Постанова 4851 № 440/2405/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 січня 2023 р.Справа № 440/2405/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бегунца А.О., Суддів: Курило Л.В. , Рєзнікової С.С. , за участю секретаря судового засідання Машури Г.І. позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Крупської К.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Полтавської обласної прокуратури, ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.12.2021, головуючий суддя І інстанції: М.В. Довгопол, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 09.12.21 року по справі № 440/2405/21 за позовом ОСОБА_1 до Полтавської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ВСТАНОВИВ: Позивач ОСОБА_1 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Полтавської обласної прокуратури, в якій просила суд: - визнати протиправною бездіяльність Полтавської обласної прокуратури щодо не здійснення нарахування та не виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні; - зобов`язати Полтавську обласну прокуратуру здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку, обчислення якої здійснити відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100; - стягнути з Полтавської обласної прокуратури середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 30.01.2021 по день фактичного розрахунку; - стягнути матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за частиною 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру", завданої положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 по 25.03.2020 у сумі 883645,51 грн; - визнати протиправними дії Полтавської обласної прокуратури щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 заробітної плати за період з 26.03.2020 по 30.12.2020 включно відповідно до ст.81 Закону України "Про прокуратуру"; - зобов`язати Полтавську обласну прокуратуру здійснити перерахунок заробітної плати ОСОБА_1 , виходячи з розміру посадового окладу, визначеного ст.81 Закону України "Про прокуратуру", з урахуванням усіх надбавок до посадового окладу, премій та виплатити різницю недоотриманої при звільненні суми заробітної плати за період з 26.03.2020 по 30.12.2020. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач, яку звільнено з посади прокурора Кременчуцької місцевої прокуратури Полтавської області на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру", набула право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Однак відповідач у порушення вимог статті 44 Кодексу законів про працю України на день звільнення позивача 30.12.2020 не нарахував і не виплатив вихідну допомогу при звільненні. Позивач наголошував, що Закон України "Про прокуратуру" не встановлює жодних обмежень щодо застосування статті 44 КЗпП України. Враховуючи те, що відповідач не провів розрахунок із позивачем у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, позивач вважає, що відповідач повинен сплатити їй середній заробіток за період з 30.01.2021 по день фактичного розрахунку, на підставі статті 117 КЗпП України. Також позивачем зазначено, що частина 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру" у період з 01.07.2015 по 31.12.2016 передбачала, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01.07.2015 - 10 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2016 - 11 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2017 - 12 мінімальних заробітних плат, а редакція цієї частини статті з 01.01.2017 до 24.09.2019 визначала посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури у розмірі 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, з 25.09.2019 частини 3 5 Закону України "Про прокуратуру" викладено у новій редакції, згідно якої посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Водночас позивачу за час перебування на посадах в органах прокуратури за період з 01.07.2015 по 25.03.2020 посадовий оклад нараховувався відповідно до постанови КМУ від 31.05.2012 № 505, внаслідок чого недоотримано посадовий оклад у сумі 883645,51 грн. Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 визнано неконституційним окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Таким чином, матеріальна шкода у вигляді неотриманої частини заробітної плати, на переконання позивача, спричинена положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, підлягає відшкодуванню відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України. Також позивач вважає, що з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України, тобто з 26.03.2020, відповідач повинен був проводити розрахунок заробітної плати з урахуванням посадового окладу згідно статті 81 Закону України "Про прокуратуру", однак в порушення діючого законодавства у період з 26.03.2020 по 30.12.2020 відповідні розрахунки не були здійснені, що стало підставою для звернення позивача до суду з метою захисту своїх прав. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 09.12.2022 позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Полтавської обласної прокуратури щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні. Зобов`язано Полтавську обласну прокуратуру здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку, обчисленого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №

100. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Полтавської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 908 грн 00 коп. Не погодившись з вказаним рішенням, Полтавською обласною прокуратурою подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.12.2021 скасувати в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає, що у разі звільнення працівника на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні і відповідно позивач не набула права на її отримання, при цьому правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами, норм КЗпП України відсутні. Також, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивачем ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій остання просить рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.12.2021 скасувати в частині, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає, що оскільки відповідач не провів розрахунок із позивачем щодо виплати вихідної допомоги у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, відповідач повинен сплатити їй середній заробіток за період з 30.01.2021 по день фактичного розрахунку, на підставі статті 117 КЗпП України. Також зазначає, що позивачу за час перебування на посадах в органах прокуратури за період з 01.07.2015 по 25.03.2020 посадовий оклад нараховувався відповідно до постанови КМУ від 31.05.2012 № 505, внаслідок чого недоотримано посадовий оклад у сумі 883645,51 грн. Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 визнано неконституційним окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Таким чином, матеріальна шкода у вигляді неотриманої частини заробітної плати, на переконання позивача, спричинена положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, підлягає відшкодуванню відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України. Також позивач вважає, що з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України, тобто з 26.03.2020, відповідач повинен був проводити розрахунок заробітної плати з урахуванням посадового окладу згідно статті 81 Закону України "Про прокуратуру", однак в порушення діючого законодавства у період з 26.03.2020 по 30.12.2020 відповідні розрахунки не здійснені. Позивач в судовому засіданні просила рішення суду першої інстанції скасувати в частині, якою відмовлено у задоволенні її позовних вимог та прийняти рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Також просила у задоволенні вимог апеляційної скарги відповідача відмовити. Представник відповідача в судовому засіданні просив рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати та прийняти рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Також просив у задоволенні вимог апеляційної скарги позивача відмовити. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла до наступного висновку. Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 з 01.04.2005 працювала в органах прокуратури, у тому числі, з 11.03.2014 - на посаді старшого прокурора прокуратури м.Кременчука, з 15.12.2015 - на посаді прокурора Кременчуцької місцевої прокуратури, про що свідчать записи у її трудовій книжці. Наказом Полтавської обласної прокуратури № 1148-к від 24.12.2020 ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Кременчуцької місцевої прокуратури Полтавської області на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 30 грудня 2020 року. На день звільнення 30.12.2020 позивач не працювала у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, що підтверджується листком непрацездатності серії АЛД № 262091, виданого за період з 21.12.2020 по 05.01.2021. Відповідно до розрахункового листа ОСОБА_1 за грудень 2020 року відповідачем здійснено нарахування належних позивачеві сум на день звільнення, які перераховано 29.12.2020, про що свідчать відомість перерахування в банку заробітної плати № 257/22 та платіжне доручення № 2775 від 29.12.2020. 01.02.2021 до Полтавської обласної прокуратури надійшла заява ОСОБА_1 від 29.01.2021 (вх. № 1698-21), в якій остання просила виплатити їй вихідну допомогу при звільненні з органів прокуратури. Листом від 08.02.2021 № 21-69вих21 Полтавська обласна прокуратура на звернення позивача від 29.01.2021 повідомила, що Законом України "Про прокуратуру" та Кодексом законів про працю України в даний час не врегульована законодавча норма щодо виплати вихідної допомоги прокурорам у разі їх звільнення з органів прокуратури відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51, на теперішній час питання щодо здійснення виплати вихідної допомоги знаходиться на узгодженні з Офісом Генерального прокурора. Також встановлено, що за період з 01.07.2015 по 30.12.2020 позивач отримувала заробітну плату, виходячи з положень постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури", про що свідчать розрахункові листи позивача з 01.07.2015 по 30.12.2020. Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України, окреме положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" № 1697-VII від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано таким, що не відповідає Конституції (є неконституційним). У зв`язку із цим, ОСОБА_1 вважає, що їй завдано матеріальної шкоди положеннями Бюджетного Кодексу України, які визнані неконституційними, у вигляді недоотриманої частини заробітної плати (посадового окладу) за період з 01 липня 2015 року по 25 березня 2020 року у розмірі у сумі 883645,51 грн, а дії Полтавської обласної прокуратури щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 заробітної плати за період з 26.03.2020 по 30.12.2020 включно відповідно до ст.81 Закону України "Про прокуратуру" є протиправними. Не погодившись із бездіяльністю Полтавської обласної прокуратури щодо нарахування та виплати вихідної допомоги при звільненні, діями Полтавської обласної прокуратури щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 заробітної плати за період з 26.03.2020 по 30.12.2020 включно відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру", а також посилаючись на завдання матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати (посадового окладу) за період з 01 липня 2015 року по 25 березня 2020 року у розмірі у сумі 883645,51 грн, позивач звернулася до суду із цим позовом. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з необхідності визнання протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язання Полтавську обласну прокуратуру здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку, обчисленого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено, з підстав їх необґрунтованості. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду, однак вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначення суми вихідної допомоги, з урахуванням наступного. Щодо вимоги про визнання протиправною бездіяльності Полтавської обласної прокуратури щодо не здійснення нарахування та не виплати вихідної допомоги при звільненні та зобов`язання здійснити нарахування та виплату вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку, обчислення якої здійснити відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, колегія суддів зазначає наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 4 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру" установлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Законом № 113-ІХ внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: - статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус"; - статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус"; - частину дев`яту статті 252 після слів "дисциплінарної відповідальності та звільнення" доповнено словами і цифрами "а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу". Водночас, Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України. Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Відповідно до статті 1 КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Отже, частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Колегія суддів зазначає, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Законом України "Про прокуратуру" не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України. Конституційний Суд України у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Внесені Законом №113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Отже, колегія суддів зазначає, що частиною п`ятою статті 51 Закону та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Одночасно, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Так, чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги. Аналогічні висновки містить постанова Верховного Суду від 28 вересня 2022 року по справі №540/1820/21, що враховується судом відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. Однак, суд першої інстанції, встановивши наявність у позивачки права на отримання вихідної допомоги при звільненні з органів прокуратури, не вирішив питання щодо обрахунку суми вихідної допомоги і, відповідно, не навів у своєму рішенні розрахунку належних до стягнення сум на підставі належних та допустимих доказів. Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до "Порядку обчислення середньої заробітної плати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. Пунктом 2 Порядку №100 встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно із пунктом 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Згідно з довідкою № 21-45вих416 від 28.01.2020, виданого відповідачем, сума нарахованої заробітної плати на жовтень-листопад 2020 року складає 35009,03 грн., отже середньомісячна заробітна плата позивача складає 21623,23 грн. Таким чином, оскільки відповідачем не виплачено позивачу вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в зв`язку із звільненням в розмірі 21623, 23 грн. Щодо вимоги про стягнення з Полтавської обласної прокуратури середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з 30.01.2021 по день фактичного розрахунку, колегія суддів зазначає наступне. За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Як встановлено судом апеляційної інстанції, у день звільнення позивача, відповідачем не виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме вихідна допомога при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. У зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку вихідної допомоги при звільненні. Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31.10.2019 у справі №825/598/17. Колегія суддів зазначає, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Вказана позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 06.02.2020 у справі №806/305/17, які враховуються судом в силу положень ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України. Крім того, у постанові від 15.09.2015 у справі №21-1765а15 Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Колегія суддів також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, колегія суддів зазначає, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку. Матеріалами справи підтверджено, що станом на час звернення позивача до суду та перегляду його в суді апеляційної інстанції, остаточного розрахунку із позивачем не проведено, тобто не виплачено позивачу вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Вище вказана позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 20.05.2020 у справі №816/1640/17. Тобто, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості. Водночас, колегія суддів зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Враховуючи, що на час винесення рішення судом апеляційної інстанції відповідачем не виплачено позивачу вихідної допомоги при звільненні, у суду апеляційної інстанції відсутня можливість встановити період затримки (прострочення) належної позивачу виплати, що є однією з умов проведення розрахунку суми компенсації втрати частини доходів. Таким чином, колегія суддів, вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку вихідної допомоги при звільненні, за відсутності факту проведення із позивачем остаточного фактичного розрахунку, а саме вихідної допомоги є передчасними, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність обгрунтованих підстав для задоволення позову в цій частині. Щодо вимог про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за частиною 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру", завданої положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 по 25.03.2020 у сумі 883645,51 грн, колегія суддів зазначає наступне. Частиною 1 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII передбачено, що заробітна плата прокурорів регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до ч. 2 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Згідно до ч. 3 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат. Отже, з липня 2015 року відбулися зміни в оплаті праці працівників прокуратури. Відповідно до положень статей 8, 13 Закону України "Про оплату праці" умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом. Вказане положення кореспондується з положеннями ч. 9 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII, в якій встановлено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Згідно з нормами частин 1, 2 ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Частиною першою статті 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах. За правилами статті 89 Закону № 1697-VII фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України. Фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період (стаття 90 Закону № 1697-VII). Абзацами 2, 3 пункту 9 "Прикінцевих положень" Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" №80-VIII від 28 грудня 2014 року встановлено, що Кабінетом Міністрів України затверджується порядок проведення індексації грошових доходів населення у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на 2015 рік; положення частини 2 статті 33, статті 81 Закону України №1697-VII (Голос України, 25 жовтня 2014 року, № 206) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Закон про Державний бюджет України регулює відносини у сфері формування та використання фінансових ресурсів, затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання бюджету. За своєю суттю він регламентує специфічну сферу суспільних відносин. Виключно ним визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, їх