Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 480/5738/20

Головуючий І інстанції: В.О. Павлічек ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 квітня 2021 р. Справа № 480/5738/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Катунова В.В., Суддів: Чалого І.С. , Ральченка І.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Липоводолинської районної державної адміністрації на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 16.12.2020, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, повний текст складено 24.12.20 по справі № 480/5738/20 за позовом ОСОБА_1 до Липоводолинської районної державної адміністрації Сумської області про визнання протиправними та скасування пунктів розпорядження та наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Липоводолинської районної державної адміністрації (далі по тексту - відповідач, Липоводолинська РДА), в якій просила суд: - визнати протиправним та скасувати пункти 1,2,3 розпорядження Липоводолинської РДА №86-ОД від 26.05.2020р.; - визнати протиправним та скасувати наказ керівника апарату Липоводолинської РДА №39-К від 29.07.2020р. про звільнення ОСОБА_1 з посади державного реєстратора сектору з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг Липоводолинської РДА; - поновити ОСОБА_1 на посаді державного реєстратора сектору з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг Липоводолинської РДА; - стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Липоводолинської РДА Сумської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 16.12.2020 позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ керівника апарату Липоводолинської РДА № 39-К від 29.07.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади державного реєстратора сектору з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг Липоводолинської РДА. Поновлено ОСОБА_1 на посаді державного реєстратора сектору з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг Липоводолинської РДА. Стягнуто з Липоводолинської РДА Сумської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 42555,52 грн. (сорок дві тисячі п`ятсот п`ятдесят п`ять гривень 52 коп.). В задоволенні інших позовних вимог - відмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Сумського окружного адміністративного суду 16.12.2020 в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що відповідачем при звільненні позивача дотримано вимоги чинного законодавства. На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративно судочинства України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що позивач перебувала на державній службі в Липоводолинській РДА, зокрема, наказом керівника апарату Липоводолинської РДА № 89-К від 28.12.2019 ОСОБА_1 було переведено на посаду державного реєстратора сектору з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг Липоводолинської РДА. 26.05.2020 року, розпорядження голови Липоводолинської РДА №86-ОД «Про внесення змін до розпорядження голови Липоводолинської РДА Сумської області від 22.11.19 №180-ОД», ліквідовано сектор з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг Липоводолинської РДА та виведено посаду державного реєстратора сектору з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг Липоводолинської РДА (п. 1, 3 розпорядження №86-ОД), визначено, що зміни в структурі Липоводолинської РДА набувають чинності з 25.07.2020 року. 27.05.2020 року наказом керівника апарату Липоводолинської РДА №30-К «Про попередження працівників Липоводолинської РДА про зміну істотних умов праці та вивільнення із займаних посад» прийнято рішення про персональне попередження правників адміністрації про заплановане вивільнення через два місяці згідно списку який додається до наказу. 28.05.2020 року ОСОБА_1 було попереджено, що у зв`язку з оптимізацією структури Липоводолинської РДА та забезпечення раціонального використання бюджетних коштів, її буде звільнено з займаної посади на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України 27.07.2020 року. Наказом №39-К від 29.07.2020 року ОСОБА_1 було звільнено з посади державного реєстратора сектору з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг Липоводолинської РДА згідно п. 1 ст. 40 КЗпП України. Не погоджуючись із її звільненням, позивач звернулась до суду з даним позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що наказ про звільнення є протиправним, адже звільнення позивачки було проведене з порушенням вимог законодавства, без дотримання гарантій встановлених державою щодо обмеження звільнення окремих категорій працівників, зокрема, одиноких матерів. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з урахуванням наступного. Згідно з ч. 1 та 6 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу». Пунктом 1 ст. 1 цього Закону визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Згідно ст. 3 Закону України «Про державну службу», цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Частинами 2, 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» передбачено, що відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», державна служба припиняється: за ініціативою суб`єкта призначення. Підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення визначені ст. 87 Закону України «Про державну службу», зокрема відповідно до п.1 ч.1 цієї статті підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Законом України від 14.01.2020 року N 440-IX "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи", який набрав чинності 13.02.2020 року, внесено зміни до Закону України «Про державну службу». Відповідно до абз. 1 ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Відповідно до п. 1ч. