Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 480/4055/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2021 р.Справа № 480/4055/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Спаскіна О.А., Суддів: П`янової Я.В. , Любчич Л.В. , за участю секретаря судового засідання Медяник А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07.10.2020 року, головуючий суддя І інстанції: В.О. Павлічек, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, повний текст складено 16.10.02 року по справі № 480/4055/20 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ директора Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації № 20-К "Про звільнення ОСОБА_1 " від 01.06.2020; - поновити ОСОБА_1 на попередній роботі; - стягнути з Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 07.10.2020 позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ директора Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації № 20-К "Про звільнення ОСОБА_1 " від 01.06.2020. Поновлено ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника управління - начальника відділу кошторисно-договірних відносин, планування та реалізації бюджетних програм управління капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації. Стягнуто з Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації (вул. Шишкарівська, 9 м. Суми, 40000, код ЄДРПОУ 04014045) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 46 161,63 грн. (сорок шість тисяч сто шістдесят одна гривня 63 коп.). Допущено до негайного виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника управління - начальника відділу кошторисно-договірних відносин, планування та реалізації бюджетних програм управління капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в сумі 9 595,33 грн. (дев`ять тисяч п`ятсот дев`яносто п`ять гривень 33 коп.). Відповідач, не погодившись з даним рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що приймаючи зазначене рішення суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків, які призвели до неправильного вирішення справи, неповно з`ясував всі обставини справи, що мають значення при вирішенні спору, невірно застосував до спірних правовідносин вимоги матеріального та процесуального права. Позивачем надіслано до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України та керуючись ст.229 КАС України. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи та вимоги апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що з 2015 року позивач працював на різних посадах в Управлінні капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації та мав 5 ранг державного службовця в межах посад державної служби категорії "Б", з 01.10.2018 обіймав посаду заступника начальника управління - начальника відділу кошторисно-договірних відносин, планування та реалізації бюджетних програм управління капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації (а.с. 23- 24). Розпорядженням голови Сумської обласної державної адміністрації від 24.03.2020 № 118-ОД "Про затвердження переліку та граничної чисельності структурних підрозділів Сумської обласної державної адміністрації" збільшено чисельність управління капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації на 2 одиниці та перейменовано управління капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації в Департамент капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації (а.с. 61 - 62). Розпорядженням голови Сумської обласної державної адміністрації від 17.04.2020 №170-ОД затверджено положення про Департамент капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації (а.с. 63 - 72). Наказом Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації від 04.05.2020 №28-ОД "Про введення в дію структури та штатного розпису на 2020 рік" затверджено структуру та штатний розпис Департаменту у складі двох управлінь, чотирьох відділів загальною кількістю 23 штатні одиниці (а.с. 73 - 76). Відповідно до зазначеного наказу, в структурі та штатному розписі управління капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації ліквідовано всі чотири відділи та скорочено всі посади, в тому числі посаду заступника начальника управління-начальника відділу кошторисно-договірних відносин, планування та реалізації бюджетних програм, яку займав ОСОБА_1 24.04.2020 відповідачем на адресу електронної пошти ОСОБА_1 було направлено попередження про наступне звільнення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, іншої роботи за відповідною спеціальністю позивачу не запропоновано. (а.с. 78 - 79). В подальшому наказом від 01.06.2020 № 20-К ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за п.1 ч.1 ст.87 "Про державну службу" з виплатою компенсації за 39 календарних днів невикористаної щорічної відпустки та вихідної допомоги в розмірі двох середньомісячних заробітних плат (а.с. 80). Позивач, не погоджуючись з зазначеним наказом, звернувся до суду із даним позовом. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з протиправності наказу про звільнення позивача. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями ч.2 ст.38 Конституції України визначено, що громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Колегія суддів зазначає, що принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII). Відповідно до ч.1 ст.1 Закону № 889-VIII визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Згідно із ч.1 ст.3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Відповідно до ч. 1 ст. 43 Закону № 889-VIII підставою для зміни істотних умов державної служби, зокрема, є скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу. Пунктом 4 ст. 83 Закону № 889-VIII визначено, що серед підстав для припинення державної служби передбачено її припинення за ініціативою суб`єкта призначення. Згідно з п.1 ч.1 статті 87 Закону № 889-VIII підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі Положеннями ч.3 статті 87 Закону № 889-VIII також передбачалось, що процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1 ч.1 цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Водночас, під час розгляду справи встановлено, що Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19.09.2017 № 117, який набрав чинності 25.09.2019 внесено зміни до Закону України "Про державну службу", якими, зокрема, виключено частину першу статті 43 Закону України "Про державну службу", а також у статті 87 Закону у частині першій у пункті 1 слова "ліквідація державного органу" замінено словами "скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців", а слова "у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі" виключено. Крім того, Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" у частині третій статті 87 Закону абзац перший яким передбачалось, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю викладено в новій редакції, згідно якої суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту", а абзац другий вказаної частини статті, яким передбачалося, що звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення - виключено. Разом з цим колегія суддів зазначає, що 02.02.2020 набув чинності Закон України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 12.12.2019 № 378-IX, яким внесені зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Нормами Закону України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 12.12.2019 № 378-IX змінено порядок скорочення державних службовців. Колегія суддів зазначає, що відповідно до п.7 ч.1 ст.43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках, звільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу". Положеннями ч.6 ст.49-2 КЗпП України передбачено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: - про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; - у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті. При цьому, Законом України від 14.01.2020 № 440-IX внесені аналогічні зміни у Закон України "Про державну службу" від 10.12.2015 та який набрав чинності 03.02.2020. Згідно із ч. 3 ст. 87 Закону № 889 держслужбовця попереджають про наступне звільнення у разі скорочення штату (чисельності, посади), реорганізації чи ліквідації держоргану у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. При цьому, держслужбовцю можуть пропонувати будь-яку вакантну посаду держслужби у тому самому держоргані (за наявності). При цьому не застосовують положення законодавства про працю щодо отримання згоди профспілки на звільнення. Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020 №440-IX змін у Закон України "Про державну службу", норми ч. 2 ст. 40 КЗпП України щодо переведення працівника за його згодою на іншу роботу та ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України про переважне право на залишення на роботі на державних службовців не поширюються. Колегія суддів зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Відповідно до позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/202, при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників. Відповідно до ч. 3 ст.5 Закону України "Про державну службу" дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом. Отже, враховуючи обставини того, що положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України "Про державну службу", на час прийняття спірного у даній справі наказу не було врегульовано процедуру звільнення державного службовця, в зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників, то наявні підстави для застосування до спірних правовідносин окремих положень КЗпП України. Таким чином, колегія суддів зазначає, що у ст. 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Водночас, положеннями ч.2 ст. 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Суд зазначає, що приписами ст. 49-2 КЗпП України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник є таким, що належно виконав вимоги ч. 2 статті 40, ч. 3 статті 49-2 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки, обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду, і які існували на день звільнення. Отже, положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України декларує дві імперативні норми. По-перше, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення пропонує працівникові іншу роботу. По-друге, під іншою роботою на тому ж підприємстві, установі, організації в даній статті КЗпП України мається на увазі, що роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільняється, всі наявні вакансії, які відповідають його кваліфікації, досвіду роботи та стану здоров`я і які може виконувати працівник, і не лише за місцем роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які були в юридичної особи упродовж періоду від вручення працівнику письмового попередження про звільнення із займаної посади у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці по день його звільнення. Тобто, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.08.2020 у справі № 817/893/17 Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що відповідач у даному випадку повинен був попередити про звільнення позивача та запропонувати позивачу іншу посаду за цією ж трудовою функцією (спеціальність, кваліфікація, виконувані обов`язки). Під час розгляду справи встановлено, що відповідачем було попереджено позивача про можливе наступне звільнення та запропоновано інші вакантні посади. Однак, судовим розглядом справи встановлено, що відповідачем було запропоновано тільки декілька вакантних посад, від яких позивач відмовився, проте не було запропоновано усіх вакантних на момент звільнення позивача посад. Представником відповідача під час розгляду справи зазначене не спростовувалось, доказів пропозиції позивачу усіх наявних вакантних посад до суду надано не було. Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не було дотримано процедуру звільнення позивача, а саме не було запропоновано позивачу всі вакантні посади, на які він міг претендувати з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків. При цьому, суд зазначає, що на час попередження позивача про наступне звільнення і на час прийняття оскаржуваного наказу в Департаменті капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації були наявні вакантні посади, зазначену інформацію на вимогу суду надав сам відповідач (а.с. 110 - 112) Отже фактично позивача звільнено в зв`язку із скороченням посади, яку він займав та у зв`язку з не прийняттям рішення суб`єктом призначення щодо пропонування позивачу іншої посади за його спеціальністю. При цьому, представник відповідача ніяким чином не пояснив причин неможливості працевлаштування позивача на наявних вакантних посадах Департаменту. Згідно з матеріалами справи, відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про виконання обов`язку запропонувати позивачу іншу роботу, не зазначено будь - яких причин чи підстав відсутності можливості подальшого використання позивача на державній службі. Таким чином колегія суддів вважає, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушення процедури, у зв`язку з чим наказ директора Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації № 20-К "Про звільнення ОСОБА_1 " від 01.06.2020. підлягає визнанню протиправним та скасуванню. Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Враховуючи вищевикладене та протиправність наказу про звільнення позивача, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 належить поновити на посаді заступника начальника управління - начальника відділу кошторисно-договірних відносин, планування та реалізації бюджетних програм управління капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації. Щодо позовної вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Тобто, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Таку правову позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 20.06.2018 у справі № 826/808/16 та від 05.08.2020 у справі № 817/893/17. Таким чином на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 02.06.2020 року по 07.10.2020 року (89 робочих днів). Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Тому суд першої інстанції застосував дану норму закону та вірно ухвалив рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню. Враховуючи вказане колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року). Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Колегія суддів зазначає, що позивач, надавши письмові докази, що були предметом дослідження при розгляді справи судом першої інстанції, виконав вимоги ч.1 ст. 77 КАС України. Натомість, відповідач, заперечуючи проти позову, в порушення вимог ч.2 ст. 77 КАС України, не надав жодних належних і допустимих доказів на підтвердження законності та обґрунтованості власних дій, що є предметом оскарження позивачем. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Департаменту капітального будівництва Сумської обласної державної адміністрації - залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07.10.2020 року по справі № 480/4055/20 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя О.А. Спаскін Судді Я.В. П`янова Л.В. Любчич Повний текст постанови складено 03.02.2021 року