розмір і цільове спрямування. Дія закону про Державний бюджет України обмежена календарним роком, регулярно здійснюються звіти і контроль за його виконанням. Особливістю цього закону є і те, що при здійсненні бюджетного процесу нормативно-правові акти застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать його положенням. Як зазначено у рішенні Конституційного суду України від 03 жовтня 1997 року у справі №18/183-97, конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону у часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше та лишається діючою на момент протікання правовідносин. Таким чином, Закон України "Про Державний бюджет Україн" на відповідний рік, як Закон, яким регулюються бюджетні відносини, у тому числі й питання заробітної плати працівників органів прокуратури, як таких, що фінансуються з державного бюджету, надають повноваження Кабінету Міністрів України визначати розмір та порядок виплати заробітної плати працівників органів прокуратури. Рішення щодо неконституційності пункту 9 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" Конституційним Судом України не приймалися. На час виникнення спірних відносин схема посадових окладів працівників органів прокуратури визначена постановою Кабінету Міністрів України №505 від 31 травня 2012 року "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" із урахуванням відповідних змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України №763 від 30 вересня 2015 року та № 1013 від 09 грудня 2015 року. Так, відповідно до пункту 13 розділу ХІІІ Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII, Кабінету Міністрів України доручено: у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших відповідних центральних органів виконавчої влади України у відповідність із цим Законом. Проте, Кабінетом Міністрів України покладені на нього пунктом 13 розділу ХІІІ Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII, обов`язки не були виконані. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки Кабінетом Міністрів України зміни до постанови від 31 травня 2012 року №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників прокуратури" щодо умов оплати праці, зокрема, розмірів окладів працівників, не внесені, а Законом України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" видатки на реалізацію положень статті 81 Закону України "Про прокуратуру" не передбачались, відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. Вищевказані висновки суду узгоджуються із висновками Верховного Суду України, викладені у постановах від 04 листопада 2015 року № 21-1461, від 30 березня 2016 року № 21-271а16, від 13 липня 2016 року № 21-1488а16, а також аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року № 808/2163/17 та від 16 січня 2019 року № 804/217/17, від 27 лютого 2019 року № 809/982/16. Тобто, за такого правового регулювання, яке встановлено пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік, положення якого, станом на час виникнення спірних правовідносин неконституційними не визнавались, відповідач під час нарахування та виплати заробітної плати позивачу цілком на законних підставах застосовував постанову Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року. У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 09 жовтня 1979 року у справі Ейрі(1) Європейський суд з прав людини вказав, що розуміє, що подальша реалізація соціальних та економічних прав здебільшого залежить від ситуації, особливо фінансової, яка склалася в даній державі. Європейський суд з прав людини в пункту 37 рішення "Суханов та Ільченко проти України" (Заява № 68385/10 та 71378/10) зазначив, що демократично обраний Парламент зберігає право щодо виконання своїх законодавчих функцій відповідно до Конституції та зміни встановлених розмірів виплат на певний період часу. У цій справі таке право було реалізоване шляхом надання відповідних повноважень Кабінету Міністрів України. Дана позиція суду узгоджується з постановами Верховного Суду від 18.03.2020 року по справі № 0640/3667/18 та від 07 травня 2020 року по справі №802/1179/16-а. Щодо посилань позивача на рішення Конституційного Суду від 26.03.2020 у справі №1-223/2018(2840/18), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Так, у статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" №2136-VIII від 13.07.2017 передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Статтею 97 Закону України "Про Конституційний Суд України" суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку. Суд може вимагати від відповідних органів письмове підтвердження виконання рішення, додержання висновку. Конституційним Судом України в пункті 2 резолютивної частини рішенні №6-р/2020 від 26.03.2020 по справі №1-223/2018(2840/18) вказано про втрату чинності положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, саме з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 26 березня 2020 року. Тобто, саме з цього часу втратили чинність положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Отже, на час виникнення спірних правовідносин положення зазначеної норми були чинними та підлягали застосуванню відповідачем. Колегія суддів зазначає, що вимоги позивача зводяться не до стягнення заробітної плати згідно встановленого ст. 81 ЗУ "Про прокуратуру" розміру, а є відшкодуванням матеріальної шкоди, внаслідок прийняття неконституційного закону, колегія суддів зазначає наступне. Згідно ч. 3 ст. 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Відповідно до ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів. Однак, положення даної статті підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню. Відповідно до ст. 22 Цивільного Кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками (матеріальною шкодою) є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Тобто, це поняття передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Недоотриманий позивачем розмір заробітної плати не може вважатись збитками у розумінні ст. 22 ЦК України. Аналогічні висновки містить постанова Верховного Суду від 28.01.2021 по справі №560/703/20, яка враховується судом відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. Щодо вимог про визнання протиправними дії Полтавської обласної прокуратури щодо не нарахування та не виплати заробітної плати за період з 26.03.2020 по 30.12.2020 включно відповідно до ст.81 Закону України "Про прокуратуру" та зобов`язання відповідача здійснити перерахунок заробітної плати ОСОБА_1 , виходячи з розміру посадового окладу, визначеного ст. 81 Закону України "Про прокуратуру", з урахуванням усіх надбавок до посадового окладу, премій та виплатити різницю недоотриманої при звільненні суми заробітної плати за період з 26.03.2020 по 30.12.2020, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. 