Постанова Чернівецький апеляційний суд № 725/3819/18

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 березня 2021 року м. Чернівці справа № 725/3819/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Вовкун Н.Ю. позивач за первісним позовом ОСОБА_1 відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 апеляційна скарга ОСОБА_2 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2020 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Стоцька Л.А. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом. Позивач просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та припинити право спільної сумісної власності на вказану квартиру. Посилався на те, що між ним і ОСОБА_2 10 серпня 2002 року укладено шлюб, який було розірвано за рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 22 червня 2018 року. 9 червня 2016 року позивачем особисто придбано квартиру АДРЕСА_1 за кошти, які були передані матір`ю ОСОБА_4 , яка перебуває в Італії та офіційно працевлаштована. Оскільки позивач перебував в шлюбі, то був змушений повідомити про купівлю квартири відповідачку, щоб остання надала формально нотаріальну згоду на її придбання. ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом. Просила: - визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та 1/2 частину цегляного гаража АДРЕСА_2 ; - припинити право спільної сумісної власності на вказане вище майно; - визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 18 липня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Посилалася на те, що в період шлюбу сторонами було набуто квартиру АДРЕСА_1 та цегляний гараж № НОМЕР_1 , який знаходиться у Товаристві по експлуатації індивідуальних гаражів №7 по АДРЕСА_3 . Вказане майно є об`єктом спільної сумісної власності та підлягає поділу. Кошти на придбання нерухомого майна сторони накопичили, працюючи на ринку «Нива», який знаходиться по АДРЕСА_4 , а частину коштів на його придбання було передано рідною сестрою позивачки ОСОБА_5 , яка знаходиться за кордоном. 18 липня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу спірної квартири без її згоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Право спільної сумісної власності на вказану квартиру припинено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що учасники процесу не надали суду жодних достовірних та допустимих доказів щодо доходів за час перебування у шлюбі. Спірна квартира була придбана у період шлюбу, але за особисті кошти ОСОБА_1 , а тому це майно не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю ОСОБА_1 ОСОБА_2 не надано доказів щодо часу побудови гаража та джерела коштів, витрачених на його будівництво, дату та сам факт набуття права власності на гараж, у зв`язку з чим вимога щодо визнання права власності на 1/2 частину цегляного гаража до задоволення не підлягає. Позивачем за зустрічним позовом не наведено підстав через які договір купівлі-продажу від 18 липня 2019 року можна визнати недійсним. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначала, що судом першої інстанції не враховано, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували намір матері ОСОБА_1 на придбання нерухомого майна. ОСОБА_1 не доведено той факт, що спірна квартира була придбана за кошти матері позивача. Спірне майно було придбане в період шлюбу та проживання однією сім`єю за спільні кошти. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін. Посилався на те, що судом першої інстанції правильно встановлено, що спірна квартира була придбана за кошти ОСОБА_4 , яка офіційно працевлаштована в Італії. В свою чергу ОСОБА_2 не довела факту наявності в неї коштів, які б моли бути сплачені нею на купівлю квартири. Гараж не може відноситись до спільного майна подружжя і поділу не підлягає. Вказаний гараж належав батьку ОСОБА_1 , який за життя за власні кошти збільшив його площу шляхом реконструкції з металевого на цегляний. ОСОБА_1 набув права на нього в порядку спадкування після смерті свого батька. Гараж, як об`єкт нерухомого майна, не зареєстрований у встановленому законом порядку.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Сторони перебували у шлюбі з 10 серпня 2002 року по 22 червня 2018 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 11 квітня 2017 року серії НОМЕР_2 та рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 22 червня 2018 року (а.с. 5, 41 т.1). Відповідно до договору купівлі-продажу від 9 червня 2016 року, нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Кривцовою К.Т. за реєстровим №8346, ОСОБА_1 була придбана квартира АДРЕСА_1 , яка складалася з двох житлових кімнат загальною площею 49,60 квадратних метри. Відповідно до відомостей, викладених у договорі купівлі-продажу, вартість квартири, що відчужувалася, становила 122 915 гривень 66 копійок (а.с. 8 т.1). Згідно акту № 4 від 16 квітня 2018 року у вищевказаній квартирі зареєстрований ОСОБА_1 ( а.с. 9 т. 1). У період перебування у шлюбі подружжя ОСОБА_6 , мати ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , з 24 лютого 2000 року по 31 грудня 2017 року була офіційно працевлаштована, що підтверджується індивідуальним трудовим договором, її дохід склав 117 365 євро, що підтверджується річними звітами про виплачену заробітну плату (а.с. 10-20 т.1). З довідки ПАТ «Державний ощадний банк» від 20 квітня 2018 року вбачається, що ОСОБА_2 за період з 1 січня 2018 року по 18 квітня 2018 року отримала перекази коштів на загальну суму 11400 доларів США (а.с.50 т.1). 18 липня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (а.