Ухвала КЦС ВС № 430/1281/14-ц

Ухвала 01 квітня 2020 року м. Київ справа № 430/1281/14-ц провадження № 61-43510св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя - доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , представники позивача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , відповідач-1 - ОСОБА_6 , представник відповідача-1 - ОСОБА_7 , відповідач-2 - ОСОБА_8 , третя особа - приватний нотаріус Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Євген Вікторович, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Новопсковського районного суду Луганської області у складі судді Стеценко О. С. від 20 лютого 2017 року та постанову апеляційного суду Луганської області у складі колегії суддів: Коротенка Є. В., Луганської В. М., Орлова І. В. від 25 липня 2018 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , третя особа - приватний нотаріус Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., про визнання недійсними правочинів. Позовна заява мотивована тим, що з 27 вересня 2001 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , який було розірвано рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року у справі № 2-1361/2011. За час перебування у шлюбі ними набуто майно, зокрема: житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Вказані об`єкти нерухомого майна за договорами дарування від 24 листопада 2011 року були подаровані відповідачем своїй матері ОСОБА_9 . Позивач зазначила, що згоди на укладення цих договорів дарування вона не надавала, не уповноважувала жодну особу на підписання самих договорів або такої згоди. Оскільки вважає своє право власності на частину вказаного нерухомого майна, яке є спільним сумісним майном подруєжжя, порушеним з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила визнати недійсними договір дарування житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами, та договір дарування магазину з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладені 24 листопада 2011 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 . Указану справу суди розглядали неодноразово. Ухвалою Новопсковського районного суду Луганської області від 15 серпня 2016 року до участі у справі було залучено ОСОБА_8 як співвідповідача, який є правонаступником ОСОБА_9 . Короткий зміст останнього рішення суду першої інстанції Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , посвідчений 24 листопада 2011 року приватним нотаріусом Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 1690; Визнано недійсним договір дарування магазину з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , посвідчений 24 листопада 2011 року приватним нотаріусом Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 1691. Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при укладенні оспорюваних правочинів позивач своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна в силу вимог частини третьої статті 65 СК України ОСОБА_6 не надавала, тому оспорювані договори є недійсними. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою апеляційного суду Луганської області від 25 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки позивачем доведено недобросовісність дій ОСОБА_6 та його матері ОСОБА_9 під час укладання договорів дарування спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 та відсутність на їх укладання згоди другого з подружжя - ОСОБА_1 , то в силу вимог статті 215 ЦК України оспорювані правочини є недійсними. Узагальнені доводи вимог касаційної скарги ОСОБА_6 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили всіх фактичних обставин справи; не врахували, що рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 27 квітня 2011 року встановлено, що з грудня 2006 року по 15 квітня 2010 року подружжя ОСОБА_1 не проживали разом та не вели спільне господарство, а заочним рішенням цього ж суду від 25 серпня 2011 року шлюб між ними було розірвано до укладання оспорюваних договорів, тому на відчуження такого майна згода позивача як другого з подружжя не потрібна. Спірне майно було придбано за особисті кошти відповідача, а тому договори щодо його відчуження жодним чином не порушують права та інтересів позивача. Узагальнені доводи відзивів на касаційну скаргу Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що все майно, набуте у шлюбно-сімейних відносинах до набрання законної сили рішення Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року про розірвання шлюбу належить на праві спільної сумісної власності чоловіку та дружині. Тому оспорювані договори були укладені всупереч вимогам частин першої-третьої статті 65 СК України без отримання згоди позивача як другого з подружжя. Посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Представник ОСОБА_11 - ОСОБА_12 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що станом на дату укладення оспорюваних договорів у нотаріуса не було жодних підстав сумніватися у достовірності факту розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , тому підстав вимагати надання згоди члена подружжя на укладення відповідних договорів не було. Обдаровувана особа - ОСОБА_9 не була обізнана про той факт, що майно за спірним договором перебуває у спільній власності членів подружжя, не була обізнана про необхідність існування згоди іншого з членів подружжя на укладення таких договорів і приймаючи майно в подарунок діяла добросовісно, що унеможливлює визнання зазначених договорів недійсними. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 430/1281/14-ц з Новопсковського районного суду Луганської області. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 березня 2020 року вказану справу призначено до судового розгляду. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_6 на рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року та постанову апеляційного суду Луганської області від 25 липня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що наявні підстави для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Верховного Суду. Такий висновок Верховного Суду грунтується на наступному. У справі, яка переглядається, суд установив, що з 27 вересня 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року у справі № 2-1361/11 шлюб між ними було розірвано та встановлено, що фактичні шлюбні відносини припинилися у 2011 році. Указане рішення набрало законної сили 31 січня 2012 року. За час перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було набуте майно, зокрема: - магазин з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 - на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 20 жовтня 2009 року; - житловий будинок АДРЕСА_1 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами - на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 11 березня 2010 року. Зазначене майно було оформлене на ім`я ОСОБА_6 24 листопада 2011 року між ОСОБА_6 , від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяв ОСОБА_8 , та ОСОБА_9 було укладено договори дарування вказаного житлового будинку та магазину з літньою кухнею. ІНФОРМАЦІЯ_1 мати ОСОБА_6 - ОСОБА_9 померла, спадкоємцем якої є її син ОСОБА_8 . Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач посилалась на те, що на час укладення оспорюваних договорів дарування спірне майно було спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 , оскільки набуто останніми у період шлюбу, а тому на відчуження такого майна необхідна була згода другого з подружжя, яку позивач не надавала. Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення містить і в статті 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Установивши, що шлюб між сторонами був розірваний 31 січня 2012 року, а спірне майно було придбано подружжям в 2009-2010 роках, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що таке майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 , незалежно від того, що воно було оформлене на ім`я ОСОБА_6 . Докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до частини четвертої статті 69 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Установивши, що позивач при укладенні оспорюваних догорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недійсність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України. Проте, задовольняючи позов та визнаючи оспорювані договори недійсним в цілому, суди попередніх інстанцій не врахували наступного. Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України). Статтею 362 ЦК України закріплено переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності, частиною першою якої передбачено, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. У разі ж відчуження майна на підставі договору дарування співвласник майна не має такого переважного права, а тому таке відчуження порушує його право на володіння та розпорядження належною йому частиною майна. ОСОБА_6 у порушення вимог статей 316, 317, 319, 321 ЦК України уклав договори дарування від 24 листопада 2011 року, предметом яких є житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком, який розташований на АДРЕСА_2 , будучи власником лише 1/2 частини вказаного майна, не маючи майнових прав на спірний будинок та магазин в цілому та не будучи особою уповноваженою на вчинення такого правочину на 1/2 його частини, що належить ОСОБА_1 . Тобто, ОСОБА_6 безпідставно розпорядився майном, яке йому не належить, чим порушив права ОСОБА_1 , оскільки права володіння, користування та розпорядження спірним майном належали позивачу та відповідачу на праві спільної сумісної власності, що також було встановлено судами. За таких обставин оспорювані договори дарування, відповідно до яких ОСОБА_6 подарував житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком на АДРЕСА_2 , що є спільною сумісною власністю його та позивача, своїй матері - ОСОБА_9 , є недійсними в частині дарування 1/2 спірного майна, що належить ОСОБА_1 , оскільки укладений з порушенням вимог закону, без отримання згоди позивача, яка є співвласником цього житла. Аналогічний правовий висновок сформований у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі № 311/3123/16-ц (провадження № 61-18078св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі № 344/5104/14-ц (провадження № 61-30105св18). За змістом частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Прикладом наявності протилежних за змістом правових висновків у рішеннях Верховного Суду є постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18). В указаних постановах Верховний Суд погодився з висновками попередніх судів про визнання договорів дарування спільного сумісного майна подружжя, укладених без згоди іншого з подружжя, недійсними щодо відчуження всього майна, в тому числі і належної відповідачу Ѕ частини у спільному сумісному майні подружжя. Аналіз викладених правових висновків у наведених прикладах свідчить про існування різного підходу про наявність правових підстав для визнання недійсними договорів дарування спільного сумісного майна з підстав відсутності згоди на його відчуження одного з подружжя; визнання таких договорів недійсними в цілому чи в частині відчуження Ѕ частини спільного сумісного майна іншого з подружжя. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що вирішення цього правового питання з урахуванням наведених правових позицій Верховного Суду у подібних правовідносинах викликає необхідність формування єдиної правозастосовчої практики, що підлягає вирішенню Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду. Однакове застосування закону забезпечуватиме реалізацію верховенства права, рівність перед законом та правову визначеність у державі. Єдність у практиці застосування одних й тих самих норм права поліпшуватиме громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також сприятиме утвердженню довіри до судової влади в цілому. Ухвалення протилежних та суперечливих судових рішень, особливо судом вищої інстанції, може спричинити порушення права на справдливий суд, закріпленорго в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Згідно з частиною другою статті 403 ЦПК України та з урахуванням наведеного наявні підстави для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Передати на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510св18) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , третя особа - приватний нотаріус Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., про визнання недійсними правочинів, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Новопсковського районного суду Луганської області у складі судді Стеценко О. С. від 20 лютого 2017 року та постанову апеляційного суду Луганської області у складі колегії суддів: Коротенка Є. В., Луганської В. М., Орлова І. В. від 25 липня 2018 року. Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун В. П. Курило