Постанова Чернівецький апеляційний суд № 725/3819/18

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 червня 2022 року м. Чернівці справа № 725/3819/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Владичан А. І. суддів: Лисака І.Н., Потоцького В.П. секретар Петранюк Ю.Т. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про визнання права особистої приватної власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Скінтей Юлія Іллівна про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя та визнання договору купівлі-продажу недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 грудня 2020 року (головуючий у першій інстанції Стоцька Л.А.),- В С Т А Н О В И В: В липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про визнання права особистої приватної власності. Свої вимоги обґрунтовував тим, що10 серпня 2002 року між ним і ОСОБА_2 укладено шлюб, який рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 22 червня 2018 року, було розірвано. 09 червня 2016 року ним особисто придбано квартиру АДРЕСА_1 за кошти, які були передані його матір`ю ОСОБА_3 , яка перебуває в Італії та офіційно працевлаштована. Оскільки він перебував в шлюбі, то був змушений повідомити про купівлю квартири відповідачку, щоб вона формально надала нотаріальну згоду на її придбання. Квартира була придбана за кошти, які були передані його матір`ю тобто кошти на придбання квартини не вносились до спільного із відповідачкою бюджету. _______________________________________________________________________ Провадження 22ц/822/558/22 Просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та припинити право спільної сумісної власності на вказану квартиру. У серпні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, який обґрунтувала тим, що квартира АДРЕСА_1 та гараж № НОМЕР_1 , який знаходиться у товаристві по експлуатації індивідуальних гаражів № НОМЕР_2 по АДРЕСА_2 , є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки придбані ними за спільні кошти, які вони накопичували, працюючи на ринку «Нива», який знаходиться по АДРЕСА_3 , спільно працюючи на ринку, а частину коштів їм передала її рідна сестра ОСОБА_5 , яка перебуває за межами України. 18 липня 2019 року відповідач ОСОБА_1 , без її згоди, відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 .. З урахуванням уточнених зустрічних вимог від 23 червня 2020 року просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , та на 1/2 частину цегляного гаража № НОМЕР_1 , який знаходиться у товаристві по експлуатації індивідуальних гаражів № НОМЕР_2 по АДРЕСА_2 , припинити право спільної сумісної власності на вказане вище майно, та визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 18 липня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .. Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 11 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 липня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Постановою Верховного Суду від 22 квітня 2020 року рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 11 квітня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 липня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 11 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Право спільної сумісної власності на вказану квартиру припинено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не враховано, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували намір матері ОСОБА_1 на придбання нерухомого майна. ОСОБА_1 не доведено той факт, що спірна квартира була придбана за кошти матері позивача. Спірне майно було придбане в період шлюбу та проживання однією сім`єю за спільні кошти. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Посилався на те, що судом першої інстанції правильно встановлено, що спірна квартира була придбана за кошти ОСОБА_3 , яка офіційно працевлаштована в Італії. В свою чергу ОСОБА_2 не довела факту наявності в неї коштів, які б моли бути сплачені нею на купівлю квартири. Крім того, зазначав, що гараж не може відноситись до спільного майна подружжя і поділу не підлягає, оскільки вказаний гараж належав батьку ОСОБА_1 , який за життя за власні кошти збільшив його площу шляхом реконструкції з металевого на цегляний. ОСОБА_1 набув права на нього в порядку спадкування після смерті свого батька. Гараж, як об`єкт нерухомого майна, не зареєстрований у встановленому законом порядку. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 23 березня 2021 року прийнято відмову ОСОБА_2 від зустрічного позову до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2020 року в частині відмови в зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража визнано нечинним. Провадження у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража закрито. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 26 березня 2021 року рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2020 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, визнання недійсним договору купівлі-продажу скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, визнання недійсним договору купівлі-продажу задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку вказаної квартири. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2022 року касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_4 задоволені частково. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 26 березня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши доповідача про суть оскаржуваних рішень, доводи апеляційної скарги, враховуючи постанову Верховного Суду від 01 червня 2022 року колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 грудня 2020 року підлягає частковому задоволенню, враховуючи наступне. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 грудня 2020 року наведеним нормам не відповідає. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на квартиру, суд першої інстанції виходив з того, що у процесі розгляду справи позивачем було підтверджено джерело походження коштів на придбання спірної квартири та підтверджено факт відсутності будь-якої дольової участі ОСОБА_2 у придбанні спірного житла. Однак, колегія суддів не погоджується з даними висновками суду першої інстанції, вважає їх таким що не відповідають обставинам справи, постановлені з порушенням норм права. Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення містить і в статті 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує. З матеріалів справи вбачається, що сторони перебували у шлюбі з 10 серпня 2002 року по 22 червня 2018 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 11 квітня 2017 року серії НОМЕР_3 та рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 22 червня 2018 року (а.с. 5, 41 т.1). Відповідно до договору купівлі-продажу від 9 червня 2016 року, нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Кривцовою К.Т. за реєстровим №8346, ОСОБА_1 була придбана квартира АДРЕСА_1 , яка складалася з двох житлових кімнат загальною площею 49,60 квадратних метри. Відповідно до відомостей, викладених у договорі купівлі-продажу, вартість квартири, що відчужувалася, становила 122 915 гривень 66 копійок (а.с. 8 т.1). Згідно акту № 4 від 16 квітня 2018 року у вищевказаній квартирі зареєстрований ОСОБА_1 ( а.с. 8,9 т. 1). У період перебування у шлюбі подружжя ОСОБА_6 , мати ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , з 24 лютого 2000 року по 31 грудня 2017 року була офіційно працевлаштована, що підтверджується індивідуальним трудовим договором, її дохід склав 117 365 євро, що підтверджується річними звітами про виплачену заробітну плату (а.с. 10-20 т.1). З довідки ПАТ «Державний ощадний банк» від 20 квітня 2018 року вбачається, що ОСОБА_2 за період з 1 січня 2018 року по 18 квітня 2018 року отримала перекази коштів на загальну суму 11400 доларів США (а.с.50 т.1). 18 липня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (а.