с.67-68 т.2) Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 23 березня 2021 рокуприйнято відмову ОСОБА_2 від зустрічного позову до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2020 року в частині відмови в зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража визнано нечинним. Провадження у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража закрито. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що квартира АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення містить і в статті 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_1 в період шлюбу з ОСОБА_2 , а тому вказане майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду виклав у постанові від 15 червня 2020 року у справі №430/1281/14-ц. Судом першої інстанції не враховано презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 доведено той факт, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за кошти його матері є помилковим. Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 за період з 2014 по 2016 рік отримав від своєї матері кошти в сумі 55 000 Євро. ОСОБА_1 доводив, що саме вказані кошти були витрачені на купівлю спірної квартири. Однак в матеріалах справи відступі докази про те, що саме вказані кошти були витрачені ОСОБА_1 на купівлю квартири АДРЕСА_1 . З договору купівлі-продажу від 9 червня 2016 року вбачається, що ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 за 122 915 гривень (а.с.8-9 т.1). Також суд апеляційний суд вважає необхідним зазначити, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , не врахував, що на момент ухвалення такого рішення право власності на спірну квартиру належало ОСОБА_3 , однак у визнанні недійсним договору купівлі-продажу квартири від 18 липня 2019 року судом було відмовлено. ОСОБА_1 не оспорював право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру, а саме презумпцію дійсності договору купівлі-продажу, передбачену статтею 204 ЦК України, та не залучив останнього до участі у справі в якості відповідача. Помилковим є висновок суду про те, що підставою для відмови у зустрічному позові та задоволення первісного позову є той факт, що ОСОБА_2 не надала доказів наявності у неї грошових коштів на придбання спірної квартири. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує, тобто на ОСОБА_1 . Щодо вимоги ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). За вимогами статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у яких Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. З матеріалів справи вбачається, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 та є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 18 липня 2019 року був укладений ОСОБА_1 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2 . За таких обставин вказаний вище договір не відповідає вимогам статті 369 ЦК України. Вказана обставина є підставою для визнання договору недійсним. Щодо позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частку квартири Згідно частини 2 статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Згідно частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. З огляду на те, що суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю, а договір купівлі-продажу від 18 липня 2019 року є недійсним, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку спірної квартири є обґрунтованим та підлягає задоволенню. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та часткове задоволення зустрічного позову. Слід визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 18 липня 2019 року та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . В решті рішення слід залишити без змін. Щодо судових витрат Згідно частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З мотивувальної частини рішення вбачається, що суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову про визнання права власності на частку у квартирі та визнання договору купівлі-продажу недійсним. З квитанції №7 від 26 квітня 2018 року вбачається, що ОСОБА_1 за подання до суду позову сплатив судовий збір в сумі 741 гривні 74 копійки, хоча мав сплатити відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір», враховуючи ціну позову (148 345 гривень) 1483 гривень 45 копійок (а.с.1 т.1). З квитанції №42 від 10 липня 2018 року вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду зустрічного позову в частині визнання права власності на частку у квартирі сплатила судовий збір в сумі 4360 гривень, хоча мала сплатити відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір», враховуючи ціну позову (148 345 гривень) 1483 гривень 45 копійок (а.с.34 т.1). З квитанції №179 від 8 травня 2019 року вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду апеляційної скарги сплатила судовий збір в сумі 6540 гривень,хоча мала сплатити відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» 2225 гривень 18 копійок (а.с.180 т.1). З квитанції №0.0.14262193381 вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду касаційної скарги сплатила судовий збір в сумі 4380 гривень, хоча мала сплатити відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» 2966 гривень 90 копійок (а.с.226 т.1). З квитанції №77 від 23 червня 2020 року вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 840 гривень 80 копійок (а.с.53 т.2). З квитанцій №71 від 6 січня 2021 року та №44 від 22 січня 2021 року вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду апеляційної скарги сплатила судовий збір в сумі 3282 гривні 38 копійок (а.