наявності передбачених чинним законодавством підстав для звільнення від оподаткування позивачем не було надано довідку (або її нотаріально засвідчену копію), яка підтверджує статус податкового резидента країни, з якою укладено міжнародний договір, тобто ІП "БелПродСервіс", що зареєстроване і діє відповідно до законодавства Республіки Казахстан, а відтак, відсутні підстави для використання нерезидентом переваг міжнародного договору. Наголосив, що обставини відсутності наміру здійснювати підприємницьку діяльність ОСОБА_1 , встановлені ухвалою Любенського міськрайонного суду від 07 грудня 2019 року у справі № 539/1462/19, нівелюють висновки про товарність господарських операцій позивача з вказаним підприємцем. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. При цьому посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. Вказує на те, що відсутність у позивача первинних документів по взаємовідносинам з ФОП ОСОБА_1 обумовлена їх вилученням правоохоронними органами. Зауважує, що ІП «БелПродСервіс» надавав позивачу послуги з організації перевезень вантажів автомобільним транспортом, тобто транспортно-експедиційні послуги, а не фрахту. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Свої доводи обгрунтовує тим, що документи складені від імені суб`єкта підприємницької діяльності, створеного з метою підприємництва, не можуть бути підставою бухгалтерського та/чи податкового обліку. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, то судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги ТОВ «Лубним`ясо». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного. Вирішуючи вказаний спір, суд першої інстанції встановив, що Відповідачем було проведено документальну планову виїзну перевірку позивача з питань податкового законодавства за період з 01 січня 2017 по 30 червня 2019 року, валютного - за період з 01 січня 2017 по 30 червня 2019 року, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - за період з 01 січня 2017 по 30 червня 2019 року та іншого законодавства. За результатами проведеної перевірки контролюючим органом складено акт від 09 грудня 2019 року № 184/26-15-05-01-06/37969771. Згідно висновків акта, з урахуванням листа від 10 січня 2020 року про розгляд заперечення, перевіркою встановлено порушення позивачем вимог, зокрема: - пунктів 44.1, 44.2 статті 44, підпункту 14.1.257 пункту 14.1 статті 14, підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України, пункту 3 розділу ІІІ Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07 лютого 2013 року № 73, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2013 року за № 336/22868, пункту 5 Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 року № 318, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19 січня 2000 року за № 27/4248, пунктів 1, 2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 року № 996-XIV, пунктів 1, 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05 червня 1995 року за № 168/704, в результаті занижено податок на прибуток на загальну суму 943 617 грн., в тому числі за 2017 рік на суму 158 508,00 грн. та за 2018 рік на суму 785 109 грн.; - підпункту 141.4.1, підпункту 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток іноземних юридичних осіб за період з 01 січня 2017 по 30 червня 2019 року всього у сумі 20 791 грн., у тому числі за І квартал 2017 року в сумі 20 791 грн.; - пункту 44.1 статті 44, пункту 186.3 статті 186, пунктів 198.1, 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 208.1, 208.2, 208.3 статті 208 Податкового кодексу України, Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 року № 996-XIV, пункту 1.2 статті 1, пункту 2.4 статті 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05 червня 1995 року за № 168/704, в результаті чого завищено суму бюджетного відшкодування на рахунок платника у банку на загальну суму 1 500 595 грн., в тому числі за грудень 2017 року на суму 218 183 грн., за лютий 2018 року на суму 6 685 грн., за березень 2018 року на суму 45 800 грн., за травень 2018 року на суму 273 472 грн., за червень 2018 року на суму 69 612 грн., за серпень 2018 року на суму 211 321 грн., за жовтень 2018 року на суму 216 301 грн., за листопад 2018 року на суму 4 753 грн., за грудень 2018 року на суму 360 320 грн., за березень 2019 року на суму 35 513 грн., за квітень 2019 року на суму 7 147 грн., за травень 2019 року на суму 47 691 грн., за червень 2019 року на суму 3 797 грн. та завищено суму від`ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного періоду за червень 2019 року на суму 25 282 грн.; - пунктів 201.1, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, встановлено відсутність реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних протягом граничного строку за грудень 2017, грудень 2018 року. На підставі акта перевірки ГУ ДПС у м. Києві прийнято податкові повідомлення-рішення: - № 00592615050106 від 14 січня 2020 року (форма «Р») про визначення податкового зобов`язання з податку на прибуток в сумі 943 617 грн. за основним платежем та 471 809 грн. за штрафними санкціями; - № 00572615050106 від 14 січня 2020 року (форма «ПН») про відсутність складання та реєстрації податкових накладних в сумі 374 617 грн. за штрафними санкціями; - № 00562615050106 від 14 січня 2020 року (форма «В1») про зменшення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в сумі 1 500 595 грн. за основною сумою та 375 149 грн. за штрафними санкціями; - № 00582615050106 від 14 січня 2020 року (форма «В4») про зменшення розміру бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в сумі 25 282 грн.; - № 0011050603 від 13 січня 2020 року (форма «Д») про визначення податкового зобов`язання з податку на прибуток іноземних юридичних осіб в сумі 20 791 грн. за основним платежем та 5 198 грн. за штрафними санкціями. На підставі встановлених вище обставин суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що викладені в позовній заяві доводи позивача є частково обґрунтованими, а вимоги такими, що підлягають задоволенню в частині. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується з огляду на наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. У відповідності до приписів підпункту 14.1.260 пункту 14.1 статті 14 ПК України фрахт - винагорода (компенсація), що сплачується за договорами перевезення, найму або піднайму судна або транспортного засобу (їх частин) для: перевезення вантажів та пасажирів морськими або повітряними суднами; перевезення вантажів залізничним або автомобільним транспортом. Фрахт, як одна з категорій доходів, що можуть одержуватись нерезидентом із джерелом їх походження з України, визначено на час спірних правовідносин у підпункті "г" підпункту 141.4.1 пункту 141.4 статті 141 ПК України. Отже, за своєю сутністю зміст терміну "фрахт" містить дві класифікуючі ознаки: а) цивільно-правову природу договору: договір перевезення, договір найму судна або транспортного засобу або їх частин, договір піднайму судна або транспортного засобу або їх частин; б) мету укладання договору: перевезення вантажів та пасажирів морськими або повітряними суднами або перевезення вантажів (але не пасажирів) залізничним або морським транспортом. Загальні положення про перевезення визначені статтею 908 Цивільного кодексу України (скорочено - ЦК України), в той час як договору перевезення вантажу присвячена стаття 909 ЦК України, відповідно до частини першої якої за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Укладення договору перевезення вантажу, згідно із частиною третьою статті 909 ЦК України, підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). За змістом частини першої статті 929 ЦК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу. Зазначене відповідає приписам абзацу першого статті 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" від 01 липня 2004 року № 1955-IV. Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов`язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов`язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов`язання, пов`язані з перевезенням. Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо) (абзаци 2, 3 частини першої статті 929 ЦК України). Експедитор має право залучити до виконання своїх обов`язків інших осіб (частина перша статті 932 ЦК України). Судова колегія погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що аналіз наведеного правового врегулювання дає підстави для висновку, що у разі укладання з нерезидентом договору транспортного експедирування (транспортно-експедиторських послуг), відповідна операція визначається ПК України фрахтом. За загальним правилом, якщо нерезидент виступає як експедитор, він може обрати декілька способів виконання операцій: безпосереднє здійснення перевезення або організація перевезення. Якщо нерезидент, виступаючи як експедитор, здійснює лише організацію перевезення, а не саме перевезення, отримані експедитором від клієнта кошти можуть мати характер: а) плати за послуги перевезення, яку буде передано безпосереднім перевізникам; б) плати за послуги з навантаження, розвантаження, схову тощо; в) винагороди експедитора. Виходячи із зазначеного вище правового регулювання, перші дві складові (за виключенням винагороди експедитора) охоплюються поняттям фрахту. Згідно із підпунктом 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 ПК України резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (крім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в національній валюті), утримують податок з таких доходів, зазначених у підпункті 141.4.1 цього пункту, за ставкою в розмірі 15 відсотків (крім доходів, зазначених у підпунктах 141.4.3-141.4.6 та 141.4.11 цього пункту) їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності. Відповідно до підпункту 141.4.4 пункту 141.4 статті 141 ПК України сума фрахту, що сплачується резидентом нерезиденту за договорами фрахту, оподатковується за ставкою 6 відсотків у джерела виплати таких доходів за рахунок цих доходів. При цьому: базою для оподаткування є базова ставка такого фрахту; особами, уповноваженими справляти податок та вносити його до бюджету, є резидент, який виплачує такі доходи, незалежно від того, чи є він платником податку, а також суб`єктом спрощеного оподаткування. Судова колегія звертає увагу на те, що термін "базова ставка фрахту" за змістом, наведеним у підпункті 14.1.12 пункту 14.1 статті 14 ПК України означає суму фрахту, включаючи витрати з навантаження, розвантаження, перевантаження та складування (схову) товарів, збільшену на суму витрат за рейс судна або іншого транспортного засобу, сплачуваних (відшкодовуваних) фрахтувальником згідно з укладеним договором фрахтування. Виходячи з аналізу вищенаведених норм законодавства, платники податку - резиденти, що сплачують на користь нерезидентів винагороду (компенсацію) у вигляді фрахту, зобов`язані утримувати з виплачених сум податок за ставкою 6%. Така ставка не визначається як "понижена" відносно ставки 15%, і застосовується безумовно до будь-яких операцій з виплати фрахту на користь нерезидента. Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, між позивачем та ІП "БелПродСервіс" (Республіка Казахстан) укладений договір про організацію перевезень вантажів автомобільним транспортом від 01 жовтня 2016 року № 01_10_2016, предметом якого є транспортно-експедиційні послуги. Факт надання послуг підтверджується CMR від 12 жовтня 2016 року б/н, митною декларацією (МД-2) від 22 жовтня 2016 року. При цьому, 16 січня 2017 року позивачем проведено оплати вартості послуг в розмірі 5000 дол. США, що еквівалентно 138 607,71 грн. Отже, позивач, здійснюючи операції з вказаним нерезидентом та виплачуючи йому суми фрахту, повинен був сплачувати податок за ставкою 6% в розмірі 8 316,50 грн. (138 607,71 х 6%) замість нарахованого відповідачем податку за ставкою 15% у розмірі 20 791 грн. (138 607,71 х 15%). З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що податкове повідомлення-рішення № 0011050603 від 13 січня 2020 року (форма "Д") підлягає скасуванню лише в частині, а не в повному обсязі, як зазначає апелянт. Відповідно до пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковим кредитом є сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу. В силу підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України об`єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього Кодексу. У відповідності до пункту 135.1 статті 135 Податкового кодексу України базою оподаткування є грошове вираження об`єкту оподаткування, визначеного згідно із статтею 134 цього Кодексу з урахуванням положень цього Кодексу. Згідно пункту 137.1 статті 137 Податкового кодексу України податок нараховується платником самостійно за ставкою, визначеною статтею 136 цього Кодексу, від бази оподаткування, визначеної згідно зі статтею 135 цього Кодексу. Для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту (пункт 44.1. статті 44 Податкового кодексу України). З наведених законодавчих положень випливає, що формування платником податку об`єкту оподаткування здійснюється шляхом врахування витрат підприємства за умови підтвердження відповідних сум належним чином оформленими первинними документами, а також використання отриманих за договором товарів/послуг у власній господарській діяльності. Крім того, згідно п. 187.1 ст. 187 ПК України датою виникнення податкових зобов`язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а у разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку. Пунктом 198.1 ст. 198 ПК України передбачено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв`язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу. Згідно з п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною. Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. Відповідно до пп. 138.1.1 п. 138.1 ст. 138 ПК України до витрати, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування податком на прибуток підприємств, належить, зокрема, собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг. Підпунктом 139.1.9 пункту 139,1 статті 139 встановлено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку. Із вказаних норм права вбачається, що обов`язковою умовою виникнення права на формування податкового кредиту та витрат, є сплата податку на додану вартість у ціні придбаного або виготовленого товару чи послуг та понесення витрат саме у зв`язку з отриманням товарів, робіт (послуг). З наведеного вбачається, що в силу положень п. 198.6 ст. 198 ПК України не дають право на формування податкового кредиту операції, не підтверджені належним чином оформленими документами. При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що встановлення факту нереальності вчинення господарської операції не потребує з`ясування змісту умислу учасників такої операції. Відсутність реально вчиненої господарської операції та, як наслідок, юридична дефектність відповідних первинних документів за змістом пункту 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України не дозволяє формувати дані податкового обліку незалежно від спрямованості умислу платників податку - учасників відповідної операції. Крім іншого, правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Відповідно до статті 1 цього Закону бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень. Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (частина 1 статті 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»). У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність. Господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства (стаття 1 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»). За змістом частин 1 та 2 статті 9 наведеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій. Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, між позивачем (за договорами - покупець) та ФОП ОСОБА_1 (за договорами - продавець) укладені договори купівлі-продажу від 01 липня 2017 року № 01/07-12, від 01 січня 2018 № 05/01-18, відповідно до умов якого продавець, згідно замовлення покупця, продає останньому м`ясопродукцію в асортименті згідно попередньої усної домовленості обох сторін. На підтвердження факту проведення господарських операцій за вказаним договором позивачем надано суду копії рахунків-фактур, видаткових накладних, товарно-транспортних накладних, декларацій виробника на готову м`ясну продукцію. Крім того, у тексті апеляційної скарги позивач наголошує, що про реальність господарських операцій з ФОП ОСОБА_1 свідчить, зокрема, подальша поставка переробленої продукції на підставі укладених контрактів, що у свою чергу підтверджується доданими до позовної заяви вантажно-митними деклараціями та транспортними накладними. Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що ухвалою Любенського міськрайонного суду від 07 грудня 2019 року у справі № 539/1462/19 звільнено ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 2051 Кримінального кодексу України на підставі статті 49 Кримінального кодексу України, у зв`язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Відповідно до змісту вказаного судового рішення, 15 грудня 2016 з метою отримання грошової винагороди, заздалегідь усвідомлюючи про відсутність навиків та наміру здійснювати підприємницьку діяльність, а також реалізовувати свої повноваження, погодився на пропозицію невстановленої слідством особи, підписати заповнену державним реєстратором на прохання ОСОБА_1 заяву про державну реєстрацію фізичної особи підприємцем за формою 10, затвердженою наказом Міністерства юстиції України № 3268/5 від 18 листопада 2016 року, яка містила завідомо неправдиві відомості щодо місця реєстрації фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та мету ведення ним фінансово-господарської діяльності. Таким чином, своїми умисними діями, які виразилися у внесенні в документи, що відповідно до закону подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи підприємця, завідомо неправдивих відомостей, а також в умисному поданні для проведення такої реєстрації документів, які містять завідомо неправдиві відомості, ОСОБА_1 вчинив кримінальне правопорушення передбачене частиною першою статті 2051 Кримінального кодексу України. У контексті наведеного судовою колегією враховується, що первинні документи, виписані від імені підприємства та від особи, яка заперечує свою участь у створенні та діяльності цього підприємства, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами, відповідно посвідчувати факт придбання товарів/робіт/послуг. Наведена позиція узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 14 березня 2019 року у справі № 825/2042/14 та у справі № 808/2159/17, від 18 червня 2020 року у справі № 826/14035/17, від 26 березня 2020 року у справі № 826/9563/17, від 22 квітня 2020 року у справі № 826/26660/15, від 28 травня 2020 року у справі № 826/21456/15, від 25 червня 2020 року у справі № П/811/4064/14. Крім того, у постановах від 14 березня 2019 року у справі №825/2042/14 і від 21 травня 2020 року у справі № 823/1598/17 Верховний Суд зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 05 березня 2012 року у справі № 21-421а11 також міститься правовий висновок, відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним. Також у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 826/11531/14 Верховний Суд України підкреслив, що сам факт того, що на момент розгляду справи щодо офіційних осіб контрагентів не було постановлено вироків, не може спростовувати достовірність їх пояснень відносно характеру укладених угод і фактичного здійснення за цими угодами операцій. Такими чином з огляду на викладені обставини, сама по собі наявність договорів та первинних документів свідчить лише про оформлення їх на папері без фактичного їх здійснення. З урахуванням наведеного судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що наявність у належно оформлених документів, необхідних для віднесення певних сум до податкового кредиту, не є безумовною підставою формування податкового кредиту, у разі не доведення реальності здійснених господарських операцій та факту використання придбаних товарів/робіт/послуг в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 804/11607/13-а, від 20 лютого 2018 року у справі № 818/920/17, від 13 лютого 2018 року у справі № 820/1975/17. При цьому, колегією суддів враховується, що встановлення факту нереальності вчинення господарської операції не потребує з`ясування змісту умислу учасників такої операції. Відсутність реально вчиненої господарської операції та, як наслідок, юридична дефектність відповідних первинних документів за змістом пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України не дозволяє формувати дані податкового обліку незалежно від спрямованості умислу платників податку - учасників відповідної операції. Судова колегія звертає увагу на те, що встановлення факту взаємовідносин позивача з фіктивними суб`єктами господарювання не є безумовним доказом ознак фіктивності у діяльності підприємства, оскільки приписи чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства не ставили у залежність право формування позивачем податкового кредиту та валових витрат від добросовісності платника податку, з яким суб`єкт господарювання перебував у господарських правовідносинах. Тобто, невиконання такими особами податкових зобов`язань тягне за собою настання відповідальності лише для зазначених суб`єктів і не може бути підставою для притягнення до відповідальності іншого суб`єкта господарювання. Однак, встановлені вище обставини не підтвердження реальності господарських договорів та дійсного руху активів платника податків унеможливлюють формування останнім даних податкового обліку з вказаним вище контрагентом. Відсутність ознак реальності господарських операцій не може бути підставою для формування даних податкового обліку навіть за умови фіксації у паперовому вигляді окремими документами фактів надання послуг за договором, що був предметом перевірки контролюючого органу. З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що первинні документи, якими позивач підтверджує сформований податковий кредит та витрати, підписані неповноважною особою, не можуть підтверджувати належним чином господарські операції позивача з його контрагентом. За таких обставин, податкові повідомлення-рішення № 00592615050106 від 14 січня 2020 року (форма "Р"), № 00582615050106 від 14 січня 2020 року (форма "В4"), № 00562615050106 від 14 січня 2020 року (форма "В1") в частині визначення податкового зобов`язання з податку на прибуток, зменшення розміру бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за господарськими операціями з придбання товарів у ФОП ОСОБА_1 , на переконання суду апеляційної інстанції, є правомірними та скасуванню не підлягають. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛУБНИМ`ЯСО" - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач Н.М. Єгорова Судді Є.О. Сорочко І.В. Федотов Повний текст постанови складено "24" травня 2021 року.