Постанова 4851 № 520/10255/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2021 р.Справа № 520/10255/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Перцової Т.С., Суддів: Жигилія С.П. , Присяжнюк О.В. , за участю секретаря судового засідання Губарєвої В.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.11.2020, головуючий суддя І інстанції: Горшкова О.О., м. Харків, по справі № 520/10255/2020 за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до прокуратури Харківської області (далі по тексту прокуратура Харківської області, прокуратура, відповідач), в якому, з урахуванням уточнень, просила суд: - визнати протиправною бездіяльність прокуратури Харківської області (61001, м.Харків, вул. Богдана Хмельницького, 4, код ЄДРПОУ 02910108) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку - 25089,84 грн та зобов`язати здійснити цю виплату; - нарахувати та стягнути з прокуратури Харківської області (61001, м.Харків, вул.Богдана Хмельницького, 4, ЄДРПОУ 02910108) середній заробіток за весь час затримки належних ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) сум при звільненні за період з 05.05.2020 по день фактичного розрахунку. На день подання позовної заяви середній заробіток за час затримки її виплати складає 75 269,52 грн. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідачем протиправно не здійснено виплату вихідної допомоги при звільненні, яка гарантована статтею 44 Кодексу законів про працю України (далі по тексту КЗпП України), в розмірі не менше середнього місячного заробітку, що в свою чергу є також підставою для нарахування та стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки повного розрахунку, гарантованого статтею 117 КЗпП України. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.11.2020 по справі № 520/10255/2020 адміністративний позов ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії залишено без задоволення. Позивач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.11.2020 по справі № 520/10255/2020 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності у позивача права на отримання вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку з огляду на відсутність у спеціальних законах - Законі України «Про прокуратуру» та Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" відповідних положень. Вказує, що у Законі України «Про прокуратуру» відсутня норма, що забороняє прокурорам при звільненні виплачувати вихідну допомогу, у зв`язку з чим, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, відповідно до яких у разі звільнення будь-якої особи (у тому числі прокурора) через ліквідацію, реорганізацію або скорочення, їй має бути виплачено вихідну допомогу. Будь-яких виключень з цього правила не передбачено. Зазначає, що аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року (справа № 823/244/16), від 17 жовтня 2018 року (справа № 823/276/16) та від 8 жовтня 2019 року (справа № 823/263/16), в яких зазначено, зокрема, що Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, що не заборонено спеціальним законодавством. Враховуючи вищевикладене, посилаючись на приписи ст.ст. 116, 117 КЗпП України, вважає, що також відсутні підстави для невиплати середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, розмір якої належить розраховувати, виходячи із розміру середньоденної заробітної плати позивача, що становить 1194,75 грн. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з мотивів її необґрунтованості. Зазначив, що оскільки нормами Закону України «Про прокуратуру», які є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України, та визначають статус прокурорів, умови і підстави звільнення їх з посади, у тому числі з адміністративної посади, не передбачено у разі звільнення з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» виплати вихідної допомоги, позивач на таку виплату не має права. При цьому зауважив, що ст. 44 КЗПП України також не передбачено можливості виплати вихідної допомоги працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Від позивача надійшла заява, в якій вона просить розгляд справи проводити без її участі. Доводи апеляційної скарги підтримує в повному обсязі. У відповідності до ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Згідно з ч. 4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що позивач у період з 03.03.1993 року по 08.07.2005 року проходила службу в органах прокуратури, що підтверджується копією трудової книжки № НОМЕР_2 . Наказом прокурора Харківської області від 30.04.2020 №842к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу забезпечення обвинувачення в апеляційному суді управління підтримання обвинувачення в суді Прокуратури Харківської області та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 05.05.2020 року. Також вказаним наказом від 30.04.2020 №842к доручено відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Харківської області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні. 04.05.2020 позивача ознайомлено з наказом, надано його копію та 05.05.2020 року вручено трудову книжку. 