с.67-68 т.2) Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 23 березня 2021 року прийнято відмову ОСОБА_2 від зустрічного позову до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2020 року в частині відмови в зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража визнано нечинним. Провадження у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину гаража закрито. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. На спростування первісних позовних вимог колегія суддів зазначає, що квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_1 в період шлюбу з ОСОБА_2 , а тому вказане майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду виклав у постанові від 15 червня 2020 року у справі №430/1281/14-ц. Судом першої інстанції не враховано презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 доведено той факт, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за кошти його матері є помилковим. Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 за період з 2014 по 2016 рік отримав від своєї матері кошти в сумі 55 000 Євро. ОСОБА_1 доводив, що саме вказані кошти були витрачені на купівлю спірної квартири. Однак, в матеріалах справи відступі докази про те, що саме вказані кошти були витрачені ОСОБА_1 на купівлю квартири АДРЕСА_1 , тому апеляційний суд приходить до висновку, що вказана квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Помилковим є висновок суду про те, що підставою для відмови у зустрічному позові та задоволення первісного позову є той факт, що ОСОБА_2 не надала доказів наявності у неї грошових коштів на придбання спірної квартири. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує, тобто на ОСОБА_1 , однак доводи викладені ним цього не спростовують. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі №6-843цс17 та у постановах Верховного Суду від 06.02.2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05.04.2018 року у справі №404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). Разом з тим з матеріалів справи вбачається, що 18 липня 2019 року ОСОБА_1 відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 .. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). За вимогами статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Пред`являючи зустрічні позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , від 18 липня 2019 року, ОСОБА_2 посилалася на те, що дана квартиру є спільним майном подружжя, відчуження якого відбулося без її згоди. Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачем за зустрічним позовом не наведено підстав через які оспорюваний договір купівлі-продажу можна визнати недійсним. Колегія суддів не погоджується із такими висновками суду першої інстанції і вважає за необхідне навести інші належні підстави для відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 . Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя -на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно Отже, укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала в постанові від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18, відступивши від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Велика Палата Верховного Суду відступаючи від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 року у справі №6-3058цс16, зазначила, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи контрагента за таким договором. Судом встановлено, що на момент відчуження спірної квартири, а саме 18 липня 2019 року було чинним рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 липня 2019 року. Постановою Верховного Суду від 22 квітня 2020 року рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 квітня 2019 року, та постанова Чернівецького апеляційного суду від 03 липня 2019 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначено, що: «скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено висновок про те, що: «презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя». У справі, що переглядається, судами не встановлено недобросовісність ОСОБА_4 як набувача спірного нерухомого майна та його обізнаність про належність квартири на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .. При цьому в касаційній скарзі ОСОБА_4 (а.с.49 т.3) особисто зазначає про те, що на момент посвідчення договору купівлі-продажу квартира не перебувала під обтяженням, були чинним рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11.04.2019 року, відомостей про те, що даний спір розглядався в касаційному порядку йому ОСОБА_1 не повідомив, а тому в нього не було ніяких сумнівів щодо права останнього вільно розпоряджатися належним йому особистим майном. Згідно з ч.5 ст.12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Отже, добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. За таких обставин у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу спірної квартири недійсним слід було відмовити в зв`язку з відсутністю даних про те, що контрагент за договором відчуження нерухомого майна (покупець) діяв недобросовісно, тобто знав чи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (позивачки). Відповідно до ст.330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває права власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване від нього. З наведеного слідує, що ОСОБА_4 , як добросовісний набувач, набув права власності на квартиру і його право на неї може бути припинене тільки шляхом її витребовування у нього в порядку статті 388 ЦК України, однак такої вимоги ОСОБА_2 заявлено не було. Таким чином, ОСОБА_2 пред`являючи позов про визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання права власності на частку у спільному майні подружжя, слід було звернутися із вимогами до ОСОБА_4 про випробовування від нього, як добросовісного набувача, спірної квартири, оскільки підстав для визнання оспорюваного договору недійсним немає, а визнавати право власності на частку в майні, яка належить іншій особі також неможливо. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідками (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі №338/180/17). Верховний Суд зазначив, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи іншої його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 України, є неефективним. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужено до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (пункт 146-147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16). Суд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , проте, пославшись на їх недоведеність, помилилися з мотивами такої відмови, в зв`язку з чим судове рішення підлягає зміні з викладенням їх мотивувальної частини у редакції цієї постанови. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23.02.2022 року у справі № № 200/5013/17 (провадження № 61-4050св21). Враховуючи вище, викладене колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 , відмови у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності, у зв`язку із недоведеністю обставин обґрунтування вимог, та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 з мотивів викладених у мотивувальній частині цієї постанови. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними. Залежно від характеру рішення. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00№23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Керуючись ст. ст. 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 грудня 2020 року в частині задоволення первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання права особистої приватної власності, скасувати. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання права особистої приватної власності, відмовити. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 грудня 2020 року в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріу/с Чернівецького міського нотаріального округу Скінтей Юлія Іллівна про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя та визнання договору купівлі-продажу недійсним, змінити, виклавши мотиви та обґрунтування відмови у задоволенні вказаних позовних вимог у редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 06 липня 2022 року Головуючий А.І. Владичан Судді: І.Н. Лисак В.П. Потоцький