с.181 т.2, 199 т.2). З квитанції №0.0.2045906905 від 11 березня 2021 року вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду заяви про забезпечення позову сплатила судовий збір в сумі 454 гривні (а.с.230 т.2) Отже, всього ОСОБА_2 понесла витрати на сплату судового збору в сумі 11 252 гривні 71 копійка. З договору про надання правової допомоги від 27 червня 2018 року вбачається, що ОСОБА_2 професійну правничу допомогу надавав адвокат Шеремета І.С. (а.с.42 т.1). З розрахунку витрат на правову допомогу від 23 березня 2021 року вбачається, що адвокат Шеремета І.С. виконав роботи, а саме: попередня усна консультація з приводу зібрання доказів (2 години), складання відзиву на позовну заяву (2 години), складання зустрічного позову (4 години), участь у судових засіданнях суду першої інстанції (4 години), усна консультація з складання апеляційної скарги (1 година), складання апеляційної скарги (3 години), участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції (1 година), усна консультація з приводу складання касаційної скарги (1 година), складання касаційної скарги (4 години), участь в судових засіданнях суду першої інстанції (5 годин), участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції (1 година), складання заяви про забезпечення позову (1 година). З квитанції від 23 серпня 2018 року вбачається, що ОСОБА_2 сплатила за надання професійної правничої допомоги адвокату ОСОБА_8 10 240 гривень (а.с.40 т.1). З квитанції від 23 червня 2020 року вбачається, що ОСОБА_2 сплатила за надання професійної правничої допомоги адвокату ОСОБА_8 25 600 гривень (а.с.79 т.2). З квитанції від 23 березня 2020 року вбачається, що ОСОБА_2 сплатила за надання професійної правничої допомоги адвокату ОСОБА_8 1280 гривень. Отже, ОСОБА_2 понесла витрати на оплату професійної правничої допомоги в сумі 37 120 гривень. ОСОБА_1 заявив клопотання про зменшення розміру судових витрат, понесених ОСОБА_2 на оплату професійної правничої допомоги. Суд апеляційної інстанції вважає, що таке клопотання підлягає частковому задоволенню. Згідно з частинами 1, 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Відповідно до частини 3 статті 142 ЦПК України якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок здовження їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Згідно з частиною 2 статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, відповідно до частини 3 статті 137 ЦПК України, враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Витрати на професійну правничу допомогу, відповідно до положень вказаної вище статті, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. В силу частин 3, 4 статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Частиною 5 статті 137 ЦПК встановлено, що у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. При цьому неспівмірність витрат на правничу допомогу й передбачених законом критеріїв є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка подає таке клопотання. Кодексом не передбачено можливості суду ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу. Такий правовий висновок викладений Верховним Судом в постанові від 20 травня 2020 року у справі № 154/1435/18-ц. Враховуючи дійсність, необхідність судових витрат ОСОБА_2 , розумність їх розміру, з урахуванням складності справи, часу її розгляду в судах різної інстанції суму, яка підлягає відшкодуванню ОСОБА_2 за рахунок ОСОБА_1 слід зменшити до 27 120 гривень. Суд апеляційної інстанції вважає, що сума, визначена сторонами договору про надання правової допомоги від 27 червня 2018 року в розмірі 1280 гривень за годину роботи адвоката є завищеною. Згідно договору про надання професійної правничої допомоги від 15 березня 2018 року №07 вбачається, що ОСОБА_1 професійну правничу допомогу надавав адвокат Загарія О.Д. (а.с.113 т.1). З розрахунку судових витрат від 5 грудня 2018 року вбачається, що адвокатом Загарією О.Д. було виконано роботи, а саме консультація перед зверненням з позовом до суду, складання позовної заяви, складання відзиву (а.с.111 т.1). З квитанції №6 від 5 грудня 2018 року вбачається, що ОСОБА_1 сплатив за надання професійної правничої допомоги адвокату ОСОБА_9 8500 гривень (а.с.112 т.1). Отже, ОСОБА_1 поніс витрати на оплату професійної правничої допомоги в сумі 8500 гривень, з яких 3000 гривень за складання відзиву на зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 . Отже, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути 1500 гривень в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги. Згідно частини 10 статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Отже, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 слід стягнути 25 620 гривень в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2020 року в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права на квартиру та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати. В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, визнання недійсним договору купівлі-продажу задовольнити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 18 липня 2019 року. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . Змінити розподіл судових витрат. Стягнути з ОСОБА_1 судовий збір за подання до суду позовної заяви в сумі 741 (сімсот сорок одна) гривня 71 копійка в дохід держави. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 11 252 (одинадцять тисяч двісті п`ятдесят дві) гривні 71 копійка в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 25 620 (двадцять п`ять тисяч шістсот двадцять) гривень в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 26 березня 2021 року. Головуючий О.О. Одинак Судді М.І. Кулянди Н.Ю. Половінкіна