01.07.220 позивачем направлено до прокуратури Харківської області запит щодо надання інформації, зокрема, з питань, що стосуються складових суми, виплаченої їй при звільненні. Відповідачем на вказаний запит надано довідку №18-392 від 22.05.2020 року за період травень 2020 року, з якої вбачається, у травні 2020 року (місяць звільнення) позивачу нараховано заробітну плату за 21 робочий день, яка складається з посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за виконання особливо важливої роботи, компенсації за 67 календарних днів невикористаної відпустки та індексації доходів. Вихідна допомога при звільнені передбачена ст.44 КЗпП України, згідно наданої довідки, не виплачувалась. Не погодившись з бездіяльністю відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні, позивач звернулася з цим позовом до суду за захистом своїх порушених прав. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні, суд першої інстанції, посилаючись на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, виходив з того, що позивач не набула права на її отримання, оскільки її звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом №1697-VII, яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні. У зв`язку з цим, зазначив, що оскільки судом встановлено відсутність порушення з боку відповідача при невиплаті позивачу вихідної допомоги в зв`язку з звільненням в розмірі 25089,84 грн, не підлягає задоволенню і позовна вимога про стягнення з Харківської обласної прокуратури на користь позивача середньомісячного заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законом України «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо. Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Так, відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16. КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу). Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті). Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу». Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Колегія суддів також звертає увагу що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги. Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про наявність у ОСОБА_1 права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. Суд першої інстанцій помилково не врахував правову позицію, викладену Верховним Судом у постановах від 8 жовтня 2019 року (справа №823/263/16) та від 17 жовтня 2019 року (справа № 823/276/16), на які у позовній заяві посилалася позивач, оскільки Верховний Суд у даних рішеннях зробив висновок, що у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від наявності наказу прокуратури (щодо зміни формулювання причини і підстави звільнення з «пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII» на «пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України»), відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанцій посилалися на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до якої, враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання. Проте слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Отже, суд апеляційної інстанції враховує правову позицію, викладену в постановах від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20, які є останніми в цій категорії спорів. Щодо посилання відповідача на те, що частина п`ята статті 40 КЗпП України вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною першою статті 40 КЗпП України, то слід зазначити, що особливості звільнення прокурорів з посади встановлено спеціальним законом -статтею 51 Закону № 1697-VII (на підставі якого і було звільнено позивача). У той же час особливості застосування положення статті 44 КЗпП України, а також обмеження щодо його застосування, зокрема, у випадку звільнення прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органів прокуратури, не встановлено даним Кодексом. Середній заробіток працівника згідно з частиною 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" обраховується за правилами, визначеними у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (надалі Порядок № 100). Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Відповідно до інформації про середній заробіток ОСОБА_1 , наданої Прокуратурою Харківської області на запит позивача, середній заробіток ОСОБА_1 за період з 01 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року за один робочий день складає 1194,75 грн (а.с. 23), відповідно - розмір середньомісячної заробітної плати/вихідної допомоги становить 25089,75 грн з розрахунку 21 відпрацьованих робочих днів у період з 01 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року, що передував звільненню. Враховуючи, що у спірних відносинах судом встановлено порушення права позивача на отримання вихідної грошової допомоги при звільненні, позовна вимога про її стягнення у розмірі не менше середнього місячного заробітку, що становить 25089,75 грн. на користь ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з огляду на факт невиплати вихідної допомоги, колегія суддів зазначає наступне. За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Як встановлено судом апеляційної інстанції, у день звільнення позивача 05.05.2020, відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме вихідна допомога при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. У зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31.10.2019 р. (справа №825/598/17). При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 06.02.2020р. (справа №806/305/17). Крім того, у постанові від 15.09.2015р. (справа №21-1765а15) Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Колегія суддів також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, колегія суддів зазначає, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку. Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом та станом на час винесення рішення суду першої інстанції від 02.11.2020 року, остаточного розрахунку із позивачем ще не було проведено, тобто відповідачем не було виплачено позивачу вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. Не надано доказів проведення такого розрахунку і до суду апеляційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року). Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості. Водночас, колегія суддів зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Отже, враховуючи, що станом на час винесення рішення судом апеляційної інстанції відповідачем не виплачено позивачу вихідної допомоги при звільненні, у суду апеляційної інстанції відсутня можливість встановити період затримки (прострочення) належної позивачу виплати, що є однією з умов проведення розрахунку суми компенсації втрати частини доходів. Таким чином, колегія суддів, вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, за відсутності факту проведення із позивачем остаточного фактичного розрахунку, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають. Крім того, колегія суддів зауважує, що зміст позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також статус позивача дозволяє зробити висновок, що спір у цій справі виник з приводу проходження публічної служби та звільнення з неї. Положеннями статті 12 КАС України передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо, зокрема, прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище. Отже, для вирішення питання за правилами якого позовного провадження необхідно розглядати спір щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, необхідно встановлювати чи не належить позивач до осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище відповідно до Закону України "Про запобігання корупції". В іншому випадку такий спір належить розглядати в порядку спрощеного позовного провадження. Згідно з приміткою до статті 51-3 Закону України "Про запобігання корупції" до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище віднесено, зокрема, прокурорів. Матеріалами справи підтверджено, що позивача було звільнено з посади прокурора відділу забезпечення обвинувачення в апеляційному суді управління підтримання обвинувачення в суді Прокуратури Харківської області. Отже, позивач відноситься до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище. За таких обставин, спір щодо прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби за участі ОСОБА_1 в якості позивача, не може розглядатись за правилами спрощеного позовного провадження та повинен розглядатись за правилами загального позовного провадження. В порушення цього правила відповідно до ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 21.08.2020 року розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження. Відповідно до п.п.1, 4 ч.1ст.317 КАС України неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення. Згідно із п. 7 ч. 3 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. З урахуванням викладеного, беручи до уваги, що суд першої інстанції під час вирішення спірних правовідносин дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача, та розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.11.2020 по справі № 520/10255/2020 підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення позову в частині визнання протиправною бездіяльності прокуратури Харківської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку - 25089,84 грн. та зобов`язання здійснити цю виплату. За приписами ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч.3 ст.139 КАС України). Згідно з ч.6 ст.139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (ч.7 ст.139 КАС України). Матеріалами справи підтверджено, що згідно з наявною в матеріалах справи квитанцією АТ «Укрпошта» від 14.08.2020 ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання адміністративного позову в розмірі 1681,60 грн. Згідно з наявною в матеріалах справи квитанцією ПАТ «ПриватБанк» від 16.01.2021 № 0.0.1978290593.1 ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1261,20 грн. Враховуючи, що судом апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції, та прийнято рішення про часткове задоволення позовних вимог, відповідно до ст. 139 КАС України слід стягнути на користь позивача ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме за подання позову 840,80 грн. та за подання апеляційної скарги 630,60 грн., за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Керуючись ч.4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.11.2020 по справі № 520/10255/2020 скасувати. Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до прокуратури Харківської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність прокуратури Харківської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку - 25089,84 грн. Зобов`язати прокуратуру Харківської області (61001, м.Харків, вул. Богдана Хмельницького, 4, ЄДРПОУ 02910108) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку 25089 (двадцять п`ять тисяч вісімдесят дев`ять) гривень 84 коп. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Харківської області (61001, м. Харків, вул. Богдана Хмельницького, 4, ЄДРПОУ 02910108) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати по сплаті судового збору за подання позову в розмірі у сумі 840 (вісім сот сорок) грн. 80 коп. та за подання апеляційної скарги - 630 (шістсот тридцять) грн. 60 коп В іншій частині позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Т.С. Перцова Судді С.П. Жигилій О.В. Присяжнюк Повний текст постанови складено 19.03.2021 року