14 жовтня 2014 року прийнято Закон України "Про прокуратуру", який набрав чинності 15 липня 2015 року. Відповідно до частини третьої статті 81 Закону України "Про прокуратуру" посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат. Частиною дев`ятою статті 81 Закону передбачено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Частиною першою статті 90 Закону визначено, що фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період. Підпунктом 1 пункту 13 Перехідних положень Закону України "Про прокуратуру" доручено Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших відповідних центральних органів виконавчої влади України у відповідність із цим Законом. Згідно зі статтями 8 і 13 Закону України "Про оплату праці" умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом. Частинами першою і другою статті 23 Бюджетного кодексу України встановлено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Законом України від 28 грудня 2014 року "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» розділ VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України доповнено пунктом 26 яким встановлено, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" установлено, що положення частини другої статті 33, статті 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Аналогічні положення закріплені у пункті 11 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік". Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів та інші виплати. Видатки, пов`язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури (пункти 2 і 6). Постановами Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 року №763 і від 9 грудня 2015 року №1013 внесені відповідні зміни до схем посадових окладів працівників органів прокуратури. Матеріалами справи встановлено, що у період з 26.03.2020 по 30.12.2021 посадовий оклад позивача нараховувався не у відповідності до положень ч. 3 ст. 81 Закону № 1697-VII, а в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 року № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018(2840/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення п. 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування та втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Водночас Законом № 113, який набрав чинності 25.09.2019 та яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, ч. ч. 3, 4 ст. 81 Закону № 1697-VII викладені у такій редакції: "Посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. З 1 січня 2021 року посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Офісу Генерального прокурора - 1,3.". Таким чином, з 25.09.2019 року, а отже і станом на день набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 року № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018(2840/18), положення ст. 81 Закону № 1697-VII встановлюють розміри посадових окладів прокурорів окружних та обласних прокуратур. Відповідно до п. 3 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113 до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. Відповідно до п. 4 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113 день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті "Голос України". Наказом Генерального прокурора від 23.12.2019 № 351 днем початку роботи Офісу Генерального прокурора визначено 02.01.2020. Наказом Офісу Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11.09.2020. Наказом Генерального прокурора від 17.02.2021 № 40 днем початку роботи окружних прокуратур визначено 15.03.2021. Колегія суддів зазначає, що прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду в ці установи, суперечить вимогам Закону №113-ІХ. Аналогічний висновок містить постанова Верховного Суду від 11.08.2022 по справі №120/3931/21-а, що враховується судом відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. Таким чином, у період з 26.03.2020 по 30.12.2020 окружні прокуратури створені не були, тому позивач у цей період не обіймала посаду прокурора окружної прокуратури, а обіймала посаду прокурора Кременчуцької місцевої прокуратури Полтавської області. Отже, дія ст. 81 Закону № 1697-VII у редакції, чинній у період з 26.03.2020 по 30.12.2020, не поширюється на прокурорів місцевих прокуратур, оплата праці таких працівників здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2012 № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури". З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач правомірно здійснював оплату праці позивача у період з 26.03.2020 по 30.12.2020 з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури". При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Зі змісту ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Відповідно до ч. 4 ст. 317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що з метою належного та ефективного відновлення порушених прав позивача в спірних правовідносинах, рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.12.2021, на підставі ч. 4 ст. 317 КАС України, підлягає зміні зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку, обчислення якої здійснити відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 у розмірі 21623,23 грн. Також колегія суддів приходить до висновку, що в частині, якою позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог, судом першої інстанції в повному обсязі досліджено положення нормативних актів, що регулюють спірні правовідносини тааведені в апеляційній скарзі доводи позивача правильність висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Полтавської обласної прокуратури залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.12.2021 по справі № 440/2405/21 змінити, виклавши другий абзац резолютивної частини в наступній редакції: "Зобов`язати Полтавську обласну прокуратуру здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку, обчислення якої здійснити відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 у розмірі 21623 (двадцять одна тисяча шістсот двадцять три) гривні 23 коп." В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.12.2021 по справі № 440/2405/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя А.О. Бегунц Судді Л.В. Курило С.С. Рєзнікова Повний текст постанови складено 16.01.2023 року