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Законом України від 12.12.2019 № 378-IX "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України", який набув чинності 02.02.2020, статтю 49-2 КЗпП України після частини п`ятої доповнено новою частиною такого змісту: "Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 цього Кодексу не застосовуються положення ч. 2 ст. 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень". При цьому, ч. 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України визначено, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до ст. 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. Питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема, які одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років, спеціальним законом не врегульовано, а тому застосуванню підлягають положення КЗпП України. Відповідно ч. 3 ст. 184 КЗпП, звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - ч. 6 ст. 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Таким чином, звільнення окремих категорій працівників, зокрема, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років можливе лише у випадку повної ліквідації підприємства, за умови обов`язкового працевлаштування таких працівників. З матеріалів справи вбачається, що позивач є одинокою матір`ю на утриманні якої знаходиться непрацездатна мати інвалід третьої групи (довідка до акту огляду МСЕК №047353, пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 ) та неповнолітня дитина (довідка №2075 від 28.08.2020 року), відтак звільнення позивачки допускається винятково у випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації та з обов`язковим працевлаштуванням. Липоводолинська РДА не ліквідована, ліквідовано лише структурний підрозділ Липоводолинської РДА - сектор з питань організації діяльності центру надання адміністративних послуг. У періоді попередження ОСОБА_1 про наступне звільнення посади для її подальшого працевлаштування відповідачем не пропонувались, доказів на спростування зазначеного Липоводолинською РДА не надано та матеріали справи не містять. Таким чином, колегія суддів зазначає, що звільнення ОСОБА_2 є незаконним, оскільки відповідачем не дотримано встановлені державою гарантії щодо обмеження звільнення окремих категорій працівників, а тому наказ про її звільнення підлягає скасуванню. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що спірний наказ відповідача є таким, що підлягає скасуванню, а ОСОБА_1 поновленню на попередній роботі. Відповідно до абз. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню за час вимушеного прогулу врегульовано Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Відповідно до п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Відповідно до оскаржуваного наказу останнім робочим днем ОСОБА_1 є 29.07.2020 року, тому сума середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу підлягає стягненню, починаючи з 30.07.2020 року (наступний за датою звільнення робочий день) по день постановлення судового рішення в справі. Згідно наданої відповідачем довідки середньоденна заробітна плата позивача за два останні місяці роботи, що передували звільненню складає 434,24 грн. При цьому кількість робочих днів у, у липні - 2, у серпні - 20, у вересні - 22, у жовтні - 21, у листопаді - 21, у грудні по день прийняття рішення - 12 (всього 98 робочих дня). Отже за час вимушеного прогулу на користь позивача підлягає нарахуванню та стягненню сума середньої заробітної плати в розмірі 42555,52грн. (98 р.д X 434,24 грн). Таким чином колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про необхідність стягнення з відповідача 42555,52грн. середньої заробітної плати ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу, пов`язаного із її незаконним звільненням. Колегія суддів відхиляє доводи відповідача, що згідно з п. 32 Постанови пленуму Верховного суду України № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховуються одержані ОСОБА_1 допомога по тимчасовій непрацездатності та вихідна допомога, оскільки такі висновки були обумовлені наявністю ч. 3 ст. 117 КЗпП, яка виключена на підставі Закону № 3248-IV від 20.12.2005 та визначала, що в разі, якщо звільнений працівник до одержання остаточного розрахунку стане на іншу роботу, розмір зазначеної в частині першій цієї статті компенсації зменшується на суму заробітної плати, одержаної за новим місцем роботи. Чинна редакція ст. 117 КЗпП України вказує, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Зазначена норма КЗпП України не визначає додаткових умов чи обмежень для розрахунку оплати за час вимушеного прогулу. Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повному обсязі досліджено положення нормативних актів, що регулюють спірні правовідносини та дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог. Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України"(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вище зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на аргументи учасників процесу, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Згідно із ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Таким чином, колегія суддів, переглянувши рішення суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права. Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Липоводолинської районної державної адміністрації - залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 16.12.2020 по справі № 480/5738/20 залишити без змін . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач В.В. Катунов Судді І.С. Чалий І.М. Ральченко